В елітному районі Києва кричала жінка. Просила допомоги. Гукала з припаркованої автівки: у кабіні була з чоловіком,  з’ясовували стосунки. «З’ясування» зайшло надто далеко: обличчя жінки вже заюшила кров…

Я, звісно, могла би всього цього «не помітити», пройти, як багато хто, повз. Але після чергових ударів жінка зомліла, а чолов’яга  і не думав зупинятися…

Я стояла шокована і нічим не могла зарадити, аж поки не приїхало авто з поліцією, яку я і викликала… Отоді замислилась: «А як влада бореться з таким ганебним явищем?»

З 11 січня 2019 року набули чинності норми Закону «Про запобігання та протидію домашньому насильству».

«Домашнє насильство, тобто умисне систематичне вчинення фізичного, психологічного або економічного насильства щодо подружжя чи колишнього подружжя або іншої особи, з якою винний перебуває (перебував) у сімейних або близьких відносинах, що призводить до фізичних або психологічних страждань, розладів здоров’я, втрати працездатності, емоційної залежності або погіршення якості життя потерпілої особи, – карається громадськими роботами на строк від ста п’ятдесяти до двохсот сорока годин, або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням волі на строк до двох років», – гласить його норма.

Отже, здавалося б, на тирана у сім’ї тепер є управа. Проте не все так просто. Жіноча проблема залишається на психологічному рівні: у кожної жертви такого булінгу є певні умовні «бар‘єри», перед якими часто навіть закон безсилий.  Дехто вважає, що жертви домашнього насилля – це лише ті, хто зазнав побоїв. Насправді, новий закон карає і за не надання допомоги під час хвороби чи вагітності, і за пошкодження особистого майна, і за обмеження доступу до житла або виходу з нього, і за будь-які погрози та обмеження прав, і за примус до небажаних вчинків. Навіть «за інші вчинки, що порушують недоторканність та особисті права особи».

Анастасія Мельниченко, українська активістка та керівниця громадської організації «Студена» , створеної для захисту прав людини та громадянської свідомості, ще у липні 2016 року оприлюднила на фейсбуці численні історії з життя жертв домашнього насилля під промовистим хештегом: «#яНеБоюсьСказати».  Допис швидко став популярним та й нині активно обговорюється і поширюється.

Мета цього флешмобу – зробити публічним і відкритим гіркий досвід потерпілих, які досі замовчували його через сором та страх. Кожен, хто наважиться переступити цю психологічну «межу» та поділиться свою історією, допоможе зосередити силу суспільного занепокоєння на проблемі домашнього насилля. А об’єднавшись – зможемо дієво протистояти цій напасті.

Сумно, але факт. Якби всі жінки, котрі стали жертвою або свідками домашнього насильства, сексуального домагання чи образи сексуального характеру, нині раптом вийшли на вулицю в червоному вбранні, то Земля б стала схожою на велетенське лан, усіяний червоними маками…

Анастасія Мельниченко вважає, що жити і мовчати про насильство – значить дозволяти несправедливості брати гору.

Тому: ніколи не мовчи там, де є що сказати, і дій, якщо є змога. Тільки так нарешті заживемо у цивілізованій безпечній країні.