«Лихі дев’яності». Це були часи беззаконня, розквіту кримінальних угруповань, які тримали в страху міста, ба більше – цілі області. Зрісшись із владою на всіх рівнях, організована злочинність ставала всеможною і безкарною.

Працівники міліції, ті, хто опинився на передовій боротьби з бандитизмом, часто стояли перед трагічним вибором: прикривати злочини або загинути. Одним із тих, хто заплатив життям за свою принциповість, став мій дідусь Станіслав.

Цю історію чула неодноразово. Жодне сімейне застілля не минає без спогадів про дідуся Станіслава. Після його загибелі на руках дружини залишилося двоє дітей: одинадцятирічна донька і семирічний син. Вони й досі пам’ятають кожну деталь трагедії, плачуть, згадуючи про неї, і не можуть пробачити тим, хто забрав у них батька.

Їхній батько мав честь і гідність. Не пішов на змову зі злочинцями, не став «прикривати» кримінальних авторитетів і за це поплатився життям. Можливо, не вірив, що погрози реальні. Можливо, сподівався на захист колег. Не судилося.

Одного вечора він просто не повернувся додому. Такого ніколи раніше не траплялося, тому родина забила на сполох: телефонували на роботу, рідним, друзям, сусідам. До пошуків колеги підключилася міліція, шукали родичі і знайомі. Згодом з’ясувалося: Станіслава викрали бандити, яким він колись відмовив у співпраці. Вони не знали, що Станіслав був діабетиком, що не міг жити без інсуліну, який завжди носив із собою. Можливо, злочинці хотіли лише залякати його, але все закінчилося інакше.

Кілька днів без інсуліну вбили мого дідуся. Бандити вирішили підлаштувати все під самогубство: тіло повісили на хиткій гілці в лісі. Але навіть не фахівцеві у криміналістиці було зрозуміло, що це фабрикація. Вдова написала заяву, за якою порушили кримінальну справу. Через деякий час неї, моєї бабусі, прийшов міліціонер. «Якщо хочете жити, заберіть заяву. Вони зроблять усе, щоб не сісти за ґрати. І вони не сядуть».  Бабуся довго вагалася. Але, порадившись із матір’ю покійного, зрештою вирішила забрати заяву. Заради життя своїх дітей. Убивць не покарали, бо їх просто не знайшли.

Мати Станіслава до останніх своїх днів зберігала в шафі синові речі. Його онуки ніколи не бачили дідуся, не чули його голосу. Вони знають його лише з розповідей бабусі та батьків – як людину, котра не скорилася злу.

На цій світлині із нашого родинного архіву – дідусь Станіслав зі своєю донечкою Наталією.