Кілька ночей тому, коли на Хмельницький вкотре несли з неба «братню» смерть російські шахеди, згадав Кузьму Матвіюка: «А у нас знову було гучненько». Так він з початку широкої війни здебільшого починав наші розмови.

Від навали ковіду ми з ним бачилися лише раз, коли він приїжджав до столиці на зустріч із сином свого покійного табірного приятеля Василя Лісового. Той син став міністром і пан Кузьма як людина, яка теж мала прямий стосунок до освіти (колись, до табірного життя, працював викладачем технікуму), привіз урядовцеві проєкт програми патріотичного виховання в закладах середньої освіти. Міністр чемно зустрів Матвіюка, взяв підготовлені матеріали, пообіцяв ретельно вивчити й усіляко сприяти. Окрилений Кузьма Іванович розповідав мені про це у столичній «наливайці», за «чаркою кави», і я тоді завважив, що радість і піднесення зробили його мову, як сказав би Франко «рівною і поєдинною»: Матвіюк уперше не заїкався.

Цю його милу ваду помітив 10 років тому, коли знайомлячись потиснули один одному правиці біля столичного пам’ятника Тарасу. Десь за пів року до того в соцмережах з’явився лист фермера і дисидента Кузьми Матвіюка до керівництва держави на захист українських угідь. Кузьма Іванович пояснював торгашам у владі, до чого призведе латифунтизація аграрного сектору, як стане вона погибельним вироком для українського фермерства та й українського села.

Під враженням від прочитаного я тоді знайшов номер телефону Кузьми Матвіюка, зателефонував йому у Хмельницький і запропонував зробити розлоге інтерв’ю для поважного профільного журналу, з яким тоді мав щастя співпрацювати. На мою радість, Кузьма Іванович погодився і навіть пообіцяв невдовзі бути в Києві.

Так і сталося.

Розмовляли, ховаючись від щедрого літнього сонця у затінку дерева Шевченкового парку при славному бронзовому Свідкові.

Так з’явилося інтерв’ю, для заголовка якого я використав один із влучних аргументів мого мудрого співрозмовника: «Цю землю ми позичили у наших дітей, онуків і правнуків». Перегодом нашу розмову я відтворив у виданні «Грінченко-інформ».

Ця зустріч, розмова, це інтерв’ю стали знаковими у моїй долі: ми заприятелювали. Спілкуватися «з відривом», звісно, допоміг мобільний зв’язок. Але вже на другому чи третьому «телефонному мосту» Кузьма Іванович, мило заїкаючись, поважно прорік: «Пане Валерію, хочу надіслати вам саморобну бомбу».

Я вхопився за паузу.

– Та ви не переживайте, вона не вибухонебезпечна, – пожвавішав пан Кузьма. І вже вплітав у мову лукаві нотки: – Навпаки, швидше за все, думаю, навіє на вас нудний сон. Це мої спогади, які видав книжкою. Можна я вам пришлю?»

– Кузьмо Івановичу, звісно! Уже почав чекати! –  випалив фразу, яку запозичив в одного доброго побратима.

Так я став справді щасливим власником книжки споминів і роздумів Кузьми Матвіюка «І ми цей шлях пройшли». Яку «проковтнув» за кілька вечорів. Табірна гологофа, товариство «однотабірників», «малесенька шопта»: Стус, Чорновіл, Лук’яненко… Неблагонадійна, піднаглядна Надія Суровцова, яка сміливо взяла на себе небезпечну місію захисниці на політичному процесі її доброго знайомого, інтелігентного Кузьми Матвіюка… Колишні вояки УПА, які, прибувши в табори, контрольовані «урками», швидко навели там порядок, поставили «блатняк» на місце, часто за допомогою заточок. Товариство незламних, непродажних, незастраханих, недворушних… Українців, чия свята кров живить родацьку силу нинішніх Обронців України.

Але як же славно виписав автор образи своїх табірних побратимів! З динамічним сюжетом, вражаючими документальними деталями, «сочистими» репліками. І, що мене особливо вразило, не створив навіть натяку на самогероїзацію.

Зателефонував Кузьмі Івановичу, поділився захопленим відгуком. І тоді ж таки сказав йому: «Вам неодмінно треба писати, у Вас дар публіциста». Тоді мені здалося, що цю пропозицію Кузьма Іванович сприйняв набагато жвавіше, ніж мої компліменти.

Коли з’явилося інтернет-видання «Грінченко-інформ», я запросив Кузьму Матвіюка стати нашим кореспондентом. І той охоче погодився. Так у нашій електронній газеті почали з’являтися його глибокі суспільно значущі роздуми, гострі відгуки на події. Діставалося від нього на горіхи і горе-політикам, і липкоруким чиновникам, і кон’юнктурним науковцям, і заробітчанам-«безродькам», які засіли «на культурі».

Він став справжнім активістом нашого видання, і багато перших публікацій наших грінченківських журналят супроводжував своїми добрими напутніми коментарями. А одного дня почув у рурці його схвильоване заїкання: «Пане Валерію, можете привітати: мені дозволили стати членом Національної спілки журналістів України». Він був мастак самоіронії.

Останній раз Кузьма Іванович приїжджав до Києва на якесь зібрання. Не випало нам побачитися: поспілкувалися телефоном – я тоді був далеченько від столиці.

Тепер це пече мене пеком і вже до крайки мого рясту не загою, не вишепчу цей нестерпний пал.

Сьогодні Кузьма Матвіюк пішов за той пруг, де немає недуги, ні смутку, ані зітхання, де життя безконечне. У вічну оселю батьків-хліборобів, до безсмертної шопти побратимів Вячеслава Чорновола, Василя Стуса, Левка Лук`яненка, посестри Надії Суровцової…

Схиляю голову перед його Вічністю. І дякую, що став сяйним непогасним променем у моїй долі.