Для них життя – це очікування. Їхні серця б’ються в такт з тими, хто надсадно виживає в жахітливому полоні, і стискаються десятикратно при слові «обмін».

У День морської піхоти вони вкотре прийшли на столичний майдан Незалежності, щоб їх почули.Люди з табличками в руках знову кричати, що їхні рідні – сини, брати, чоловіки, батьки – караються і мучаться у ворожому полоні. Що їх утримують у російських катівнях. Незаконно засуджують, знущаються, мордують, а після апогею знущань, з цинічним «мілосєрдієм» нелюдів повертають виморені, знівечені тіла рідним.

Під самісінькою стелою Майдану видніється імпровізована сцена. Згодом із неї лунатимуть слова, од яких холоне кров. Зустрічаю Каріну в натовпі. Вона – низенька чорнява дівчина – прийшла боротися за свого брата-морпіха, який боронив і її спокій, захищаючи неньку Україну.

Морські піхотинці стали в оборону країни ще задовго до широкомасштабного рашистського вторгнення, а у 2022-му – серед перших прийняли бій на маріупольському напрямку. Давали відсіч окупанту до останнього. Близько півтори тисячі їхтепер у російській неволі. Окупанти відмовляються їх обмінювати.

– Не бачу своїх, –  каже Каріна, роззираючись довкола.

«Свої» –  це люди, яких об’єднало спільне  горе. Каріна зрештою упізнає їх – за написами,серед десятків картонок із закликами звільнити полонених і зелено-блакитних прапорів із символікою морської піхоти.

– Ну як ти? – питає хлопчика, який прийшов з мамою на акцію. Ймовірно, він навіть не пам’ятає тата. Малюк, примруживши очі від сонця, тихенько розвернувся.

Захід урочисто відкрив військовий оркестр 93-ої ОМБр «Холодний Яр». У строю оркестрантів порожніло одне місце. Це було частиною міні-перформансу у памʼять про 22-річного військового-саксофоніста Святослава Салтикова, понівечене тіло якого повернули росіяни. 16 музикантів морської піхоти досі перебувають у російській неволі. Попри Женевські конвенції, за якими музиканти не є комбатантами.

– На початку війни він стояв в Маріуполі. Тепер третій рік в неволі…

Мама полоненого ледь себе стримує. Плечі огорнула прапором морпіхів, а в руках фотографії сина.

– Я сестра морського піхотинця, який потрапив у полон з Маріупольського заводу Ілліча,  – підхоплює розмову дівчина. У неї в руках величезний плакат. На ньому – фотографія, як виявилося, її брата та його дружини, яка має онкологічне захворювання 4-ї стадії. У них двоє дітей, опікуном яких тепер  стала пані Марія.

– Я, – каже, – теж, хвора, але моє здоров’я на другому плані. Прагну якомога швидше повернути брата з полону. Але прийшла сюди не тільки за нього, а за всіх захисників Маріуполя, за весь Маріупольський гарнізон.

На пекучому сонці серед натовпу людей у темно-зеленій футболці стоїть і дружина військового, засудженого росією до 21 року неволі. Тримає фотографію чоловіка, на якій  від руки чорним маркером вивела: «Поверніть з полону».

– Дуже тяжка ситуація. Сподіваємося, що ці мітинги хоч якось уплинуть. Про суди над морськими піхотинцями дуже мало відомо. Це ніде не висвітлюється. Мріємо, що нарешті і наших поміняють.

Її слова тонуть у гуртовому скандуванні «Волю морській піхоті!».

– Повних два роки ми чекали наших рідних додому живими, але нам повернули закатовані тіла…

У жінки, яка це сказала, тремтить натужно голос. Дрожем пойнялися руки, пучки затисли краї двох світлин.  На першій ще живий чоловік, до полону, на іншій – замордоване росіянами тіло.

– Будь ласка, врятуйте наших захисників від тих катів! Слава Україні!

Говорить, сподіваючись що її голос почує світ. А найперше – наша висока державна влада. Що зробить усе можливе й неможливе, що визволити з полону своїх оборонців.  Тих, кого ще рашистські нелюди не докатували.

* * *

Вони – цвіт української армії. Морську піхоту та захисників «Азовсталі» росіяни обмінюють неохоче, знають із якої сталі ці люди. Політики обіцяли їм, що полон збереже життя. Але полон вбиває. Фізично. Морально. Полон калічить, нищить сім’ї, які, роками живуть чеканням і страхом не дочекатися.