Головківка, що обсіла пагорб на околиці Холодного Яру, віддавна славиться кращою в районі картоплею, цілющою радоновою водою з джерела «Живун» і керамікою, яку так і звуть – «головківською». А ще тут є народний музей. Погодьтеся, в наш прагматичний час – явище унікальне, не те що для району, а навіть для області…

Миска, гідна королів

– Існує легенда, що за козацьких часів, наприкінці XVII  століття, польський королівський двір замовив у гончарів нашого села сервіз на 250 персон, дарунок  французькому королеві, і потім його доставили волами до Польщі, – розповідає Валентина Бухтій, директор музею. – Нині зразки головківської кераміки є в етнографічних музеях Кракова, Варшави. На  жаль, такого давнього посуду наш музей не має. Є лише вироби XIX – першої половини XX століття: тоді наше село було центром виготовлення мисок, вкритих фляндрованим підполив’яним розписом. Вироби з фляндрівкою особливо цінувалися.

Для головківської кераміки характерні триколірні миски червоної, зеленої та білої поливи. Любили і пастельний відтінок. За архівними даними, на кінець XIX століття село мало 12 гончарних дворів і десь 50 майстрів. А 1912 року – вже 19 гончарень і понад 70 майстрів. Звичайно, всіх їхніх прізвищ ми вже не знаємо, але пам’ять людська зберегла імена видатних гончарів початку-першої половини XX століття: Миколи Дробота, Антона Кравця, Тимоша Олійника, Тараса Кузика, Петра та Івана Зінченків, Никона і Михайла Брюховецьких. Хтось із майстрів, менш заможних, продавав свої вироби за безцінь перекупникам, а ті везли нашу кераміку в різні куточки України. Але в середині минулого століття посуд фабричного виробництва витіснив із вжитку гончарні вироби. І головківський промисел занепав.

Відродження

– Свого часу довелося читати цикл лекцій з народного мистецтва України у Кракові, в Ягеллонському університеті, – пригадує Василь Полтавець, директор Національного історико-культурного заповідника «Чигирин». – І тоді польські науковці поцікавилися сучасним станом гончарського промислу Головківки, знаного, як вони зазначили, далеко поза межами краю. На жаль, на той час той промисел фактично пропав: старі майстри повмирали, а молодь займатися гончарством, певне, не бачила вигоди.

– Обійшовши всю Головківку, – продовжує розповідь Віктор Лазоренко, заступник директора НІКЗ «Чигирин», – опитавши силу-силенну людей, знайшли єдиного, хто походив з гончарів: Якова Брюховецького, вже передпенсійного віку. Той сів за круга (зберігся в його обійсті), почав згадувати як працював, підсобляючи батькові. Проблема була в тому, що він не брав до рук глини практично 40 років: як пішов до армії, більше за круг не сідав. Ця історія із відродженням головківської кераміки справді наповнена якоюсь магією: Дід (як ми його поза очі називали) почав згадувати навіть те, чого він і не вмів. Отак із семикласною освітою працював у нас штатним молодшим науковим співробітником. І всі перевіряючі, які цікавилися ним, зважали на становище, розуміли правильність, необхідність такого рішення – взяти на роботу до заповідника єдину людину, яка ще пам’ятала, як працювали головківські майстри.

Піком досягнень Якова Михайловича стала участь у конкурсі гончарів, який проходив 2000 року в білоруському Вітебську, в рамках міжнародного фестивалю «Слов’янський Базар». «Дядя Яша», як його там називали, отримав гран-прі. Повернувся не просто переможцем, а заслуженим майстром народної творчості України. Роботи Брюховецького вразили і професійне журі, і відвідувачів фестивалю, стали справжнім відкриттям: таке зрозуміле, і водночас, загадкове… Таки правда, що нове – це добре забуте старе.

– Але 2006 року Якова Михайловича не стало… І знову перервана традиція?

– Тут теж є певна містика… Якось під час традиційного ярмарку народних ремесел у Києві на Андріївському узвозі до нас підійшов викладач Вінницького художнього училища з худеньким мовчазним хлопчиною. Довго дивилися, довго гомонів той майстер з дідом Брюховецьким. Бо майстри люблять похвалити один одного, поцікавитися як що робиться. А хлопчина стояв мовчки, дивився на Дідові роботи. Це була єдина зустріч Євгена Поступайла з Яковом Брюховецьким.

Коли після смерті Діда наш товариш з Кременчука гончар Юрко Нечай привіз Євгена до нас на роботу, сумнівів у тому, що в нього вдасться, мали великі. Бо на те було багато підстав. Проте завдячуючи Божій іскрі, величезній, титанічній працьовитості і навіть своєму, відверто кажучи, геть непростому характеру Євген став тією людиною, тим митцем, який власноруч зв’язав перервану нитку головківської керамічної традиції. Василь Бесєдін, є такий розкішний гончар з Василькова, метр гончарської справи, побачивши на виставці в Києві розписану фляндровану миску Євгена, сказав: «Я вже такої не зроблю». А взявши до рук, покрутивши, подивившись, додав: «І молодим не зробив би».

«Джаз» у розписі

Гончарня заповідника «Чигирин», заснована Яковом Михайловичем Брюховецьким. Дід міг тут годинами оповідати, демонструвати сеанс справжнього дива. Пригорща глини в його спрацьованих вузлуватих руках на очах набирала обрисів звичайної миски чи полумиска, а далі Майстер блискавично-вивіреними рухами фляндрував «напівфабрикат», преображаючи простий черепок на справжній витвір мистецтва…

Тепер у майстерні володарює Євген Поступайло. Фахівці стверджують: у техніці виконання він перевершив знаменитого попередника. Справді, його гончарство вражає довершеністю.

Євген не любить говорити про творчість, про майбутнє головківського гончарного промислу. Дозволив трохи подивитися, як він гончарює. Чи радше – чаклує над глиною. Справжнє мистецтво, на відміну від ремісництва, – справа інтимна. І не кожен годен виставляти цей процес напоказ.

Інша справа – результат. Нині за підтримки меценатів Євген Поступайло готує нову персональну виставку головківської кераміки у Гомелі, в Музеї старообрядництва та білоруських традицій.

Це суб’єктивне, але, на відміну від експертів, авторові цих рядків ближчі до душі миски, куманці, «тикви», макітри, що залишилися від Якова Брюховецького. Можливо, це лише відгомін споминів про спілкування з Дідом. А може – відчуття енергетики, якою нащадок славетного роду Брюховецьких «заряджав» свої рукотворні дива. Кожна річ – унікальна, жодного повтору. Дотримуючись «головківського канону», Дід щоразу імпровізував. Такий собі джаз, застиглий у фляндрованому розписі…