Етноблогерка, активістка, палка шанувальниця української культури – все це про Анастасію Свідерську.

У своєму блозі в Instagram вона успішно поширює інформацію про етнічне життя, одяг, традиції та співи Буковини. А нещодавно започаткувала у Чернівцях новий проєкт – співом веснянок закликати весну. Кожен охочий може в ньому відчути себе частиною давньої української культури, адже веснянки – це традиція наших предків: піснями проганяти зиму та закликати «весну-красну, зілля зелене». Допитуюся в Анастасії хто найбільше формував її захоплення українським традиційним мистецтвом.

– Від бабусі, – розповідає, – я перейняла любов до ткацтва, бо вона та й прабабуся багато ткали та вишивали. І хоч я зростала у селі, де традиції відійшли на другий план, але завжди бачила буковинські квітчасті килими, веретки тощо. Також у молодших класах відвідувала народний ансамбль «Вітерець», керівником якого був вишивальник Микола Григорович. Він спромігся організувати невеличкий колектив, де ми проводили досить багато часу. Тож, виростаючи поміж скількох гарних та старовинних речей, важко було їх не полюбити. Хоча раніше цю красу я не так цінувала, як тепер.

– А що допомогло збагнути справжню велич і цінність народного мистецтва?

– Початком цього для мене були 2013-2014 роки. Тоді я навчалася на першому курсі і в суспільстві вже не було такого масового, сліпого захоплення російщиною, та й більшість моїх викладачів були свідомими громадянами. Мій тато пішов добровольцем на війну, і це теж дуже на мене вплинуло. 2019-го, у рік виборів серйозно задумалася, в якій країні живу, чому я тут, хто я на своїй землі, що визначає мене як українку, що керує людьми, котрі готові все залишити та піти на фронт, які цінності вони йдуть захищати і чи є у мене такі цінності. Після повномасштабного вторгнення росії стала менш радикальною, намагалася більше розуміти людей – що їм теж може бути важко перелаштовуватися та проходити свій довший шлях у пошуках ідентичності, і що на цьому болісному переході вони часто потребують допомогти.

– Народне мистецтво, буває, плутають із «шароварщиною». Вона має право на існування чи її мусимо викорінювати з нашого життя?

– Зазвичай «шароварщина» – це брак смаку та необізнаність. Звісно, добре в суспільстві мати чітку межу між «шароварним» й автентичним. Але її немає. Через поверхневі знання якраз автентичні речі дуже часто помилково вважають «шароварщиною». Для прикладу, стрічки, котрі дівчатка носили з вінками: через їхнє яскраве забарвлення, їх «зчитують» як шароварщину, хоча це не так. Вважаю, що головною проблемою тут є те, що ми значною мірою втратили свій спадковий смак та відчуття красивого. Генетичне розуміння красивого спотворено, а нас дезорієнтовано. Що ж до викорінення «шароварщини», то бачу тільки одне вирішення: показували суспільству більше варіацій та вільних стилізацій якісного українського одягу. Чим більше це бачитимуть люди, тим більше формуватиметься розуміння традиційного одягу та красивого. Часто в «шароварщині» звинувачують сценічний український костюм, хоча він має право на існування – виконавцям потрібні легкі й яскраві костюми. Це не було б такою проблемою, якби було якісно представлено традиційний одяг так, як на виставках у столичному Музеї Івана Гончара. Проблема в тому, що сценічний образ перекриває автентичний, через його малу представленість.

– Нищення автентичних речей через ребрендинг, як це сприймається з моральної точки зору? Не призведе це до самознищення спадщини?

– Це точно неетично. Основна проблема в тому, що ніхто не займався систематизацією та повним збором усіх вишитих речей народного побуту. Нам важко сказати, що є цінним, а що ні. Як приклад – вишивання хрестиком. Дехто вважає, що в такій техніці немає жодної цінності, що вона була штучно насаджена та поширена. Насправді, щоб бути в цьому впевненими, потрібно мати вибірку зі всього, а вже потім експерти оцінюватимуть, наскільки цінною є та чи інша річ. Кажуть, що коли це ваш особистий спадок, то є варіант, що можете робити з ним усе, що заманеться. Але ці речі могли бути викупленими, однак досить часто люди не створюють паспорти виробу. Так втрачається слід виробу, тим самим фактично знищуємо його. Часто кажуть, що перешиття старовинних речей – це нове життя. Проте ціна такого оновлення – знищена історія. Думаю, старовинні речі можна відтворити з нового сукна, нашити сорочку, чи перемалювати малюнок на спідниці. Люди йдуть найлегшим шляхом, тим самим знищують історію.

– Як зберігати свій спадок в умовах війни?

– Мій варіант – оцифрування. Навряд, щоб, утікаючи від окупації, людина змогла вивезти свою хатню колекцію. Тож маємо зберегти бодай цифровий слід цих речей, опис матеріалів, техніки вишивання чи крою, кольору. Маючи смартфон із камерою, вже можна щось придумати. Головне – бажання.

– Комплекс меншовартості народу, як його викорінити?

– Є люди, яким усе ще важко повірити в істинну цінність їхньої праці чи набутків їхніх предків. Тому часто буває так, що старовинні речі викидають чи палять, бо щось попсоване, щось забруднене… Слава Богу, маємо справжніх шанувальників ужиткового мистецтва, готових ці артефакти викупити та зберегти для наступних поколінь. Думаю, комплекс меншовартості у майстрів народного строю можна викорінити позитивним досвідом і затребуваністю їхнього виробництва. Власне, 2022 року так і сталося з багатьма митцями рукомесла. Хоча тих, хто прожив вік в іншому суспільстві важко переконувати в чомусь кардинально іншому. Потрібно більше звертати увагу на молодь, навчити її цінувати речі. Так поступово позбуватимемося гнітючого відчуття меншовартості.