Цей раптовий цигарковий запах самосійного тютюну повернув мене навіч у мою комсомольську юність із рештою запахів – дезодоранту «Fa» й одеколону «О’Жен». На блошиному ринку стояв чоловік – ніби з тієї епохи: у засмальцьованому картузі, ватянці наопаш, брюках-галіфе, а на ногах – стібані бурки із високими калошами-чунями. Одну руку він тримав у кишені ватянки, другою то пхав до рота, то виймав цигарку-самокрутку. І якби її загасити та розпрямити той скручений газетний папір, то, далебі, був би то видертий шматок газети «Правда» або «Труд» за 70-ті роки…

А ще його рука, що тримала цигарку, власне її великий і вказівний пальці, замлоїли мені серце… З необрізаними нігтями і жовтавого аж червоного відтінку – мовби їм по пів фаланги відтято й доточено бурштином. Такі пальці, закопчені правдивим тютюном, мав і мій покійний прадід, затятий самосадовий курець Артем Гуринович: той прадідівський цигарковий дим досі збуджує ностальгією мою пам’ять…

Я постояв біля чоловіка з «бурштиновими» пальцями, подихав димом моєї юності і аж згодом зауважив, що чоловік цей мав поважні роки, але був струнким і до біса гарним. Із тих, на яких спиняли погляди активні молодиці. Він розклав собі під ногами всяку всячину, нікому нині не потрібний дріб’язок – від заіржавілих викруток та ріжкових ключів до тарілок і горняток Баранівського порцелянового заводу, взятих павутинками тоненьких тріщин.

Межи того краму мою увагу привернув хіба картонний ящик із книжками. Я присів біля нього навпочіпки, довго вдивлявся до байдужих мені назв, аж поки поміж кухонних рецептів не вздрів маленьку книжечку Ніни Бічуї «Квітень у човні». Томик повістей та оповідань, що вийшов у видавництві «Молодь» 1982 року.

– Скільки коштує? – спитав чоловіка.

Той вийняв з рота самокрутку, на нижній губі йому смішно прилипла тютюнова ворсинка, і за пущеним димом із тих вуст злетіло коротке та чітке, неначе від касира з банку:

– П’ять гривень!

Я не мав п’ятигривневої купюри, подав десятку і сказав: «Здачі не треба». Він знову вийняв з рота самокрутку, я вже розправив груди, аби покивати йому у відповідь на подячну тираду щодо моєї щедрості, але він лише пихнув димом, стенув байдуже плечима і навіть не поглянув у мій бік…

… Напередодні в неозорому морі інтернету трапилась мені стаття про дружину покійного Романа Іваничука Ніну Бічую. Виявляється, у 60-ті роки минулого століття Валерій Шевчук називав її «королевою жіночої прози», вважав, що її твори пронизані глибоким психологізмом та інтелектуальною напругою, а саме письмо — вишукане й елегантне. Вона була першим критиком і незмінним редактором нових творів Романа Іваничука…

Того ж вечора я бережливо й турботливо протер вологими серветками випадково добутий книжковий раритетний скарб і пожадливо взявся до чтива в очікуванні щемливих відчуттів, куди би мав мене доправити той квітневий човен Ніни Бічуї. Але. З кожною новою сторінкою відчував натомість лише розраду, мій запал згасав, я вчитувався, шукав між сторінок квітневих запахів, які добре знаю, бо народився у селі на Придесенні. Навіть їв плитку шоколаду, аби збудити смакові рецептори, проте ані вишуканого, ані елегантного письма мені не трапилось…

Я багато читав Романа Іваничука. Ось хто справді вишуканий, майстер смаку і художнього стилю, за яким, можливо, лишився слід вправної редакторської руки Ніни Бічуї. Це редакторство, якщо воно було, таки елегантне! Часто саме вправний редактор робить із глевкого твору бестселер. Із чужого твору робить бестселер, огранює його на коштовну річ, а сам написати вартісного не годен. Хіба не так було у редактора Максвелла Перкінса і письменника Томаса Вулфа?

… Що ж до Ніни Бічуї і її «Квітня у човні», то цей томик триматиму на видноті, і не тільки через те, що сподіваюсь на настрій, котрий змусить мене до нього знову повернутися, а й тому, що то пам’ять про чоловіка з «бурштиновими» пальцями…