Під акомпанемент сирени повітряної тривоги слухав чергове «овальне монолозтво» Трампа. Не його слова, які мені майже ніколи не вдається натягнути на повновиду думку, а його голос. Іржавий, якийсь хапливий, з майже фальцетними обертонами. Слухав і згадував, де я достеменно чув ці «акорди».

«Рипить, як немазаний віз», –  казав мій гострий на язик батько.

І саме ця мимовільна фраза викресала з пам’яті чітку аналогію. Точно так скригала, чиргикала і рипіла стареча, сточена шашіллю колгоспна парокінна безтарка, якою я школярем возив від комбайна полову.

А трампівські словеса? Бігме, сирена за моїм вікном стократ красномовніша. На жаль превеликий.

Не може той, хто прагне лідерства, ставати на милиці умовної лексики. В такий спосіб нещасний часто-густо намагається «опростити» світ до своєї недолугості, нетями, розумової немічності. І всерйоз вимагає для себе вічності, щоб освоїтися, насититися амбіціями, і прискає лютою злобою на всіх, хто бачить його немощ.

Психолінгвісти, гадаю, мають зацікавитися мовою Трампа, бо це таки ілюстрація поведенції людини, яка за іронією долі, засліпивши люд чадом свого марнославства, бухнулася в чуже крісло правителя. А тепер затято тягне цивілізований світ у свій обивательський «світок».

«Якби мені не тиночки та не перелази»… Порахуйте, скільки разів у різних спічах він судомливо хапається за соломинку фрази «якби я був…». Щоразу, коли вухом ловлю цю його лінгвоосоругу, іронічно підспівую йому у фальцетній тональності: «Якби я був полтавським соцьким».

І ви не повірите. Ловкий виходить дует. Місцями, прости Господи, навіть гармонія виникає.

Як на мене, це вже лиха тендеція сьогочасних демократій. Девальвація основоположного «Cogito ergo sum», підміна його іншим принципом – кліповим «Не нудьгую, отже існую». Люди відвикають думайти й аналізувати, за них це роблять соцмережі, а тепер ще й ШІ. Втомлюючись від читання навіть двох книжкових сторінок, маси ведуться на видовищне шумовиння, на брутальні політшоу, на епатаж, на інформаційний вихлюп, на вірусну фразу. Не впевнений, що нинішній господар Білого дому аж так гірший од саксофоніста Клінтона чи володаря «золотої малини» Буша-молодшого. Але впевнений: це рецидиви планетарної ланцюгової реакції розпаду демократичних засад, яку ще можна спинити, але чимось аж надто рішучим і радикальним.