Для Західної України Європа вже давно стала таким собі «ельдорадо». Дуже своєрідним. З 1990-х років мої земляки цілим рушенням потяглися за кордон шукати кращого життя – для себе, своїх дітей та навіть онуків. Новітню хвилю еміграції назвали «заробітчанською». За деякими дослідженнями, вже 2001 року за межами України проживало 10-13 мільйонів моїх співвітчизників.
Підняла ця навісна хвиля й Оксану та Андрія, молоде подружжя з Львівщини. Вирвала з рідного гніздів’я та й понесла світом за примхливою пані Удачею.

Нині вони згадують про це. Не з радістю щасливих подорожуючих, а з тяжкою зажурою вимушених чорноробів. І з гіркотою за безповоротно втраченим – чимось надто важливим у цьому прагматичному житті.

Андрій:  – Перша моя робота за межами України була в Латвії. З друзями ще 1990 року поїхали в Ригу, за лобовим склом до «жигуля». Ми втрьох тоді купили 5 лобових стекол. Хоча я вже навчався на автомеханіка, але не в усьому добре розумівся. Взяли неклеєне, одношарове: при аварії воно миттю розлітається на друзки. Звісно, тут їх ніхто не хотів купувати: тоді вже всі знали тришарове скло. Довелося здати наш товар у комісійний магазин, щоб «відбити» хоча б частину витрат. Продали його аж через 2 роки. На те, щоб купити, я витратив 1000 рублів (середня місячна зарплата тоді була близько сотні), а коли продали, гроші знецінились і я їх прогуляв за два дні.

Націлився на Польщу. В 90-ті всі їздили туди торгувати сигаретами, алкоголем, харчами. Був 1993 рік, мама купила мені «ходові» продукти, і я з другом подався їх збувати. У мене – горілка, сигарети, граблі і дві сумки всяких дрібниць. Мама часто їздила туди торгувати, знала що і почім, але мені про це до пуття не розповіла. Сигарети і горілку розібрали одразу ж, а граблі ніяк не йшли: 2 штуки за півдня. Навіть було розсердився на маму за її вибір товару, аж тут підходить чоловік, пропонує купити оптом. Я вже подумки святкував удалий заробіток, подумки  чув похвалу родини, коли повернуся з виторгом…

Спродався, добре погуляли, з пивом і сосисками… А приїхав додому –  замість доброго слова отримав від мами на горіхи. Ясна річ, розумів, що оптова торгівля не така вигідна, як роздрібна, але щоб «піти в мінус»?!. Отоді мої батьки, вочевидь, збагнули: бізнесмена з мене не вийде. (Сміється).

Подорослішавши, захотів машину. У1995 році збираємо речі, готуємося поїхати в Німеччину. Єдина проблема: віза. Знайшов 1000 доларів, заплатив за неї «фірмачам». Звісно, ніякої візи ми так і не дочекалися. Йшли суди, пересуди, але компенсації нам ніхто не виплатив. Натомість одібрали внутрішній і закордонний паспорти і не віддавали півроку, поки вели слідство. «Міліцейські» розікрали гроші, а сказали, що це плата за їхні послуги.

Після кількох невдалих спроб покинув і думати про роботу закордоном. Влаштувався автомеханіком на місцеве АТП. Платили 130 доларів. Залишав собі лише 10, решту віддавав мамі. Мій молодший брат тоді навчався, а батькам по півроку не платили зароблене. 4 роки віддав автопідприємству. У 1998 році одружився, а наступного року у нас народилася дочка.

Нам хотілося жити окремо. Зняв квартиру в центрі міста, дружина вступила до університету. Зайві витрати давалися взнаки. Не справдилося очікуване підвищення на роботі. І я знову загорівся думкою про закордон. Вибір зупинився на  Іспанії. Зробили візи, вирушили в дорогу самотужки, на «жигулях» з Колькою, а не автобусом від фірми роботодавців. Треба було доїхати до Кракова, а звідти – вже автобусом на Валенсію. Але через чергу на кордоні ми запізнилися на автобус. Що робити? Їдемо до німецького кордону, а його немає… Мали зупинитися в першому ж місті, там нас Коля висадив би… Але їдемо далі автострадою і… попадаємося поліції. Нас усіх запроторюють у камерах – кожного окремо. Звечора і на цілу ніч. Я боявся, щоб візу не анулювали. Зрештою, мене з другом, який її мав, відпустили, а Кольку залишили. Роздягли догола, забрали все що мав. Звільнившись,  взялися його шукати. Тоді наслухалися історій про сувору дисципліну в Німеччині і про те, що будь-яке порушення – це негайна депортація. Було страшно і кроку ступити.

До Іспанії дісталися через 3 дні.

