Похмурий ранок наганяє смуток. Монітор і ще сонний я; спроквола розумію, що бере початок новий день. Гортаю веб-сторінки, побіжно, в пошуках якої-небудь цікавинки.

На одному з інтернет-порталів журналісти дібрали щорічний топ дивовижних «секретомісць» столиці. Заінтригований цим списком, натрапляю на підзаголовок «Чудо на Радунській». Здається, знаю, про що йдеться. Не гаючи часу збираю все необхідне (а саме: роблю на лобі уявний напис «перспективний дослідник»), телефоную напарникові та вирушаю у подорож на той берег Дніпра.

Час – о пів на першу. Двоє біля будинку, не рахуючи фотоапарата. Помічаємо дует місцевих жителів.

– Добрий день! Не підкажете, це Радунська, 26?

– Так, це вона.

– Вона, вона.

– І це той самий дім з відомим тринадцятим поверхом?

– Угум…

Чоловіки сидять на маленькій лавці, всотуючи залишки алкогольних напоїв. Після їхнього згідливого кивка і посмішок, удвох з напарником стаємо біля замкнених дверей. Раптовий сигнал – і ось вона, неочікувана фортуна: електронний замок піддався, перешкоду подолано. Нас пускають без пафосних запрошень і набридливих «велкам».

«Розбійницька печера, що чекає на твій «сім-сім, відкрийся», чи таємна кімната за сімома печатками?», – відлунює внутрішній голос. Похапцем виходжу на сходи, а товариш визирає з іншого коридору: «Тут ліфт, на ньому буде швидше». Під’їзд-Титанік тонув у коробках і пакетах, а від підйомника відгонило сечею і дихом старизни. Нуарові тони доповнювали похмуру колористику. У запітнілому дзеркалі ліфта ми шукали власні відображення. І поволі рахували: десятий, одинадцятий… Нарешті він, тринадцятий поверх. Двері відчиняються – і в очі ніби гостра смітинка западає.

Схоже на дивне видіння. А може, і на важкий наркотичний сон. Торкаємося чи то потойбіччя, чи задзеркалля, і дотики частішають, бо не віримо навіть рідним органам чуття. Перед нами – стіни, набухлі різнобарвними венами, вбрані в іграшки, дзеркальця, амулети, обереги, навіть іконки. Осібно красуються фігурки пташок і дітей, у товаристві дивних ліпнин грибів і рослин. «Нічого собі!» – шепоче приятель, а я навпомацки налаштовую фотоапарат, аби закарбувати свої враження.

Тут напрочуд чисто. Свіже повітря струменіє в розчинену кватирку. Підходимо ближче до вікна, хапаємо ковток реальності, щоб знову затамувати подих, досліджуючи «кислотний лабіринт». Поряд із сміттєпроводом натрапляємо на квартиру № 74. Схоже, казковий світ править свій бал і по той бік залізних дверей. Отже, тут і мешкає художниця Тетяна Піка, руйнівниця цієї буденності. Це «тринадцяте диво» –  справа її золотих рук.

Спокій, неначе ковдру зранку, стягує візит ще одного мандрівника зі штативом. «Найголовніше тепер – знайти кнопку ліфта», – відказує на прощання. Мандруємо вниз. Мимоволі помічаю, як тремтить кабіна: її рух схожий на серцебиття. У голову лізуть дурнуваті асоціації: наркомани,.. психоделія,.. треба прийти сюди вночі… І ще купа зайвого мотлоху, як-от порівняння «печери» з фільмом Гаспара Ное «Вхід у порожнечу». Однак, тут не токійський, а троєщинський шарм: закляклі від смороду парадні та жовтувато-облізлі стіни. Але якщо дивитися трохи вище дванадцятого поверху…

Туди, де мешкає та, що сотворила дивосвіт. Де вхідні металеві двері ховають довершення райдуги.

…Кажуть, жінка змінила місце проживання, бо сусідам набридли непрохані гості й молодь, які постійно сюди ходили.

Перше, що бачиш, коли виходиш з ліфту у пошуках дороговказу.

Від виду з вікна не паморочиться голова, тут ти ніби вдихаєш ковток свіжого повітря, щоб через декілька секунд зануритися у море галюцинацій.

З ліфта до вікна – лише три кроки, відчинені двері (принаймні, щось схоже на них) та сміттєпровід, надто «звичайний» у цьому антуражі.

Чудернацькі гриби, фігурки з різного матеріалу, пташки і містичні символи.