Цей маршрут знайшов мене наприкінці першого тижня війни. З-поміж десятків дзвінків про потреби вихопив його.

– Ми з села Хотянівка, за Вишгородом. Міст підірвали кілька днів тому, навколо ще три села, а до міста дістатися не можемо. Потрібні продукти, медикаменти, що можна для дітей.

Завжди любив кататися на Вишгород, а тут сам Бог велів. На складі швидко завантажив машину усім що було: мішками з овочами, борошном, підгузками, консервами, якимись солодощами. Аби убгати якнайбільше, кладемо навіть на переднє пасажирське місце. Поки вантажимо, починає волати сирена, мене просять почекати у сховищі, але ввічливо відмовляюся. Звук тривоги вже став звичним, через нього не зупиняємося, адже часу між комендантськими годинами мало, а доставити треба багато.

Порожніми вулицями Києва рухаюсь на північ, інші машини стрічаю лише у чергах перед блокпостами. Перші два – на Оболоні. Одразу видно, що машина забита гуманітаркою, але хлопців завжди дуже цікавлять мої номери та місце народження. У столиці спостерігається сплеск «шпигуноманії», виправданий чи ні, побачимо після війни. А зараз, підозрюючи у кожнім диверсанта, тим більше з моїми номерами, молодики-нацгвардійці уважно мене роздивляються, один питає:

– Сам з Луганська?

– Так.

– А де жив?

– Навпроти парку «Дружба».

– А я на «Полтиннике», удачі, земляк. Пропускайте його, хлопці!

«Полтинник» – район у Луганську, повна назва – «квартал 50-річчя Жовтня». Березневе київське небо так низько, що майже відчувається його тиск. Сіре та непривітне, справді – небо війни. Попри все набираю швидкість і згодом повертаю на Вишгород. Тут пост охороняють місцеві. До вікна нахиляється дядько у білому маскувальному костюмі. Вбраний геть не по погоді, але іншого, мабуть, не було.

– Куди прямуєте?

– Хотянівка, на переправу.

– Ага, то ж, мабуть, на мою човнову станцію. Це як переїхати дамбу і одразу різко направо?

Дуже вправний хід, ніби у старих шпигунських фільмах, але ж і я не з простих.

– Звісно ні, там і повороту направо нема. Переправа по дорозі прямо, де міст підірваний.

Чоловік посміхається, тест на диверсанта я пройшов.

– Мабуть, до Артура їдеш, давай, удачі!

Наступного разу цей тероборонівець одразу впізнає мене, а я побачу його ще здалеку. Більше він не питатиме документів, лише вітатиметься і пропускатиме далі. Найскладніший пост прямо перед в’їздом на греблю Київської ГЕС. Воїни-нацгвардійці тут завжди прискіпливі та суворі. Воно й не дивно, адже дорога за дамбою веде прямо на Чернігів. Десь там, у лісах і болотах повзають вороги, і хто знає, що у них на умі, може хтось захоче у цивільному пробратися. Проте, навіть тут на третій раз мене почали впізнавати, а один молодший офіцер завжди, побачивши мою машину, привітно махав «проїжджай». Чув навіть, як його питали товариші «чого пропустив без досмотру?». «Це свої», – відповідав мій знайомець.

За останнім кордоном набираю хлопців з Хотянівки, коли під’їжджаю до розтрощеного мосту, вони вже перетинають затоку. Стою на кручі, дивлюся довкола: підірваний міст, близько п’яти тисяч людей на тій стороні не мають доступу до цивілізації, до банальної їжі, люди човнами переправляють собі продукти. Звісно, не блокадний Ленінград, але аналогії у підсвідомості спливають самі собою. І все це – за п’ятнадцять хвилин від центру європейської столиці. Спокійно рефлексувати не вдається, тому краще навіть не думати. Ситуація така, як є. А ми лише маємо зробити все що можемо.

Хлопці швартуються та один за одним підіймаються до дороги.

– Слава Україні!

– Героям Слава! Як справи?

А справи у них завжди добрі, так вони кажуть. Тримаються. Нарікають на свою сільську владу, вказують на групу людей на тому боці, кажуть, то сільський голова. Нічого не робить для людей, тільки стоїть та роздає «цінні» вказівки. Ще й забирає собі частину добутого моїми знайомцями. А вони за власної ініціативи зорганізували переправу і годують три села.

Пізніше, супроводжуючи швейцарського журналіста, я побував у них. Перевезене вантажать на власні машини та везуть у сільський будинок культури. Там усе акуратно заносять у списки, а потім видають людям за запитами. Немає тут ні паніки ні сварок. Від старих до малих – лише позитив. Відволікся на хвилину, а вже знаходжу мого журналіста в компанії якоїсь родини, спілкуються чистою німецькою мовою. Таке от воно, українське село воєнного часу, навіть європейцю є з ким поговорити.

Іншим разом замотався у місті, на переправу доїхав лишень за годину до комендантської. У цілковитій пітьмі, десь над головами літає, чутно «прильоти». З темряви з’являються хлопці:

– Щось ви сьогодні пізно.

– Як міг, друзі.

Хвилин за двадцять розвантажуємо, одразу мчу назад. За сорок хвилин маю дістатися дому. В принципі можливо, але ж пости. На дамбі жодного вогника, лечу крізь ніч з увімкненою аварійкою та світлом у салоні, так просив робити знайомий нацгвардієць, аби не нервувати вояків зайвий раз. На виїзді з Вишгорода підкочуюсь до бетонних блоків. Чоловік з емблемою старої відомої патріотичної організації махає рукою, отже, повільно проїжджаю. Раптом чую звуки затворів та оклики «СТІЙ! КУДИ!». Миттєво зупиняюсь. З-за дула автомата чую голос:

– Жити набридло? Куди лізеш без зупинки, ще й на таких номерах? Ану паркуйся і виходь.

Спокійно виконую всі команди, мозок та органи відчуття вимикаються у такі моменти, лишаються самі інстинкти. Машину обшукують самі, звісно, нічого забороненого не знаходять. Боєць підходить до мене, кладе руку на плече:

– Злякався? Видихай, хлопче. Але ж чого ти їхав без зупинки? А якби розстріляли, з твоїми-то номерами. Ніколи так не роби.

Виправдовуватися не на часі, хлопців ніхто не вчить чітких команд для регулювання руху, а я вже звик, що помахи руки означають дозвіл.

– Нічого, я нормально. Можу їхати?

– Щасливої дороги.

Відчиняю двері, аж раптом чую голос діда-вояка, що увесь час мене роздивлявся:

– То ти з Луганська?

– Так.

– От бачиш, ви здали свої міста, повтікали сюди, а через це і до нас біда прийшла.

Хвильку вагаюся, що відповісти, аби не втручатися у дискусію, часу просто катма.

– За всієї поваги, мені було дванадцять років.

– Та їдь вже, але надалі ти тут так просто не покатаєшся.

Далі прямую дуже обережно, аварійки і світла не вимикаю. Довкола непроглядні ліси, хто в них може трапитися, один Господь знає. Лише на освітленій кільцевій дорозі наздоганяють емоції. «Могли застрелити і були б абсолютно праві»,– тяжким дзвоном калатає у голові.

Додому дістаюся трохи втомлений. Так, наша робота буває небезпечною, але часу сумувати немає. Завтра нові завдання.