У Зборові започатковано нове друковане періодичне видання – науково-краєзнавчий збірник «Білий Берег» (назва тамтешньої  історичної місцини). Перший випуск часопису присвячений  засновникові музею  «Зборівська битва», поетові, журналістові, краєзнавцеві Григорію Барану (1929-2013), котрий свої твори підписував псевдонімом Радошівський. Це – низка спогадів про людину рідкісного таланту. Більшість поезій автора прийшла до читачів після його поневірянь в каторжних таборах, десятиліть переслідування і заборон. Ті вірші обпалені болем його перебитого крила.

«Твердим було життя – роки пронизливих протягів свавілля. Роки в залишених по війні окопах коло рідної Радошівки, у каральних хащах тайги, на зчовганих порогах часописів.
Пробував сказати про це.
– Опять за свайо ?! – насідали мстиві пихи режиму.
Дні могли сіріти, холоднішати, але ти, Поезіє, не могла мовчазно тупцювати. У витривалості духу відчувала Чесноти роду. Відчувала і зізнавалася на своїх сторінках».

(Післяслово до збірки «Живу…», 2011 р.)

Народився Григорій Якович в селі Радошівка Шумського району (звідси і псевдонім). Закарбувався міцно в пам’яті поета  дитячий спогад: «Напередодні Шевченківських днів у селі був гарний весняний день… Прилетіли жайворонки, та разом із собою принесли біду – облаву енкаведистів… Чути стрілянину… Більш за все я боявся за сестру, яка працювала на колії і не раз допомагала повстанцям, які переховувались у селі…»

Облава, людоньки!
Облава
коня і воза забере.
Все переверне в хаті,
Скрині…
Кому вночі давали хліб?
Хто возом їхав у долині?
Чию святив могилу піп?…
Рятуйте нас, жита незжаті!

Тямущий до навчання хлопчина за три десятки кілометрів пішки добирався до Кременця, де здобував освіту в старших класах середньої школи і одночасно в педучилищі. Однак вчителювати не довелося: надміру пильний комсомольський вожак запідозрив у літературних вправах юнака ворожість до влади і доніс на нього органам. Заарештували Григорія в лютому  1949 року.

«Нема мене, мамо, нині зі школи, скрипку повісьте біля вікна…» – рвались на волю слова. А його катували і допитували: що замислив і з ким? Хоча це була лиш «напівдитяча фантазія, романтика» майбутнього поета. У вісімнадцять літ за вірші, розпочату повість «Лихоліття» і щоденник, де висловлював свою любов до України, засудили до вищої міри покарання – розстрілу.

У камері перебував із земляком, згодом відомим поетом, лауреатом Шевченківської премії Іваном Гнатюком. Разом пережили тяжкі допити, слідство та смертельні вироки Тернопільського трибуналу військ НКВС. «У камері темно, глухо.  Заґрачене вікно. Мій погляд прикутий до нього. Я встаю на нари і раптом вигукую : «Іване, листочок гойдається!» Люди усі хлинули до того вікна. Наглядачі вирішили, що я веду агітацію, і за це відправили мене в карцер на 5 діб».

Згодом смертну кару  відмінили, обидвом засудженим відміряли по 25 років концтаборів та 5 років позбавлення громадських прав після відбуття покарання. А далі були версти далекої чужини, «обсибірювання в гучнім оркестрі завірюх», гноблена юність в ГУЛАГах.

На етап! Ще лежиш (не каліка) –
в нетрі, у копальні, у ліси.
Не впади лиш під собачі ікла,
сам себе у пекло донеси. 

В неволі. Другий ліворуч у другому ряду – Григорій Радошівський

За колючим дротом у далекій сибірській тайзі знесилені та виснажені в’язні жили Україною. Пригадував поет, як у таборі наглядачі їм дозволили поставити Шевченкового «Назара Стодолю». Скільки-то радості було в очах, світла в думах і душах,  коли у сибірське небо здійнялося величне «Бог Предвічний народився». Зорі й місяць повертали Україну, оживав спомин про останній Свят-вечір у батьківській хаті.

Присняться кроки довкола хати…
То ходить батько, то ходить мати,
то ходить літо, то ходить осінь.
Кого чекають на цім порозі?
Зітхає вітер, зітхає докір…
Тебе чекають.
Не тихнуть кроки.

