Що то справді Рубенс, не могло бути жодних сумнівів. Без екскурсовода, без паспорта (Рубенс, 90х65, полотно, олія…), без фахової експертизи було видно, просто очевидно, що це таки Рубенс. Місцевий маляр не тільки чесно передав характерні рубенсівські акценти, а й, мірою таланту й любові, посилив їх.

Але я, як завжди, не з того починаю. Це в мене від захвату. То й нехай уже так буде, а зараз я почну не від захвату, а від початку.

Катеринопільський базар розташований на протилежному кінці села (це так тільки кажуть, насправді ніяких кінців у Катеринополя немає, недарма він колись називався множинним іменником – Калниболота). Ця далечінь так романтизувала мою дитячу уяву, що я й досі згадую той базар як щось казкове, недосяжне, неймовірне. І того разу, вже в солідному віці, коли ми з дружиною, щойно побазарювавши, вирушили додому, мій сонячний настрій не могла потьмарити навіть спекотна дорога 6 км пішки. А тут ще й несподіване щастя – підвернувся попутний автобус. Їхав він до сусідньої Новоселиці, але десь так із половину шляху можна було під’їхати, то чом ні. Автобус був повний, але не так щоб під зав’язку, і коли б не пилюка й люті вибоїни, то був би зовсім люкс.

В останню мить перед стартом до салону ще вскочили захекані дід і баба. Бабі хтось дав місце коло вікна, а дід так і залишився стояти, привертаючи увагу колоритною поставою та дивним товаром: дід тримав під пахвою картину. Сільські жіночки загляділи ту картину й зразу ж таки взялися за старого:

– Діду, а що то ви таке інтересне везете?

– Та це я… оце сьодні купив… картіна така.

– А покажіть же!

Дід не церемонився, а підняв той витвір так, щоб усім було видно.

– Ого!!!

– Оце-то да!

– Ну дід дає!

На весь автобус сяяв, пашів жаром жіночої краси неповторний, безсмертний Рубенс, магнітом притягував усі очі, навіть водій на зупинці виглянув у салон – що то там коїться. Тільки дідова баба вперто дивилася в вікно, ніби вік не бачила райцентру з його неперебутною архітектурою. Дід теж сяяв, гордий покупкою й радий поділитися з людьми геніальною магією.

– І що ж ви, діду, з нею робитимете?

– На стіні висітиме. Дивіться, як гарно… Я ось меду накачаю та в неділю ще поїду на базар. Там таких картін багато продають. Гарні є!

– А баба ж ваша що каже?

Тут бабу прорвало. Вона засовалась коло вікна, поправила хустину на голові й врізала:

– І наччччортА воно йому!…

Автобус хитався від селянського реготу. А нам пора було виходити. Я й досі шкодую, що не поїхав до самої Новоселиці, де живуть такі фантастичні діди. І ту творчу дискусію… ну дуже хотілося дослухати.