Він підмітав тротуар і кожному стрічному бажав доброго ранку та чудового дня. Сивий дідусь невисокого зросту з дуже щирою усмішкою. Люди на його вітання не озивалися, мочки тюпали повз.

Коли і я побажала йому гарного дня, він аж засяяв:

– Ви сьогодні перша, хто мені відповів.

Цього милого дідуся звати Андрій Петрович. Він працює двірником, уже понад 10 років. Отримує мінімальну заробітну плату, але, каже, не по гроші прийшов.

– Працюю, щоб ви ходили чистими узбіччями. Хочу зробити місто чистішим.

Він народився в селі Козаровичі, що над річкою Ірпінь, біля Київського водосховища. У ранньому віці осиротів, батьків мало пам’ятає, але знає, що вони були хорошими людьми.

– У мами були блакитні очі, такі, як у мене. Називала мене Андрійчиком, співала колискових і цілувала мій лоб перед сном. Батька взагалі не пам’ятаю, він постійно пропадав на роботі. З розповідей бабусі знаю, що вони дуже сильно кохали одне одного.

Хлопчика-сироту забрала на виховання рідна тітка, материна сестра. Жилося не з медом, у неї було троє своїх дітей.

– Маленька хата, зла тітка та троє дітей, які мене ненавиділи, – згадує Андрій Петрович.

Він виростав талановитою дитиною, любив читати та малювати. У школі дуже добре навчався, найбільше полюбилася математика. Шкільні роки видалися у нього найкращими, бо міг іти на деякий час з нерідного дому.

У школі познайомився зі своєю майбутньою дружиною Марією. Була вона родом із Києва, переїхала у Козаровичі, бо сюди перевели на працю батька. Перший раз вони заговорили дорогою до школи, він запримітив її, вийшовши з дому.

– Вона, – розповідає, – відразу сподобалася, така маленька із червоними щічками.

Вони стали найкращими друзями, а згодом і парою.

– Тітці не подобалося, що я з нею спілкуюсь, але я не здавався. Вночі тихенько перебирався через тітчину кімнату і бігом до будинку Марічки…

Одружилися, коли Марії тільки-но виповнилося вісімнадцять. Весілля було простим та скромним – не мали грошей на розкіш. За пару років у них з’явився первісток Валерій.

– Коли народися старший син, я відчув себе найщасливішим чоловіком на землі, – гріє теплом слів пан Андрій.

За кілька років подружжя збагатіло на другого сина Віктора. Батьки докладали усіх сил, щоб виховати гідних людей. Вдалося: Валерій і Віктор тепер мужньо захищають нашу країну. Сказав мені про це батько, не ховаючи гордості.

– А ким працює Ваша дружина?

– Працювала вчителькою молодших класів, бо дуже любила дітей. Хотіли ще й доньку, але Бог дав нам двох синів. Марічка померла десять років тому від пневмонії.

Сказав і не стримав сліз.

Ми стояли біля автобусної зупинки. Задощило.

– Сьогодні мій останній робочий день. Схоже, тому й небо заплакало, – сказав на прощання двірник пан Андрій.