Чоловік, який обіцяв нас зустріти і вивести на роботодавців, змусив нас чекати. Взяв алкоголь, який ми привезли з України, і не з’являвся 3 дні. Ми не мали де жити, ми тиждень не мились. Але обіцяну роботу нам так і не знайшли. Все годували цяцянкам, аж поки ми не стріли ще одного українця. Він і допоміг нам влаштуватися на роботу. Збирали атракціони. Ночували де очі бачили: під мостами, на лавках у парку, на пляжах, на вокзалах. Від поліції тікали 5 разів на ніч, щоб не депортували. Після кількох тяжкий тижнів вирішили «здаватися». Поліцейський відділок був тут-таки, на пляжі, де ми ночували. Весь наш раціон складався з франкфуртских сосисок та апельсинів. Вимучені, голодні, застуджені, підійшли до дверей дільниці, вирішили чекати відкриття. Не знаючи навіть який день тижня, простовбичили 4 години, аж поки не згадали: сьогодні ж субота, у відділку вихідний.

Зібралися із силами. Підпрацьовували на атракціонах, їли сосиски за 1 цент, спали на вулиці. Але руки опускалися. І ми пішли «здаватися» вдруге. День обрали відповідний та й відділення, яке працює. За 2 місяці перебування Іспанії я вивчив ази мови. Бодай як здаватися – знав. Поліція почала нас оформляти. Тим часом один з них покликав мене, щоб я поспілкувався російською з болгарами, які там сиділи вже з півроку, бо їх ніхто не розумів. Я переклав. Сам. Іспанською. Поліціянти  сміялися, що за 2 місяці я більше вивчив, ніж болгари за рік. Нам виписали штраф і… відпустили.

Після цього мама приятеля вислала йому 500 доларів і ми вирішили перебратися до Португалії.

Все мало вигляд, ніби я з великого міста приїхав у село. Але й там почалось те саме: першої ночі спав в одній квартирі, гуртом з 30-тьма заробітчанами, другої ночі – в іншій, третьої – на стадіоні, четвертої – в парку… Я не міг спати: цілими ночами ходив, курив і плакав. Вперше за кордоном так довго, і стільки біди навалилося, що й гадки не мав як діяти. Знайомі, ті, хто знав мову, шукали нам роботу, але марно. Ми вирішили їхати додому.

Але в останній момент повернулися в Іспанію. Цього разу нас уже частіше брали на роботу, а знайомі взяли жити до себе в гараж. У просторе приміщення, де можна було зберігати 20 вантажівок з причіпами. Єдина умова: приходити пізно ввечері, а йти рано-вранці, щоб ніхто не бачив. Робота була сезонною, тому скоро закінчилась і ми знову поїхали до Португалії. Там я підводив до будинків воду, газ, світло. Тяжко, брудно, працювали у холоді, у багнюці… Та й за це нам інколи не платили. Але звільнився не через те, а тому, що наш «шеф» не захотів виробити документи для легального перебування. У кишені залишалося 20 доларів. Я знайшов роботу автомеханіка у великому місті Порту. Жив у маленькій комірчині на автосервісі. Це була моя перша стабільна робота, я працював там 4 місяці. І зрештою не стримався, зателефонував дружині: приїжджай…

Оксана: – До Португалії я потрапила 2001-го, у 21 рік. В Україні криза, нема роботи. Залишила тут маленьку донечку, коли їй виповнилося півтора року.

Андрій: – Викликав дружину, треба житло. Звернувся до керівника, той пообіцяв знайти. Він мав десь 7 будинків і квартир, але відмовився щось здати мені в оренду. За 2 дні до приїзду дружини кинувся шукати самостійно і того ж таки дня знайшов порожню квартиру. Ліжко мені віддав знайомий португалець. Залишився один день очікування і я пішов ночувати на старе мешкання. Посеред ночі почув верещання сирени, а за ним зловісний стукіт у двері. Нашвидкуруч зібрався, вистрибнув у вікно і побіг… Потім виявилося, що українці, які жили зі мною, тієї ночі подалися красти огірки… Втікачем пішов шукати свою нову квартиру. Мене туди привозили автівкою лише раз, і тепер на її пошуки я витратив 4 години і багато сил. Але зустріч з дружиною вартувала цих випробувань.

Оксана: – Ми жили в місті Порту, на березі Атлантичного океану. Не знаючи мови закордоном дуже важко. Найбільше вразили краєвиди, пальми. Все таке привабливе, але коли потрапляєш у будні – перестаєш це помічати. Не було нічого звичного: інша країна, інший світ. Так як вдома – немає ніде.

Андрій: – До того, хто залишив мене у скруті, на роботу більше не пішов. Але вже мав легальні документи. Через тиждень ми знайшли працю на складах, за 40 км від нашого дому. У приміщенні складу – 25 морозу, а на вулиці – 30 спеки. Через ці страшні перепади хворіли, а зарплата часто навіть не покривала всіх витрат.

