На тижні,  що минув,  українців переселили в Росію. Точніше, пожежа в сибірському Кемерові повалила густим чорним димом з усіх вікон і шпарин наших ЗМІ. Здавалося, що йдеться (не дай Бог!) про трагедію всеукраїнського масштабу.  В Інтернет-просторі зарясніли сльозливі співчуття «братьям», а «найщиріші» побігли під посольство  країни-агресорки з  квітами. А чи морально перейматися горем убивць, навіть, якщо йдеться про смерть їхніх безневинних дітей, що заживо згоріли в кінозалах? Та й чи потребують росіяни нашого співчуття?

Ігор Востріков, у якого загинула дружина, троє дітей і рідна сестра, заявляв на місцевому мітингу, що йому «втрачати нічого», що готовий домагатися правди, винуватив місцеву владу і навіть старопереобраного президента Путіна. Але й трьох днів не минуло як «прибитий» горем чоловік раптом «ожив» і заспівав іншої: «Ми не будемо вирішувати проблеми через мітинги…», «Проблема не в Путіні…», «Путін у нас не президент, а цар…», «Влада повинна бути сильною». Сильною, щоб убивати дітей в Україні і Сирії? Стара ця пісня у Вострікова. Ще недавно після страхітливих російських бомбардувань сірійських міст він загачував свою інтернет-сторінку шовіністичною сказиною: «Можем павтаріть!».

Гукав комусь неправедного суду – накликав собі присуд. Своїм рідним…

Тепер, схоже, Вострікова залякали. А може, купився на обіцяну компенсацію за смерть рідних?

То що, дружно поспівчуваємо йому за те, що він сам собі  біду «повторіл»? Що підтримує кровожерливого царя-правителя, а значить і дальшу війну з Україною та вбивства наших дітей? Чи пожаліємо, що оптом продав за імперські срібняки рідних, разом із пам’яттю про них?

Назвімо речі своїми іменами. Як це не болісно, не гірко, не гидко. Те, як висвітлювали кузбаські події багато українських ЗМІ, має назву інформаційна диверсія. За запобігливістю та словесами про гуманність, християнські чесноти  журналісти ховали вовчий вищир вбивці. Під час хокейного матчу у  донбаській Дружківці гравці і глядачі вшанували загиблих у Кемерові хвилиною мовчання. А чому ж при цім не згадали 68-мох венесуельців, які згоріли у в’язниці? Чим вони гірші? Тим, що в’язні? Чи тим що насельники маленької тюрми – венесуельської, а не великої – російської.

За роки війни Росії проти України на Донбасі загинуло 242  дитини. А скільки лишилися сиротами, скільки скалічених? Що ж ви, дружківці, їх не згадуєте врочистими хвилинами мовчання, чому не співчуваєте рідним? Ось уже і ми лицеміримо…

ЗМІ накинули на нас ворожі інформаційні тенета. Ми емоційно зрослися із загарбником-убивцею, ніби й справді він нам рідня.  Нам так нестерпно сприймати його за ворога. Ми говорили про пожежу в Кемерові, забувши що на Донбасі у нас згарище. І ледве не щодня – нова смерть. А то й кілька… Уже не російські – наші «медіа» розділили українців на два табори: плакальників на чужих поминах і тих, хто на могилу ворога – ні ногою.

Але  ідіотична комічність полягає ще й у тому, що росіянам наші співчуття до одного місця. Вони в кращому випадку нас просто не бачать, якщо, звісно, не виловлюють через оптичний приціл снайперської гвинтівки. Співчуття від «укропов», «бандєровцов-фашистов» для них вихиляси раба перед паном. Ще один доказ їхньої зверхності над зрадниками-хохлами: у пожежі в кемєровському ТРЦ спецслужби одразу кинулися шукати український слід.

Польський президент Дональд Туск висловив співчуття потерпілим  через «Твітер». Із чисельних «подячних» відгуків на це «сердешних» росіян я вибрав лише один пристойний: «Пшел вон!»

Навіщо перейматися бідою тих, хто сам себе не поважає, хто байдужий до свого горя? Хазяїн Кузбасу, губернатор з характерним для росіян ім’ям і прізвищем  Аман Тулєєв, чия вина в смертях земляків очевидна, так нікому і не поспівчував, а лише довго вибачався перед з`явленим Владіміром Путіним. Мовляв, наробили ми  неприємного клопоту сонцеликому вождю перед інавгурацією.

Кремлівська влада з усіх сил упиралася, щоб не оголошувати  всеросійського трауру за загиблими. Ледве ублагали. Але й цей ритуал вийшов більше для протоколу: в сибірському Тобольську, скажімо, цього дня працівники районного центру культури влаштували корпоративну вечірку з нагоди професійного свята. Ну, не відмовлятися від ресторану, коли за все заплачено? Заодно, щоб двічі не вставати,  за всіх і випили –  за здоров`я і за упокій. Словом, душевно посиділи… Хіба не поспівчуваєш таким чуйним людям?

Знаю, що мені заперечить «правильний» читач. Що ми не бездушні, як оті росіяни, ми людяніші, нам діти загиблі болять, а попіл згорілих сердець стукає  у наші груди. Даруйте, але згадалася історія родини головного німецького пропагандиста доктора Геббельса. Боячись радянського полону, він отруївся разом з дружиною. Але перед тим Йозеф і Магда з милосердя відсипали отрути своїм дітям. А їх у Геббельсів було аж шестеро. Нічого вам не болить і не стукає?! Чи то діти фашистів, їх можна труїти! Ну то знайте, що понад сотня кузбасців, серед яких вісім снайперів, сьогодні найнялася вбивати українців. Добровільно записалися у зондеркоманди. Сам бачив відео з блогосфери з логотипом «ДНР-ТV». Там кузбасівець «благородно» розповідає, як за «стуком» серця пішов захищати «братьєв-славян» від «київської хунти». «Захищає» артилеристом у банді «Восток».  А після пожежі одна із потерпілих бідкалася: донька загинула, а батько на похорон не приїде, воює на Донбасі. Поспівчувайте батькові-бідасі, душевні малороси!

Так, звісно, ми не вбивці-росіяни, у нас жива християнська любов і віра. Тому не будемо улещувати  ворогів фарисейським «скорблю-сочуствую», а в церкві поставимо свічки  по безневинно убієнних путінським режимом дітях: у Грузії, Україні, Сирії, по загиблих дітях Росії. І помолимося за  їхніх нерозумних батьків. Бог сотворив їх людьми, а вони знехтували  Божим промислом, переступили через християнську мораль, забувши найпершу заповідь: «Не убий!» Принесли на заклання Путіну своїх дітей. Можливо, Господь ще змилосердиться над ними, наверне їх на шлях істини і любові, зніме з очей полуду, а серця очистить від скверни. Розбудить їхній розум, що, приспаний пропагандою, породжує чудовиськ. І тоді, дай Боже, вони знову стануть людьми. Не лише за подобою.

Отоді з ними й поговоримо.