Чи це доля моя, чи просто небайдужість – не знаю, але захотіла я більше дізнаватися про те, що дуже мені болить. Про наш Схід. А отже – з’явилася Марія. Є в ній щось незвичне, не таке як у всіх. Хоча й має те, що нині в тренді: вищу освіту, здобуту в найкрутішому виші, айфон Х, брендовий «шмот». Для більшості молодих це – щоб «випендритись», але не для Марії. У неї щастя в іншому: бачити радість своїх рідних, гуляти з біловухим псом Джекі та кішкою Лізкою.

Марія – звідти, з села Південного на Сході, де жити тепер страшно. Але вона вже не боїться, каже, що то така доля.

… На дворі липень урозповні, спека неймовірна. Тоді вона почала допомагати бійцям, бо було боляче слухати новини про війну на Донеччині. Пішла медиком на фронт. Врятовані життя – це для неї щастя.

Коли у Південному обстріли,  швидка допомога їхати боїться, тоді вона, Марія – чи не єдина надія на порятунок. Переконує, рятувати можна по-різному. Лікувала навіть словом, коли солдат Андрій втратив жагу до життя. А було таке, що один парубок закохався у неї, приходив кожного дня, запрошував на побачення. Та які побачення,  яка романтика серед обстрілів?

… Терористи обстрілювали позиції українських армійців кілька годин, тому пораненого Сергія довго не могли евакуювати. І вже пізніше медики в один голос визнали, що той народився в сорочці: осколок, потрапивши в шию, не зачепив життєві органи.

Марія – символ всієї волонтерської сотні. Чому сотні? Бо одні ідуть, інші  приходять… Люди сприймають цю війну по-різному. Я, чесно кажучи, довго не могла однозначно визначити свого ставлення до цих подій. Я намагалася прояснити для себе відповідь на запитання: а що ж буде, коли ніхто не боротиме нашу гідність і свободу? Багато моїх співвітчизників навіть жити не хочуть в Україні, а не те, щоб за неї гинути.

Але, ті, хто йдуть туди, на лінію вогню, напевне розуміють, що можуть не повернутися.

Надихнула мене моя нова знайома зі Сходу своєю витримкою і мужністю робити хоч маленьку, але й свою поміч. Здати кров, відправити речі, які потребують воїни, чи навіть написати листа.

Марія розповідає, що саме листи додають там неабиякої снаги нашим хлопцям, не важливо від дитини він чи від сивочолої пенсіонерки, яка написала його нерозбірливо, тремтливими руками. Ці історії – зовсім інший бік війни.

Ми не всі розуміємо, що то – жити-животіти там. Як неймовірно тяжко людям зрікатися своєї отчини, своїх домівок. Не розуміємо, бо зазвичай багатьох це «не стосується». Ми навіть уперто відмовляємося розуміти, що через оте наше «не стосується» чужинські танки можуть увірватися і на нашу вулицю…

Село Південне українські війська взяли під контроль. Уже місяць тут розраховуються гривнями, люди живуть не за московським, а за київським часом. Але вулиці спорожніли: багато жителів були змушені тікати в сусідні Торецьк і Горлівку.

Там ще страшно. Там ще, коли починається інтенсивний обстріл, люди ховаються під ліжко, хоча добре розуміють, що таке укриття не порятує…