Оксана: – У цих холодильниках було дуже тяжко працювати. Мала уніформу, яка переважувала мої 45 кг: балаклави, 3 пари рукавиць, в яких роботи нема, а без них холодно… Треба було розвантажувати дуже важкі контейнери. Інколи перерва – 10 хвилин, але коли виходиш на спеку, легені починають злипатися, пече пеком, дихати неможливо… Я працювала там 4 роки, в нічну зміну. Щовечора сідали на автобус, їхали до іншого міста, пересідали на автобус фірми, який віз до роботи. Однієї ночі чекала на зупинці свій автобус. Тоді падав сильний дощ. Під’їхала машина,  опустилося скло дверей, звідти висунулася рука і вхопила мою сумку. Я опиралася, але з машини вийшов інший чоловік і ударом повалив мене на землю. Сумку я все ж не відпускала, але той щосили шарпнув і ручки обірвалися. Вхопивши здобич, вони миттю рвонули і зникли. В сумці були гроші, телефон, їжа на роботу. Я залишилася лише з квитком на автобус. Правда, дівчата-португалки поділилися зі мною на роботі їжею, дали грошей, дістатися додому.

Андрій: – Хотів ту машину знайти, але дружина нічого не пам’ятала – хіба те, що в ній було двоє.

Оксана: – Але боляче було не тоді. Дуже боліло, коли ти через рік приїжджаєш додому, а твоя донечка не впізнає тебе, не хоче обійняти, бо ти їй чужа.

Чужа мама з фотографії.

Отоді материнське серце заходиться від болю. Тоді зникає сенс життя. Дитина, яку любиш найбільше, заради якої взяла на себе той страшний заробітчанський тягар чужини, не впізнає, відвертається, ховається за найріднішу для неї людину – за бабусю. Неможливо вимовити словами той біль. І найстрашніше: згадую це через 15 років, а болить невгамовно. Ти просто звикаєш з ним жити.

Тому вирішили забрати нашу донечку з України, їй тоді вже минуло 5 років. Приїхали на Батьківщину, виробили угорську візу, бо інші на той час були дуже дорогі. Зібрали речі, попрощалися і знову в дорогу.

Андрій: – Коли дісталися угорсько-австрійського кордону, настала ніч. Далі їхати з дитиною не мали права. Вона спала на задньому сидінні, а ми планували як перетнути кордон. Вирішили їхати. Але коли перевіряли машину, нас завернули. Ми не знали що робити далі.

Оксана: – Вирішили почекати іншої зміни прикордонників. Ранок, у нас мандраж, я роблю вигляд, що сплю, дитина у мене в ногах, а я вкрита ковдрою. Перевіряють машину, всі валізи і сумки, питають де дитина. Кажемо, що залишили в мами у Будапешті. Чоловік забирає документи, сідає в машину і ми рушаємо. Їдемо не зупиняючись десятки кілометрів. Нарешті коли зрозуміли, що в безпеці, зупинилися вже в Австрії, витягли донечку з-під тієї ковдри і дуже тішилися.

Андрій: – Ми привезли її в наше місто, влаштували в садочок, але вона з перших днів не могла там бути. Билася з дітьми і навіть з вихователями, бо ті до неї говорили португальською. А коли сумувала – стояла і била ногами бордюр. Взуття треба було міняти ледь не щотижня, але ми міняли. Було важко. Потім вона мала йти до школи. І ми повернули її до бабусі.

За 5 років у Португалії я поміняв 16 робіт. Настав час їхати в іншу країну.

Оксана: – Життя заробітчана важке і гірке. Ти залишаєш свою сім’ю заради гроша. Щоб донечці оплатити навчання, щоб син ріс в достатку, щоб добудувати будинок, бо заробляєш навздогін цінам. Залишаєш у минулому все: свою молодість, здоров’я. Жертвуєш всім: часом, який могла б віддати своїм дітям, любов’ю, яку мала б дарувати своїй другій половинці, теплом, яким зігрівають і зміцнюють родину. Нас поставили в такі умови, що сім’ї не можуть бути разом, а діти місяцями чи й роками не бачать своїх батьків і зрештою стають «своїми-чужими». Боляче, образливо. І страшно, що нічого вже не можна повернути. Що втрачено роки, розбито сім’ї, що діти – сиротами при живих батьках…

*   *   *

Пережите-переболене пошрамувало їхні душі… Перші зарубки зморшок на обличчях, перші гіркі сивини. І рубцями полинові спогади. Вони й досі у заробітках. Андрій 18 літ закордоном, тяжко трудиться, забезпечує родину.

Дівчинка, яку вони залишили півторарічною заради кращого життя, виросла. Це я.

Я не впізнавала маму і багато років не слухала батьківських настанов. Я не знала батьківських обіймів і поцілунків, не чула казки на ніч, і мама не заплітала мені косиці. Я могла мати яскравіше дитинство, але його в мене вкрали. І я  навчилася стояти сама. Сама за себе. І йти до мети. Самотужки.

Нас багато. Вже цілі покоління. 

Це ми пережили більше, ніж просто еміграцію.