В той час як студенти країн Європи, оговтуючись від пандемії Covid-19, поверталися в рідні авдиторії, більшість українського студентства разом з родинами, сусідами, знайомими і незнайомими переховувалася в підвалах, а рідні виші, міста і села здригалися, стогнали і ставали руїнами під смертоносними обстрілами армади рашистських варварів. Частина наших студентів мимоволі поповнила потоки біженців. Багато з них опинилося закордоном.

– Виїхала з дому 2 березня 2022 року на евакуаційному потязі до Трускавця, – згадує студентка Київського університету імені Бориса Грінченка Ксенія Ляпіна. – Там прожила місяць, а 1 квітня перебралася до Німеччини. Мікроавтобусом Трускавець-Ужгород-Реґенсбурґ. Виїхати допомогла волонтерська організація, створена, здається, при церкві.

– Від початку повномасштабної російської агресії я перетинала кордон декілька разів. Щоразу поверталася додому, аж поки не наважилася надовго перебратися до США, – розповідає студентка-грінченківка Лілія Квасневська. – Мій шлях виявився непростим, без конкретного плану, бо наважилася на це самотужки. Раніше вже бувала в Америці, тому проблем з мовою та з орієнтуванням у просторі майже не мала. Не відчувала і болісного звикання до нової культури. Відчувала проблеми з фінансами, та й близьких людей поряд не було. А це психологічно важко. Бо покинути сім’ю, друзів, комфортне життя… Не знаю, чи можна взагалі підготувати себе до такого. Геть не очікувала стільки перешкод. Але не мала варіанту «не справитися», бо не було на кого покластися, окрім себе. Моя історія переїзду далека від піднесено-радісної. Тому зазвичай нею не ділюся, щоб не викликати жалю чи порівняння з іншими. Досі відчуваю тривогу за своїх близьких та сором, що усе покинула. Мені прикро: вже понад рік звинувачую себе у виборі, який зробила.

– Від початку повномасштабної війни ми майже місяць просиділи в окупації, – долучається до розмови студентка Києво-Могилянської академії Софія Духовнікова. – Моя родина втратила бізнес. Ми були дуже-дуже розгублені, не знали, що робити. Тому вирішили переїжджати до наших знайомих в Словенію. Батько залишився в Україні, а я з братом та сестрою поїхали закордон. Коли відновилися заняття в Могилянці, зрозуміла: онлайн-варіант не потягну. Вирішила продовжити навчання в Словенії. Знайшла економічний факультет, де навчали англійською мовою. Дуже складно далось мені це рішення, але вирішила все-таки спробувати подати заявку. Вступала без особливих труднощів. Хіба що декілька разів довелося їздити в приймальну комісію, розбиратися з документами. Але в комісії були достатньо доброзичливими, як могли сприяли, щоб полегшити мені вступ до університету.

– Важко адаптувалося?

– Найважче було наважитися на виїзд, враховуючи, що ми перебиралися всією родиною (крім чоловіків), з дитиною і двома літніми людьми, – каже Ксенія Ляпіна. – Не хотілося їхати в «нікуди», ми не могли собі це дозволити. Тому ще одним викликом було знайти, куди та до кого їдемо.

– Після переїзду було складно обрати місто для життя, знайти житло, зробити документи, медичне страхування, отримати дозвіл на роботу, знайти роботу, познайомитися з новими людьми, підтримувати зв’язок із сім’єю, планувати бюджет, економити, продовжувати навчання, забезпечити собі комфортне перебування та справлятися з нервовими зривами, – перераховує Лілія Квасневська. – Десятки етапів і кожен непередбачуваний, до жодного не готова.

– Після початку навчання мені запропонували жити в гуртожитку, – розповідає Софія Духовнікова. – Я не змогла там мешкати Перекантувалася місяць, і переїхала на квартиру. Далі було дуже сумно, складно, самотньо, але моя родина була поруч. Ми інколи бачилася, тому було дещо легше, хоча все одно все мені було дуже чужим. Дуже сильно хотіла в Україну. Мріяла поїхати додому, але навчання не кидала. Закрила рік — все вдалося. Але спершу було складно: через мову та несприйняття. Проте розуміла, що треба тут вчитися.

– Чи вдалося повернути в нових умовах відчуття стабільності та комфорту?

– Так, я вже пройшла адаптацію, проте все ще дуже сумую за батьківщиною, – зізнається Ксенія Ляпіна. – Адже там залишилася чоловіча частина родини. А до того ж рідне – це рідне. Я не була готова до термінової міграції. Але нарешті, завершивши всю документаційну демагогію, віднайшла певний спокій і навіть рутину. Відчуття комфорту? Не сказала б, що віднайшла на сто відсотків, адже живу в гірших квартирних умовах, ніж в Києві, і плюс дуже багато з’явилося нових масштабних проблем. До прикладу, мовний бар’єр, бюрократія, медицина тощо. Але при цьому життя закордоном дало мені багато нових можливостей, за які дуже вдячна. Наприклад, можу вивчати нову мову, подорожувати, знайомитися з іншою культурою.

– За цей рік попрацювала, щоб відчувати стабільність у новій країні, але відчуття комфорту ще не прижилося, – ділиться Лілія Квасневська. – Усе залежить від сприйняття, особисто я досі не можу звикнутися з новою реальністю, довіритися їй.

– Розумію, що я тут нині тільки для навчання, і це моє основне виправдання, чому бути тут, – стверджує Софія Духовнікова. – Тільки майже через рік перебування в Словенії мені стало більш-менш комфортно. Насправді мені сприяли тому, щоб я той комфорт відчула: і університет, і адміністрація.

– Маєте намір жити закордоном чи все ж таки повернутися після перемоги в Україну?

– Важко однозначно відповісти, – зауважує Ксенія Ляпіна. – Але поки що бачу своє майбутнє в Україні.

– Після перемоги хочу повернутися в Україну, проте не впевнена, що буду до цього морально готова, – розмірковує Лілія Квасневська. – Чекаю цього моменту. Я вірю і я хочу. Коли та як це відбудеться, поки не уявляю, але головне, що відчуваю це бажання у собі.

– Тільки зараз більш-менш у мене сформувалося нормальне ставлення до того, що я навчаюся тут, – зазначає Софія Духовнікова. – Мене заспокоює думка, що я точно після навчання буду жити в Україні. Тобто я не планую залишатися в Словенії чи в інших країнах Європи.

– Яким бачите майбутнє нашої молоді після перемоги?

– Ми будемо ще більш свідомими, патріотично налаштованими, об’єднаними й спрямовувати усі наші зусилля на відбудову та розвиток держави, – впевнена Ксенія Ляпіна.

– Майбутню молодь після перемоги бачу сильною, усвідомленою та розвинутою у різних сферах, – каже Лілія Квасневська. – Ми вже виросли та багато усвідомили, зараз потрібно вчитися, працювати та наважуватися на нове. Спочатку варто подбати про власні потреби, щоб мати ресурс на щось більше. Планую набратися досвіду та «прокачати» себе, щоб потім «прокачувати» свою країну.

– Та молодь, котра все-таки ухвалить рішення залишатися в Україні (я теж так планую), буде працювати та розвиватися в Україні та робитиме все, щоби життя відновлювалося, щоби Україна після перемоги була сильною та процвітаючою державою, – вважає Софія Духовнікова.

* * *

Виклики та довга дорога вимушеного біженства не заважають більшості української молоді бачити своє майбутнє на Батьківщині. Як стверджує Іван Вербицький, представник громадської організації «Аналітичний центр «Cedos», в Україну хочуть повернутися 76% молодих людей, які через війну опинилися за кордоном.