У нього на футболці зі спини не зовсім цензурна назва. І він не соромиться привселюдно робити помилки. Говорить зі студентами легко, на рівних, викликаючи бажання слухати і запитувати.

Відомий український сценарист Денис Замрій не потребує багатослівного вступу до творчої біографії. Варто лише згадати, що саме за його сценаріями знято воєнний серіал «Полювання на Вервольфа» та повнометражній художній фільм «ТойХтоПройшовКрізьВогонь»…

А сьогодні він гість Грінченкового університету, з майстер-класом  для  студентів-журналістів. Говорить не поспіхом, розповідає про щось дивне, що лишається для багатьох поза свідомістю, але зачаровує слух. «Фабула, «синопсис», «контрдія», «логлайн»  –  це зі сленгу драматургів, сценаристів. Контрапункт роботи й успіху.

А за півгодини раптом робить паузу, дістає з валізи пиріжки, їсть, запиваючи кавою, і… продовжує спілкування.

У цій імпровізованій перерві, ще коли перекус лежав у Замрієвій  валізі, до нього підійшли із запитаннями двоє моїх колег. А коли він упорався з пиріжками – так природно, навіть елегантно, ніби зачіску поправив, – до нього вже не було приступу. Студенти оточили щільним колом: кожен цікавився своїм.

Мені пощастило. Мої запитання Денис почув. Вийшло щось на штиб бліц-інтерв’ю.

— Який ваш найулюбленіший жанр?

— Мелодрама. Хоча кличуть переважно на фільми воєнної тематики. У моєму доробку лише дві мелодрами, виключно тому, що мені трапляються режисери-замовники, котрі «без ума» від теми Другої світової війни. Через те часто мелодраму, жагуче кохання припасовую, ув’язую до війни і смерті.

— Бували моменти творчої апатії? Коли часу обмаль, а сценарій просувається вкрай повільно, без «тяги»?

— Звичайно, бувало й таке. Але краще із тією творчою «тягою» не ризикувати, не піддаватись настрою і лінощам, бо може не пощастити з продюсером – той просто відмовиться від твоїх послуг, проміняє на «переправі коней». А це вже поганий поголос, за яким і вся твоя кар’єра може згаснути. Тому краще все робити вчасно і якісно.

— Ви любите «руйнувати канони»?

— Такі бажання виникають зазвичай у кучерявій юності. І в мене були. Коли ти відчуваєш себе,.. ну, дуже унікальним творцем. Коли тобі здається, що заслуговуєш на щось особливе, що виділяєшся з-поміж інших. Отоді й починаєш нахраписто «власний тин городити», ще й войовниче його відстоювати. Але волею режисера той «тин» зазвичай валиться. З роками лише розумієш, як це добре, що трапилося саме так, що він, той «тин» не встояв. Менше потім сміху і ганьби…