«Успіх народу залежить від його політичної зорганізованості, від наявності серед того народу людей із талантами політичних організаторів. Ми мали блискучих науковців, письменників, артистів, але ми не мали талановитих політиків. І в цьому полягає наша слабкість». Так писав Михайло Воскобойник (Воскобійник), історик і публіцист, український громадсько-політичний діяч. Його думка справджується і нині, в часи російської інтервенції, коли політичні діячі не стали авторитетами для суспільства, коли більшість самоназваних «лідерів нації» не здатна дієво обстоювати суверенну, правову, демократичну Українську державу.

Його родова колиска – славетний Миргород. Тут століття тому Михайло Воскобойник явився світові. У заможній родині вихідців з козаків. Прадіди належали до Миргородського полку і ніколи не були кріпаками. Батько Григорій Васильович успішно господарював на 50 десятинах землі. Мати, у дівоцтві Шумейко, теж козачка, знала грамоту і прагнула дати дітям освіту. У роки НЕПу батько разом з партнерами збудував невеличку м’ясо-ковбасну фабрику. Продукцію возили до Полтави, Києва, Харкова.

Та господарювання під більшовиками тривало недовго: сталінська «влада робітників і селян» відібрала у Воскобойників і землю, і фабрику, а родину викинула з нажитого гнізда. Батько втік від арешту на північ Росії. Мати з двома синами бідкалася по сусідах, а згодом подалася до голови сімейства на Вороніжчину, в містечко Калач-Слободу. Там Михайло вступив до місцевого технікуму. Лише 1933 року Воскобойникам дозволили повернутися додому.

Розкуркулення, колективізація, арешти, суди та страхіття Голодомору, влаштованого Москвою. Молодший брат Михайла Олексій згадував: «Голодували ми страшно. На базарній площі Миргорода щоденно підбирали по 20-30 трупів, по 5-6 на вулицях… Пізньою весною можна було, як тоді казали, «стати на підножний корм» – їсти зелень».

Наприкінці 30-х років заарештували Григорія Васильовича. Лише в роки незалежності України родина довідалася, що він не загинув на Соловках, а був розстріляний в урочищі Триби під Полтавою, того ж таки 1937 року.

Михайло Воскобойник, долаючи різні перепони, вступив до Харківського університету, який закінчив у 1941 році. Війна застала братів Михайла і Олексія, студента-першокурсника, у Харкові. На фронт їх, синів «ворога народу», не взяли, і вони повернулися до Миргорода. В окупованому гітлерівцями містечку Михайло Григорович редагував газету «Відродження». Там-таки, в газеті тоді працював і майбутній віце-президент Української національної ради в екзилі Микола Степаненко.

12 вересня 1943 року вийшло останнє число газети, яка тоді вже носила назву «Миргородські вісті». Михайло виїхав до Києва, а мати і двоє його братів Іван та Олексій помандрували на Захід, до Львова. По закінченню війни Воскобойники опинилася в таборі для переміщених осіб («ДіПі») німецького міста Новий Ульм. Тут Михайло познайомився з Іваном Багряним, Олексієм Коновалом, Дмитром Нитченком та іншими біженцями «колись гнаними, переслідуваними, репресованими, стріляними і недостріляними, які пережили голод 1932-1933 років». Так згадував молодший за Михайла Олексій Коновал, нинішній очільник Фонду Івана Багряного. Завдяки невтомним зусиллям Багряного та його однодумців Новий Ульм став центром українського культурного відродження й національно-визвольного руху. Тут виник осередок українських письменників, виходила газета, діти навчалися в українській гімназії.

Згідно з Ялтинською угодою між США, Англією та СРСР біженці зі східних та центральних областей Радянської України, полонені, в’язні таборів підлягали примусовій репатріації на «родіну». Українці з Галичини та земель, що до 1939 року належали Польщі, під дію договору не підпадали.

1945 року Іван Багряний, Михайло Воскобойник та їхні друзі започаткували газету «Українські вісті», яка стала голосом та оборонцем «східняків» від примусової репатріації, надавала їм посильну допомогу для виїзду на нові поселення до інших країн. Невдовзі за ініціативи Івана Багряного було створено Українську революційно-демократичну партію (УРДП), до якої увійшли національно свідомі «східняки», люди з Великої України. Михайло Воскобойник був серед її засновників. «На твою голову буде сипатись багато каміння, але ти не пасуй, – писав в одному з листів до Воскобойника його побратим і керманич партії Іван Багряний. – Все, брат, єрунда. Коли є на кого опертися, й при нашій невмирущій і непоборній правді можна любе море перейти. Навіть море української глупоти й підлоти ріжного хохлацького сміття».

Партія рішуче стала в оборону примусових репатріантів. Певне упередження до діяльності партії демонстрували вихідці з західних областей України, члени та прихильники українських націоналістичних організацій. Редактор «Українських вістей» В.Бендер писав: «Українською еміграцією керують галичани та полтавці. Різниця в тому, що з Галичини втікала в еміграцію «сметанка»: лікарі, адвокати, професори, бізнесмени – птахи високого польоту. Вони хотіли керувати, а нас, східняків, відсунути на задній план». Це іноді збурювало конфлікти і в середовищі ОУН.

