Не вперше було відвідувати північ Київської області, але вперше з моменту повного виведення російських військ. Ранок на столичному вокзалі. Колеги–волонтери поять чимось схожим на каву, нині сприймаємо це як розкіш. Небо знов затягнуло, з тяжких хмар накрапає ріденький дощ.

Наше завдання – пройти деокупованими містечками, показати справжню картину війни кільком іноземним та українським журналістам. Але їхати з порожніми руками не дозволяє совість, тому вантажимо машини продуктами та медикаментами, для всіх охочих.

Наш командир з Національної поліції проводить короткий інструктаж, постійно поглядаючи на мене. Воно й не дивно: молодий хлопець, зовсім не бойового вигляду – не такого очікуєш від військового волонтера. Довіру я ще завоюю.

До кожної машини спереду сідає офіцер поліції. На задньому в мене ще троє журналістів, тому тіснувато, але ніхто не скаржиться. Рушаємо колоною, мені випала роль замикаючого, найскладніша. Адже остання машина, аби тільки не відстати, має йти мало не вдвічі швидше, ніж перша. Ми з поліцейським та українським оператором щось обговорюємо, намагаємось жартувати. Іноземці напружені, вони вперше приїхали на війну, а у страху очі великі.

Залишаємо Київ через Пущу-Водицю. Дороги тут і в мирний час були не надто добрі, а нині й поготів. Оминаючи ями, на швидкості пролітаємо тихе містечко. На вулицях здебільшого правоохоронці та рятувальники, цивільних бачимо лише в одному місці, там роздають продукти.

Бучу проїжджаємо не зупиняючись, лише знижуємо швидкість, аби журналісти могли знімати. Обгорілі, завалені торговельні комплекси, побиті будинки, хвости ракет стирчать посеред дороги. Мало хто з киян не бував тут, усі пам’ятають спокій та заможність цих вулиць. Тут мешкали звичайні люди, молоді програмісти чи піарники, заробляли гроші у столиці, а у місцевих новобудовах купували квартири в «скандинавському стилі». Тепер будинки стоять порожні, з ранами від ракет, снарядів, мін. Нутрощі квартир виглядають з пробитих стін, деінде навіть лишилися цілими вікна. На жаль, водій не має можливості роздивлятися все підряд, дороги тут небезпечні.

Прямуємо спустілою трасою на Бородянку. То тут, то там спалена російська техніка, її потроху розбирають і вивозять вантажівками. Назустріч рухаються «КамАЗи», набиті горілим брухтом, з кузовів виглядають танкові гармати, звисають гусениці бронетранспортерів.

Бородянка понівечена. Журналістам дають 10 хвилин на зйомку, вони розбігаються в усі боки. Раптом прямо за нами зупиняється великий кортеж чорних машин, виходить багато людей з охороною. Виявляється, це президенти Польщі та країн Балтії, розглядають обвалену багатоповерхівку. Стоїмо з поліцейськими, говорити про щось складно, обмінюємося сигаретами та повільно роздивляємося у різні боки. Довкола рятувальники та добровольці розбирають завали, техніка розчищає вулиці – скоро тут знову буде життя. Але в пам’яті назавжди залишиться травма. Нарешті рушаємо у зворотній путь.

Дорогою немає жодного вцілілого мосту. Десь їхати доводиться нахиленою до урвища ділянкою, споглядаючи збоку повалені в річку частини конструкції. В одному місці міст склався гострим кутом. Внизу накидали піску, аби хоч трохи вирівняти перепад. Подивившись з-за керма вниз, трохи занервував. Моя машина низька, може повідбивати собі «внутрішні органи». Проте згадав, що вона свого часу багато разів перетнула Кримські гори та Кавказ, і заспокоївся. Тихо кажу:

– Давай, рідненька, на тебе вся надія, ми зможемо.

Дивлюся на поліцейського поруч – він спокійний. Рушаючи вниз набираю швидкість і видираюсь вгору, пролітаємо метр і нарешті відчуваємо землю. «Туристи» позаду трохи налякані, кажуть, я небезпечно кермую. Хіба вони розуміються? Трохи далі на мосту командир зупиняє та дає репортерам три хвилини, вони хутко біжать у своїх справах. На сусідній смузі стоїть колона техніки, розбита ще у перші дні війни. Згадую, як бачив відео в інтернеті, намагався згадати, що це за міст. Обабіч купою звалено обгорілу форму та інші речі – все, що залишилося від «визволителів». Кажуть, то були кадирівці, але яка, власне, різниця? Ніхто не потребував їхньої допомоги тут, ніхто не просив приходити. Їм не буде ні посмертної шани, ні військового почту. Рушаємо далі.

Буча потрощена та безлюдна, машини здебільшого журналістів, волонтерів чи правоохоронців. Місцевих бачимо перед центром надання адмінпослуг та у декількох дворах. Зупиняємося біля красивої церкви, гадаю, в нашому столітті побудована. Вся біла, сині куполи. Навколо не бачити слідів війни, геть усе стоїть цілим. Не розуміємо навіщо сюди приїхали, але прямуємо за командиром вглиб церковної території. За будівлею стоять медичні карети та кран, люди у костюмах біологічного захисту, чорні мішки, все це за червоно-білою стрічкою, яка буває на місцях злочину. Біля неї зупиняємося, пропускають групами.

Нарешті підходимо ближче. Довкола дюжина людей з камерами, одразу вгадуються іноземці. Носяться колами, вдивляються в свої об’єктиви, ловлять ракурси. Наші поліцейські не звертають на них жодної уваги, у них своя робота.

В центрі поля вирито прямокутну ділянку, в ній двоє чоловіків з лопатами – викопують тіла. Потім тіла кладуть на платформу і кран підіймає. Інші роблять поверхневий огляд та застібають на тілах мішки. Так вони і лежать чорними рядами на землі. Сопуха гнилого м’яса стоїть у вологому повітрі. Тягнемо сигарету за сигаретою, аби хоч трохи її перебити. Всі дивляться одне на одного якось розгублено, спілкуватися словами тут не виходить. Хтось намагається ще лаяти окупантів, ледь видавлюючи з себе звуки. На наших очах оглядають одне тіло: звичайний чоловік у спортивному костюмі, вбитий просто так.

Наш вантаж роздаємо на сусідньому подвір’ї. Тут місцеві пенсіонери влаштували польову кухню. Над багаттями киплять казани, все шкварчить і смачно пахне. Пропонують пообідати, дехто погоджується, можливо з ввічливості. Бабусі й дідусі, котрі заслужили спокійно відпочивати у тихому містечку, натомість бачили пекло. Насильницькі смерті невинних людей, значно молодших, у котрих життя було ще попереду. І ці старенькі залишаються усміхненими та трудящими, розганяючи своїм позитивом хмари, морок, голод і смерть.

Запах смерті переслідує ще довго, хоча не в’їдається в одяг. Його чути у машині, у повітрі, де б не був. Такі собі фантомні болі від побаченого…