За останні двадцять шість років в Україні вбито понад 60 журналістів. Лише за 10 місяців поточного року через професійну діяльність постраждали 208 журналістів. 92 відсотки злочинів проти працівників ЗМІ залишаються безкарними, тільки кожна дванадцята справа про напади на журналістів доходить до суду, а підсудні, як правило, відбуваються символічно-мізерними штрафами…
Таку сумну картину представили у сесійній залі Верховної Ради учасникам парламентських слухань «Безпека діяльності журналістів в Україні: стан, проблеми і шляхи їх вирішення».

З високої парламентської трибуни журналісти чули, що законодавство досить надійно захищає головні демократичні свободи. Чули і в переважній більшості не йняли віри.

– Надзвичайно багато залежить від політичної еліти: якщо буде політична воля – будуть розслідування, – переконана Оксана Романюк, виконавчий директор Інституту масової інформації, котра представляє в Україні Міжнародну організацію «Репортери без кордонів». – Ми виступаємо категорично проти політизації питання свободи слова і безпеки журналістів. І вкрай важлива взаємна підтримка, солідарність журналістів.

– Співробітники СБУ скоїли напад на нашу знімальну групу, заламали, змушували писати зізнання у шпигунстві тільки через те, що ми знімали матеріал про те, як ці ж таки співробітники приїжджають на роботу на автівках, які не відповідають їхнім зарплатам, – переходячи до конкретних прикладів нападів на журналістів, зазначив журналіст Михайло Ткач з відомого телепроєкту розслідувань та аналітики про велику політичну корупцію «Схеми». – Минуло 5 років – покараних нуль. Охоронці Віктора Медведчука у масках і капюшонах напали на нашу знімальну групу лише через те, що ми хотіли показати, з ким прилетів з Російської Федерації Віктор Медведчук, який мав виключне право прямого авіасполучення. Співробітники Державного управління справами скоїли напад на нашу знімальну групу: струс мозку в оператора лише через те, що ми хотіли зафіксувати, як Петро Порошенко, на той момент Президент України, залишав заклад, де святкували весілля генпрокурорського сина Луценка.

Михайло Ткач наголошує: ці та інші брутальні напади на журналістів скоєно через безкарність.

– Справа Георгія Ґонґадзе – це сигнал усім: можна безкарно вбивати, замовляти вбивство журналістів. Причому сигнал цей дали нагорі, куди всі дивляться за прикладами, – акцентує журналіст. – Бо якщо Президент Зеленський може захищати поведінку своєї прес-секретарки тільки тому, що вона формує для нього «комфортний простір», тоді чому десь у селі друзі голови сільради не можуть поводитися як Юлія Мендель?

– Злочини проти журналістів, оскільки це є «четверта влада», мають розглядатися окремо, – вважає Олександр Ткаченко, донедавна гендиректор «1+1 медіа», а нині – голова Комітету Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики. – Принаймні на рівні Генерального прокурора Руслана Рябошапки ми обговорювали питання створення спеціального прокурорського підрозділу, який буде розслідувати справи проти журналістів, на рівні міністра внутрішніх справ Арсена Авакова, – про створення спеціальних слідчих груп. Я дуже сподіваюся, що такий підхід дозволить підняти розслідування на вищий рівень.

Сподівання сподіваннями, але чи такі вони реальні? Принаймні керівництво Генпрокуратури просто проігнорувало парламентські слухання – і якраз оце досить показово і тривожно.

Добре, що хоч заступник міністра внутрішніх справ Антон Геращенко прийшов. Ще й прилюдно запевнив:

– Із завтрашнього дня на сайті Міністерства внутрішніх справ з’явиться спеціальний розділ «Захист прав журналістів».

І слова свого дотримав.

А от виступи журналістів не були такими бравурними.

Спецкор херсонської газети «Новий день» Олена Нечипуренко розповіла, як важко нині журналістам на місцях відстоювати свої права. Згадала і про напади на колег.

– 18-го січня в центрі Херсона невідомі застосували сльозогінний газ та зброю до учасників прес-конференції в прес-клубі незалежної газети «Новий день». Вогонь відкрили, коли на прес-конференції почали називати прізвища чиновників, причетних до корупційних схем пасажироперевезень на Херсонщині, зокрема у напрямку окупованого Криму. Моторошну картину зафіксувала відеокамера прес-клубу, яка вела пряму трансляцію. Вогонь по залу вели з коридору. І стріляли  не у стелю, щоб попередити чи налякати журналістів, а на ураження. Це щастя, що кулі ні в кого не влучили. Невідомо, скільки б могло бути жертв, якби не туман, що утворився в залі від розпиленого перед тим газу. І це було посеред білого дня. В центрі міста. Кулі прошили зал і вилетіли через вікна на вулицю. Журналісти хто падав на підлогу, а хто продовжував виконувати свої обов’язки: знімали фото та відео. Саме відеокамера і порятувала людей, заблокованих у залі, адже всі їхні спроби викликати поліцію були невдалими. Вражаюче, але на місце подій першими прибули карети «швидкої», а не поліція.