За фінансової допомоги брата Олексія Михайло вступає в Гайдельберзький університет. З 1948 року, коли почав виходити орган УРДП журнал «Наші позиції», М.Воскобойник перебирає на себе його редагування але продовжує друкуватися в інших виданнях. У статті «Територіальні підстави української державності», яку опублікувала газета «Українське слово», аналізує уроки визвольних змаганнях 1917-1920 років. Його доводи і нині звучать пересторогою: «Україна тоді не володіла узбережжям Чорного моря, а південні міста – Одеса, Херсон, Миколаїв та Таганрог, що мали бути тилом у боротьбі з Москвою, стали разом із Кримом, Кубанню і Доном тереном концентрації ворожої українській справі російської білогвардійщини, військ генерала Денікіна».

За рік Михайло Воскобойник став головним редактором «Українських вістей». Працював заступником генерального секретаря УРДП, членом виконавчого органу УНРади та її президії. 1953 року в Німеччині було засновано організацію поневолених СРСР націй під назвою «Ліга визволення народів», яку ще називали «Паризьким Блоком». Михайло Воскобойник як член президії Української Національної Ради, уряду України в екзилі, та як член секретаріату ЦК УРДП часто виїздив на наради, мав доповіді в Парижі, Лондоні, Нью-Йорку про становище поневолених комуністичною владою націй. У п’ятдесятих роках при газеті «Українські вісті» виходив спеціальний бюлетень – орган комісії ЦК УРДП «Ми ще повернемося», який теж редагував Михайло Воскобойник. То була відповідь кадебістському «Комітєту за возвращеніє на родіну», що закликав українців повертатися в ніби «щасливу, квітучу радянську Україну». Тоді ж М.Воскобойник працював як автор і диктор на радіо «Визволення» (пізніше – «Свобода»), чиї передачі транслювалися в Україну та інші частини Радянського Союзу.

1957 року з родиною переїхав до США, де продовжував вивчати англійську мову, здобув ступінь магістра з прикладних наук у Сиракузькому університеті, а докторську дисертацію пізніше захистив у Пенсильванському. Спершу викладав у Сиракузькому університеті, а з 1966 року і аж до виходу на пенсію – в Центральному Коннектикутському університеті. Тут професор Воскобойник розробив новий курс для студентів, які цікавляться проблемами Східної Європи, був фахівцем з української, радянської, російської історії. У статтях і доповідях майстерно використовував історичний матеріал, досконало володів мовними засобами, аргументацією, логікою. Завжди обстоював державницькі позиції з важливих політичних та релігійних питань, з почуттям відповідальності працював на майбутнє українського народу. Його статті «Рішучі кроки, щоб забезпечити державну незалежність України», «Основи української незалежності», за словами журналіста-емігранта Анатолія Юриняка, «свідчать про обізнаність з нинішньою ситуацією в Україні і про високу політичну концепційну проникливість автора».

За Океаном Михайло Воскобойник очолив Об’єднання українських революційно-демократичних переконань (ОУРДП) і доклав багато зусиль, щоб в Америці й у світі знали про поневолену Україну. ОУРДП дбало про організацію молоді, школи українознавства, видання книг для дітей та юнацтва. Двадцять років, від 1975-го, Михайло Григорович очолює УРДП, яка після проголошення Україною Незалежності змінила свою назву на Українську демократично-республіканську партію (УДРП). Він став одним із організаторів Фундації ім. І.Багряного, створеної на партійному з’їзді. Був членом Української вільної академії наук, Наукового товариства імені Т.Шевченка, інших наукових установ та організацій.

В 1992 і 1997 роках відвідав Київ, брав участь у Всесвітньому форумі українців. І вельми зацікавлено слідкував за сучасним політичним і літературним життям України. Письменник Олег Чорногуз згадував: почитавши його дилогію «Аристократ із Вапнянки» та «Претенденти на папаху», Воскобойник дивувався, як у часи тоталітарного режиму і цензури вийшли ці фактично антирадянські романи. Радів оновленій нашій державності і водночас боявся за її майбутнє.

1992 року Михайло Воскобойник як голова УНРади разом з іншими членами Державного центру УНР урочисто передав повноваження екзильного уряду Урядові незалежної України і Президентові України Леонідові Кравчуку.

Його велике українське серце перестало битися 15 вересня 2001 року. Доконала тривала тяжка хвороба. Місце вічного спочину Михайло Воскобойник знайшов на українському православному цвинтарі міста Баун-Брук, що в американському штаті Нью-Джерсі. Замість квітів на могилу небіжчика його друзі зробили пожертви у заснований родиною стипендіальний фонд з україністики імені професора Михайла Воскобойника при Гарвардському університеті. 2011 року завдяки Фундації імені І.Багряного вийшла у світ книжка Михайла Воскобойника «Україна – ХХ: національна ідея і чин».