З Леонідом Сорокіним, звукорежисером, легендою звукозапису, я познайомився випадково. Звісно, до того знав, що він озвучував фільми «Д’Артаньян і три мушкетери», «Карнавал», «Енеїда» та багато інших. Як і про те, що у його записах звучали в ефірах Софія Ротару, Алла Пугачова, Михаїл Боярскій, Йосип Кобзон, Ніколай Караченцев, Микола Мозговий і ще багато «зірок» естради. Те, що Сорокін скромно мешкає у Полтаві, я також знав.

Перетнулися з маестро січневого дня 2016 року у полтавського художньому салоні, на відкритті персональної виставки живописця Ігоря Величка.

Ігор Лотиш зафіксував момент нашого знайомства

Мимоволі допоміг мій приятель, аксакал полтавського цеху художників Віктор Трохимець-Мілютін. Вони із Сорокіним добре зналися, а позаяк я був у товаристві Віктора Олександровича, ми щиро потисли один одному руки і мій новий знайомий тут-таки звернувся до мене: «Я вас часто бачу на всіляких мистецьких тусовках. Ви художник?» Я заперечив – сказав, що потроху пишу. Сорокін зацікався: про що саме? А почувши, що збираю матеріали для майбутньої книжки про Андрія Кикотя, зізнався: ще молодим мав щастя записувати знаменитого баса. І я одразу ж напросився записати його спогади про Андрія Івановича. Домовилися про зустріч і через кілька днів Сорокін запросив мене до себе. Поставив утім умову: те, що запишу з його уст, маю показати йому ще до друку. Це мені було зрозуміло і навіть приємно. Пригадалося: таке ж настійне прохання озвучив іще один мій респондент Дмитро Гнатюк.

Відтоді ми стали періодично спілкуватися телефоном. Згодом я кілька разів привозив на запис у домашню студію Леоніда Сорокіна свого приятеля, народного артиста України Василя Голуба. Ніколи не гадав, що цей процес одбирає так багато часу. Коли мені, дилетантові, здавалося, ніби все щойно записане звучить бездоганно, почув категоричний вердикт Сорокіна: «Васю, чого ти тут плачеш? Не годиться. Переписуємо». Я був заскочений: «Чого він прискіпується?» Але переписали і збагнув: а й справді, звучить набагато краще. Що то за дар – сорокінське чуття!

Шість разів маестро вступав у Полтавське музичне училище. Прийняли на хормейстерське відділення, коли його вже знав увесь Радянський Союз. Тоді у черзі на звукозапис до Леоніда Сорокіна знамениті радянські артисти стояли по півроку. Упевнений, багато цікавого міг би нам розповісти Леонід Анатолійович, бо й оповідач він пречудовий, та на мої наполегливі пропозиції писати мемуари він тільки віджартовується. Гадаю, причина небажання писати – лише у вродженій скромності нашого героя.

Тому беру на себе сміливість познайомити читача з деякими, на мій погляд, цікавими його оповідками, які запам’яталися з розповідей митця.

* * *

«А без Полтави я жити не можу…»

Як згадує Леонід Сорокін, навесні 1974 року з якоїсь нагоди у його квартирі всю ніч святкували. У товаристві були полтавський композитор Олексій Чухрай та київський поет Анатолій Драгомирецький. Уранці чоловіки вийшли пройтися весняною Полтавою. Вологе повітря було напоєне запахом акації, що тільки-но стала розквітати. Раптом Драгомирецький вимовив: «А без Полтави я жити не можу». Підхопив Сорокін: «А ви напишіть з Олексієм пісню про Полтаву. Вже є і головні слова приспіву: «А без Полтави я жити не можу…»

Повернулися до господи і згодом написали пісню. Леонід Сорокін пообіцяв: «Першим її виконає Кобзон». Про це навіть уклали парі.

Наближалися урочистості з нагоди 800-річчя Полтави. Йосип Кобзон дружив з видатним лікарем Миколою Касьяном та тодішнім головою виконкому Полтавської міськради Анатолієм Кукобою і мав брати участь у святкуванні ювілею міста. І справді, за кілька днів до торжеств він із джаз-оркестром Леона Аганезова «Время» приїхав у Полтаву. Репетиції проводили в маленькій кімнатці міського будинку культури. За звукорежисерським пультом працював Леонід Сорокін. Тоді ж і сказав Кобзонові, що молодий полтавський композитор Олексій Чухрай написав гарну пісню про Полтаву і було б чудово, якби вона прозвучала на ювілеї міста. Співак відповів: «Давай Чухрая сюди».

Композитора привели. У кімнатці стояв старий розладнаний рояль. На ньому Чухрай і намагався відтворити мелодію. Побачивши розчарування на обличчі Кобзона, Сорокін знайшовся:

– Чухрай – вправний баяніст.

– Так несіть сюди баян, – сказав Кобзон.

Пісня йому сподобалася, і він запитав Леона Аганезова, чи той зможе за ніч зробити аранжування.

Запис пісні зробили о четвертій ранку. Того ж дня її у виконанні Йосипа Кобзона почули полтавці.Парі Сорокін виграв.

Після ювілею у Полтаві відбулися ще чотири концерти Кобзона, і на кожному звучала «Моя Полтава». Співак розповідав про молодого полтавського композитора і запрошував його на сцену. Але Чухрай соромився і на люди не вийшов.

А пісня стала візитівкою і гімном Полтави. На конкурсі у Москві була визнана кращою.

Про композитора Марка Фрадкіна

«Ми з ним були добре знайомі. Постійно курив люльку. Я знав його дружину Розу Марківну, колоритну єврейку з Одеси. З ними було дуже цікаво спілкуватися. Пригадую, мені щось треба було знайти у його творах. Марк тоді ще був живий. Пам’ятаю, прослухав із сотню його пісень і помітив у нього багато запозичень з Мішеля Леграна. Фрадкін дружив з французьким композитором. Але коли я занурився у творчість француза, виявив, що й Легран багато запозичував у Фрадкіна.

Коли про цей феномен розповів похресникові Фрадкіна композиторові Максімові Дунаєвскому, той подумав і красиво відповів: «Льоню, не дивуйся. Гарна музика у повітрі літає».

Про Михаіла Боярского

«Тільки-но Максим Дунаєвський одружився з Наталею, вона відразу полетіла в Америку, а ми влаштували вечірку і запросили дівчат з Большого театру.

О 23-ій годині зі зйомок якогось фільму приїжджає Боярскій, вже трохи веселий, а дівчата ж такі гарні, з балету… Вранці їм треба було на літак в Японію, і нас попросили, щоб ми їх відвезли, а головне – віднесли набиті консервами валізи. Одна дівчина мені так сподобалася! Бачу, на неї і Боярскій накинув оком. І ми її не поділили. Вийшли за двері. Та тут якось незручно було з’ясовувати стосунки, все-таки будинок Спілки композиторів, і ми зайшли до ліфта – такого маленького, що й не розмахнешся. Але ми почали махати… Лікті пооббивали і стали сміятися. Вийшли з ліфта. Помирилися і більше ніколи не сварилися».

* * *

…Скромно живе у Полтаві звукорежисер Леонід Сорокін. І хоча існує відомий вислів, що скромність – прямий шлях до невідомості, та це не про Леоніда Анатолійовича.