Вийшов на волю у середині 50-их, коли після смерті тирана Сталіна послабився режим. Однак наступні десятиліття були нелегким для засудженого «за політику» – діяли негласні заборони та обмеження. Попервах  пощастило влаштуватися завідувачем клубу в Тилявці Шумського району – родинному селі Уласа Самчука, на творах якого виховувався і формував свій світогляд. Згодом вступив на журналістику до Львівського держуніверситету ім. І. Франка, та під тиском «компетентних органів» мусив перевестися на заочне відділення. Відтак тимчасово (бо наздоганяли доноси) працював  у редакціях районних газет на Тернопільщині. Найдовше затримався у Зборові.

За сприяння добрих людей побачила світ перша книжка поезій Григорія Радошівського  «Квіти на постаментах» (1965р.). Значно пізніше, у роки незалежності України, вийшли збірки «Біль перебитого крила»,  «Мальви прийдуть на поклін», «Підпалені присмерки», «В гучнім оркестрі завірюх».  Також видав путівник «Над Стрипою», краєзнавчий нарис «Заліщики».

Найбажанішою мрією було  увічнити пам’ять про доленосні події серпня 1649р. під  Зборовом – переможної битви української армії під проводом Богдана Хмельницького над польським військом короля Яна II Казимира. Із першим подихом вітру суспільних перемін Григорій Якович закалатав в  усі дзвони: має бути музей козацької слави! І передусім завдяки йому вже понад  два десятиліття музей «Зборівська битва» є візитною карткою міста, осередком духовності та історичної пам’яті.

Але треба ще багато зробити…
Довго іти нам,
Ступаю швидше.
Важко з вітром
у ногу йти.
Знову підслухав
майбутні вірші…

…Ту поїздку Григорій Радошівський задумав давно, та щораз різні обставини  руйнували його плани. Відкладав її на пізніше, занурювався у буденщину, проте через якийсь час подумки знову повертався до майбутньої мандрівки.

Довго не був я вдома,
Стежка – і та, і ні,
Щось дороге, знайоме
Шепчуть жита мені.
Вип’ю медові роси,
Вижну усі жита,
Не загублю адреси
У молоді літа.

Вирушили ми у дорогу за вказаною поетом адресою ранньою весною, коли уже врунились молоді жита. Спершу Григорій Якович жваво спілкувався із фотохудожником Василем Балюхом, з котрим знався давно – свого часу працювали у газеті.  Розповідав про нові експонати, якими вдалося збагатити музей.  Радів, що люди охоче зносять туди все, що, на їх думку, вартує уваги, «бо то давнє».  Хоча з точки зору музеїстів (саме так Григорій Якович величав своїх колег) далеко не кожна річ могла претендувати на роль експоната. «Та добре, що до нашої справи долучаються ентузіасти-помічники», – відзначав задоволено.

Мені ж пригадалася неприємна історія, що трапилася 1999 року під час відзначення ювілейної дати Зборівської битви. Запобігливе тернопільське чиновництво, яке, нап’яливши на себе схожі на міліцейські мундири, бавилося в українських козаків, переймалося, як достойніше зустріти найвищого за рангом гостя – Прем’єр-міністра України Валерія Пустовойтенка. І таки додумалося – вирішило подарувати йому справжнісіньку козацьку шаблюку. Реквізували її з фондів Зборівського музею попри протест директора Радошівського.

–І це заради того, щоб зайвий раз утішити самолюбство урядовця, котрому ближчі за духом були регалії кавалера міжнародного ордена Святого Станіслава  й титул шевальє (з’явилася така мода. – Авт.). Таку маємо владу. Дрібнота!, – зітхнув Григорій Якович.

…За Ланівцями, як перетнули Чумацький шлях, поет примовк. Так у тиші їхали до самої Радошівки.

Його родинне гніздо – скраю села, майже на хуторці. Сусіди шанобливо привітали земляка, хтось із родини відчинив хатні двері.

Боже мій! Як гарно сниться хата
Й мамина хлібина на столі.

На жаль, у порожній оселі не пахло свіжоспеченим хлібом. Холодні стіни подекуди вкрила цвіль, од вологи сльозилися лики святих на іконках. Він довго стояв перед ними у задумі.

Скотилась краплина з рушника.
Хіба одна?
Те знає лиш ікона.

Це було останнє побачення поета з рідною хатою. Нічого не взяв із собою, вирушаючи у зворотному напрямку, окрім старенького вишитого рушника з домотканого полотна. Та ще – пригорщу щемливих вражень од тих відвідин. Для нових віршів-роздумів.