– Проблема не тільки в нас, журналістах, не в обмеженій свободі слова, не в намаганні закрити ті чи інші канали, – констатує генеральний продюсер телеканалу «ZIK» Наталія Влащенко. – Проблема в тому, що вже майже тридцять років в Україні панує абсолютно безжальна і цинічна система, яка зневажає народ, включаючи журналістів. Система, де політики постійно та зухвало «дерибанять» державний бюджет, фармацевти підробляють ліки, і за десятки років померли сотні тисяч українців, де судді та прокурори покривають убивць та засуджують невинних… Вони всі впевнені, що люди – це тільки біомаса, і не варта вона ні уваги, ні співчуття. Біомаса, з якою потрібно рахуватися не більше, ніж із брудом на їхніх черевиках.

Та коли раптом журналіст наважується сказати правду, яка не подобається політику, чиновнику чи олігарху, відразу виникає потреба дискредитувати, облити брудом, активізувати «ботоферми», стукнути трубою по голові, розстріляти біля під’їзду чи підірвати в машині.

Голова Комісії з журналістської етики, співзасновник «Громадського радіо» Андрій Куликов акцентував: останнім часом витягли на світ тезу, що нібито журналісткою і журналістом можуть бути всі. В результаті намагаються знищити престиж професії. Він різко заперечив визначення журналістики як «четвертої влади»:

– Якщо ми так проти влади або критикуємо, нас не задовольняє влада, –  ми не можемо бути її четвертою гілкою, ми маємо усвідомлювати себе частиною суспільства. Тільки нас захищати, тільки наше становище підвищувати — це не лише непродуктивно, але часто-густо може викликати зворотну реакцію і погіршувати становище. Якщо журналісти і журналістки опиняються в привілейованому становищі, це викликає, з одного боку, спокусу в інших людей набути травматичну зброю, полегшений виїзд за кордон, а коли їм це не вдається – тоді виникає агресія.

– Найбільші медіавласники використовують свій медіаресурс як інструмент піару, прихованої реклами і економічної та політичної боротьби, – зауважує заступниця шеф-редактора «Детектор медіа», голова Наглядової ради Національної суспільної телерадіокомпанії України Світлана Остапа. – Мета таких новин не поінформувати аудиторію, а просунути інтереси власника. Тут не йдеться про незалежну редакційну політику. На каналі «Україна» прихована реклама Ріната Ахметова. На «Інтері» – піар ОПЗЖ Юрія Бойка. Канал «1+1» відверто «мочить» політичних опонентів Ігоря Коломойського та «Слуги народу». Менеджери і журналісти каналів «112» та «NewsOne» говорять про утиски та наступ на свободу слова, але мовчать про те, як їхні програми просувають Віктора Медведчука та проросійську риторику. Деякі діячі закидають нам, що ми ділимо журналістів на хороших і поганих,  –  ні. Ми ділимо на журналістів і не-журналістів. Бити нікого не можна. Але чи можна вважати перешкоджанням саме журналістській діяльності напад на тих, хто робить так звані розслідування проти бізнес-конкурента власника на замовлення самого власника? На мою думку, ні.

Шеф-редактор «Детектор медіа» наголосила: влада своїми діями, навмисними провокаціями та риторикою намагається поставити під сумнів важливість медіа як суспільного інституту.

– Дехто з моїх колег відмовився виступати сьогодні тут, у Верховній Раді, тому що вони кажуть: «Наташо, голова Комітету свободи слова – Нестор Шуфрич. Про яку свободу слова тоді ми можемо говорити?», – зазначає кореспондентка телеканалу «1+1» Наталія Нагорна. – Ми живемо в дивний час, коли у нас Медведчук продовжує бути адвокатом, коли у нас Портнов чомусь стає «спеціальним кореспондентом»… І ти сама собі ставиш питання: а, власне, я ж тоді хто? Сьогодні багато говорять про справу Ґонґадзе, але при цьому ми начебто забуваємо, що саме основний підозрюваний Кучма продовжує їздити в Мінськ і вирішувати долю України. Думають, що ми знову проковтнемо, як ковтаємо, наприклад, нерозслідування нападів на журналістів під час Майдану. І що ми можемо просити, коли саму справу розстрілів Небесної Сотні зведено нанівець?

* * *

На слуханнях звучали, здається прописні, всім зрозумілі істини: про свободу слова, про гостру потребу розвитку незалежних засобів масової інформації як провідних ознак демократичного суспільства, про головні запобіжники порушення прав людини, про те, як убезпечитися від посягання на демократію, про дієві інструменти боротьби з корупцією та викриття злочинів. Недаремно у тому, справді вільному світі незалежну медійну братію кличуть Watchdogs of Democracy, високо цінують їхню роль у збереженні засадничих основ суспільства. На превеликий жаль, незалежні вітчизняні ЗМІ нині можна на пальцях перерахувати. Так само небагацько на загальному журналістському тлі і справжніх «сторожових псів демократії». Куди більше псарень зі зграями хазяйських медійних пітбулів і левреток…