Щорічно 4 листопада в Україні відзначають День залізничника. Професійне свято тих, хто не боїться викликів, завжди знаходить найкращі рішення, хто перевозить тисячі тонн вантажів, сотні тисяч пасажирів. Без перебільшення їхня звитяжна праця тримає логістику, а відтак – економіку, добробут країни. Залізничники допомагають людям дістатися власних домівок, відвідати родичів, поїхати на навчання, навідатися у відпустку.

Як і минулі війни, нинішня знову засвідчила: залізниця – артерія життя країни. Вона забезпечує надійний зв’язок сходу і заходу, півночі й півдня. Вона постачає життєво необхідне фронту і прифронтовим територіям, рятує мирних людей. І тому для ворога вона серед головних цілей.  Колись, коли закінчиться ця війна, ми неодмінно усім народом вклонимося подячно нашим залізничникам – за їхню безприкладну мужність, самовідданість і справді героїчний подвиг.

Мій дід Борис Іванович віддав залізниці більшу частину життя. Знає її як свої п’ять пальців, виконував свою роботу так, як і личить професіоналам. Об’їздив сталевими шляхами пів світу: від Закарпаття до Казахстану й далі на схід,.. від Каспію і до північних льодовиків. Водили його колії на будову радянської бази атомних підводних човнів і нарешті завернули на будівництво Рівненської атомної електростанції.

Дід часто розповідав мені історії своїх залізничних трудових мандрів. Ще за часів Союзу, коли обкатував місцеві колії на Рівненщині, оголошував назви станцій українською мовою. Місцевому начальству це не сподобалося і воно суворо наказало дідові «більше так не робити»..

Він був помічником машиніста тепловоза та електровоза, повинен був вчасно заступити головного машиніста, а за потреби усунути несправність. Його робота вимагала неабияких умінь і навичок. «Тепловоз заглох – звільни перегон, – пояснював мені дід. – Так нас вчили». На словах начебто ясно, а на ділі, коли сталева махина нагло заклякла і треба швидко знайти спосіб перетягти її на запасну колію, не допустити збоїв у роботі залізниці, де все розписано по секундах. Завдання, як кажуть, «ще те»…

Дід Борис любив свою роботу. Навіть у дні найважчих випробувань, коли все, здавалося, йшло не так, умів знайти короткий і надійний шлях, спішив на допомогу колегам. Його поважали, прислухалися до його думки, часто радилися з ним. Саме тому, коли Борис Іванович залишав свій «капітанський пост», молодші машиністи просили його попрацювати з ними ще бодай трішки, аби ті встигли почерпнути щонайбільше з його фахового досвіду.

Професіоналізм Бориса Кміна справді неабияк цінували. Тоді була нагальна потреба у машиністах тепловозів на будівництві Рівненської атомної електростанції. І професійне училище видало Борисові Івановичу відповідну посвідку, яка давала йому право готувати помічників машиністів на машиністів тепловоза. У місті Вараші (колишньому Кузнецовську) дідові виділили відповідне приміщення, і там він навчав майбутніх машиністів, ділився своїм багатим професійним набутком. З плином років, ті, кого він колись навчав, зустрічаючи його у місті, вітаються: «Добрий день, учителю!»

Дід завжди був в епіцентрі життя громади, брав активну участь в обговоренні важливих для міста проблем. Стояв біля витоків місцевих осередків Товариства української мови імені Тараса Шевченка, Народного Руху України. Обирався депутатом міської ради, нагороджувався грамотами. З цікавістю я слухав його розповіді про живий ланцюг злуки «Українська хвиля» 1990-го, що тягнувся від Києва до Львова, у якому дід теж брав участь.

Багато людей у місті знають його особисто. Добрий, чуйний, завжди готовий допомогти. Чесний і справедливий. Коли свого часу був обраний до профспілкового комітету, не було активнішого «бійця»  за поліпшення житлових умов для тих, хто цього потребував найбільше.  Скільки родин щиро дякували та й дякують йому за це, що колись зумів «вибити» для них омріяне житло.

А наші з ним розмови – теплі, приємні, такі, що хочеться слухати часто –  зазвичай про залізницю, поїзди, електровози, механізми. Ось що значить, коли людина в темі свого життя. Розповідає, що в часи його активної працю на залізниці поїздів було значно більше. І поламка одного потяга могла спричинити надзвичайну ситуацію. Навіть хвилинне запізнення поїзда каралося штрафом, тому машиністи намагалися бути точними. А якщо десь «нашкодив», то будь готовий відробити це зі стократ більшим завзяттям.

Тепер ситуація інша і це вкрай турбує діда: потреба у потягах зросла, а якість роботи помітно знизилася. Ясна річ, згубно діє війна, але й своїх проблем – фінансових, кадрових, організаційних, технічних – на залізниці лише додалося. Попри все, мій дід вірить, що сталеві магістралі обов’язково відновлять, що залізниця неодмінно радуватиме пасажирів комфортом та затишком.

Дід і досі сумує за своєю роботою, хоча, здавалося б, уже пора й звикнутися з почесним статусом пенсіонера. А він час від часу повторює: «На роботі свої проблеми, дома – свої. Коли згадуєш одні, то забуваєш інші». І 4 листопада традиційно вітає всіх знайомих-причетних з їхнім професійним святом.