У касі купую квиток. Ще майже нічого не знаю про життя й творчість Олександра Мурашка, чий мистецький спадок зібрали тут, у виставкових залах Національного художнього музею.  Ступивши крок, бачу червоний хідник. Тягнеться вгору на другий поверх, ніби веде кудись, де, схоже, час застиг у кольорах.

Піднімаюся. На другому поверсі зустрічають працівники музею – привітні й доброзичливі: «Так приємно бачити сьогодні молодь». Усміхаюся, ще не знаю, що на мене чекають тиша, скрип, спогади та кілька тихих голосів.

Читаю на вході: цього року минає 150 років від дня народження Олександра Мурашка. Ювілей художника відзначило ЮНЕСКО. Трохи нижче сухі факти, коротка біографія: школа Миколи Мурашка, викладання, поїздки, портрети, незавершені пошуки. Ще не викликає сильних емоцій, але задає напрямок.

Повертаю ліворуч, йду коридором. Під ногами озивається дерев’яна підлога  тихим, самотнім скрипом. Здається, що йду тут сам-один. На стінах – цитати з листів художника: до Олени Прахової, Івана Щітківського, Михайла Нестерова, Людмили Новоселецької. Читаю їх, розумію: постать Мурашка не лише в його полотнах картини. Вона й у спілкуваннях з близькими, знайомими.

Лист до Олени Прахової особливо вражає: «Я знаю, що всі прикрощі й радощі ми собі самі створюємо, та від цього не легше… Душа й думки неспокійні, усе болить… Я не знаю, що мені треба – куди подітися… Ах, мила, люба Олено Адріанівно,.. плакати б хотів, а сліз немає…». Ці рядки звучать в уяві гучніше за будь-який аудіогід. В них Мурашко вразливий. І десь починає боліти вже не лише йому.

У наступній залі  порожні стільці вишикувані в ряд, ніби чекають когось. На екрані демонструють фільми та кіносюжети. Телефільм «Художник Олександр Мурашко», створений 1996 року, «Сюжет мовою портрета» з кіножурналу «Радянська Україна», №39, телезвіт «Виставка творів Олександра Мурашка», фрагменти фотоархівів. На стінах – мапа Києва, з покажчиками місць, де митець мешкав, працював, навчав, любив. Якісь будівлі збереглися, інші навіки стерто з міського овиду.

У цей момент до зали заходить літня жінка. Повільно сідає на стілець, і ми удвох – незнайомі – ділимо тишу, в якій місто Мурашка живе досі.

У кімнатці поряд виставлено світлини: дитячі портрети, сім’я, друзі, художники, актори… Фото самі змушують розглядати їх довше, ніж планував. Тут Мурашко ще не міф, ще не «класик». Просто людина.

Далі – головна зала з портретами. Серед усіх полотен мене наче магнітом тягне до одного: «Портрет Анни Крюгер-Прахової з первістком Володимиром», 1905 рік. М’яке світло, тиха гідність матері, ледь відчутний рух дитини.

Поруч як експонат – крісло. Спершу дивуюся, до чого тут цей хатній атрибут. Але читаю пояснення: колись воно стояло в оселі славетної мистецької сім’ї Прахових, з якою Мурашко пов’язаний родинними зв’язками. Ймовірно, на ньому сиділа та сама Анна Прахова. Раптом розумію: це не меблі, а частинка кадру, що вийшов за рамки картини.

У сусідній залі дві бабусі тихо перемовляються: «Який талантливий… І наш же, український…»,  –  «Так шкода, мало хто сьогодні знає про нього. Усі знають двох-трьох художників, а про цього…»

Далі моє відкриття Мурашка зводиться до одного образу – дуже особистої історії, яка раптом відкриває художника несподіваною гранню. Не лише як живописця, а як спостерігача життя: тонкого, уважного, навіть вразливого…

Виходжу з останньої зали. Скрип підлоги звучить інакше. Не порожнім музейним звуком, а відгомоном тих людей, які стояли тут сто років тому. Розумієш: досі про Олександра Мурашка знаємо менше, аніж заслуговує такий художник. Але такі виставки повертають йому голос, заповнюють зали не випадковими відвідувачами, а захопленою людською увагою.