Про 23-річного командира роти лейтенанта Василя Тарасюка в бригаді ходять легенди. минув лише рік, як він закінчив академію сухопутних військ, відтоді і воює на Донбасі. і вже багатьох вразив своєю мужністю. в боях за Авдіївку отримав три осколкові поранення, чотири контузії та орден Богдана Хмельницького…

Василь у мирному житті й на війні – це різні люди. Вони не подібні так, як не можуть бути подібними дзеркальне плесо тихого озера й невтримна лісова пожежа. У бою ротний страшніший для ворога за найспустошливіше природне явище, завдяки якому він і дістав свій позивний

Вибухова хвиля від танкового пострілу здійняла лейтенанта в повітря й закинула метрів за десять у лісопосадку. Падіння на ґрунт було таким, що у Василя болем здригнулась чи не кожна кісточка. Краєм ока він помітив, як зверху на нього падають величезні грудки й пошматовані мішки з піском. За мить Василь знепритомнів.

Притомність повернулася разом із давно знайомими відчуттями: у голові гуло, у вухах дзвеніло, у роті від крові солоно та ще й присмак заліза. Усе тіло нило. Василь важко звівся на ноги, окинув затьмареним поглядом поле бою. За півкілометра, чадячи кіптявою, рачкував у тил до своїх російський танк, який він підбив. Панцирник утік недалеко. А це значило, що непритомним Василь пролежав лічені хвилини, бій іще тривав.

…Того ранку «Тайфун» як завжди робив обхід укріплень своєї роти. Зазвичай такої пори ворожі артилерійські обстріли були рідкістю. Але того разу було помітно, що бойовики щось задумали. Лінію оборони відразу кількох ротних позицій раптом покрили рясні мінометні розриви. А просто навпроти передового взводу з’явився російський Т-72, який став бити з гармати прямою наводкою по укріпленнях підрозділу.

«Тайфуна» охопила тиха лють. Минулого тижня його роту щоночі діставав інший ворожий панцирник. Своїм вогнем він буквально перемелював інженерні споруди підрозділу, внаслідок чого осколками снарядів поранило трьох його хлопців.

Однак Василь разом із сусідньою ротою та гранатометним взводом батальйону його таки покарали. Спільними зусиллями вони прорахували найчастіші маршрути його руху і, коли той вийшов на доступну для ураження дистанцію, його підбили. Зосередженим вогнем рота Василя й батальйонні гранатометники знесли з нього активну броню. А сусіди влучним пострілом із СПГ в корму відправили його на брухт.

А тут новий нахаба! Стріляє, як у тирі, та ще й посеред білої днини! Лейтенант перебіжками дістався до найближчого станкового протитанкового гранатомета. Днями осколком міни на ньому розбило оптичний приціл. Але механічний працює, тож до пори СПГ встановили на резервній позиції. Дякуючи Богові за передбачливість підлеглих, «Тайфун» узявся до справи. Він перевірив заряд, навів ствол на танк, зосередився, зробив перший постріл. Промах!.. Гарячково перезарядившись, лейтенант скорегував приціл і вистрілив удруге. Є!.. Корпус танка огорнув чорний дим.

Певна річ, «сімдесятдвійка» на такій дистанції виявила його миттєво. Деякий час танк і Василь робили один по одному постріл за пострілом. А потім вони влучили одночасно: граната лейтенанта заїхала чудовиську під башту, а танковий снаряд ущент розніс позицію СПГ.

Ще з півгодини, тримаючись на ногах тільки силою волі, «Тайфун» керував боєм. На зміну підбитій «сімдесятдвійці» викотилася друга. І хоча вона обстрілювала іншу роту, Василь не міг залишитися осторонь. Тому що його підрозділові було зручніше, аніж сусідам, бити по цьому танку. Дистанція до нової цілі була трохи завеликою, влучити в панцирник було важкувато. Але відволікти увагу ворожого екіпажу на себе рота Василя могла, що вона й зробила…

Про Василя Тарасюка в бригаді ходять легенди. Це ж бо не жарт: торішнього випускника військової академії командування частини вже двічі представляло до звання Герой України! Але поки що на його грудях тільки орден Богдана Хмельницького.

Я кілька тижнів безуспішно намагався зустрітися з Василем під Авдіївкою. Різне заважало: то його рота веде бій, і до неї неможливо добратися. То Василя наказом відправили в шпиталь підлікуватися після контузії. Чергова спроба поспілкуватися зірвалась якраз того дня, коли Тарасюк вів дуель із танком і зазнав надважкої мінно-вибухової травми.

Урешті-решт вирішую спочатку поговорити з його побратимами. У роті «Тайфуна» я мало не з порога заявляю: «Хлопці! Хочу, щоб «Тайфуну» присвоїли Героя України…» Результат, признаюсь, мене ошелешив: із ліжок і стільців позіскакували навіть ті, котрі щойно повернулися на відпочинок із «нулів» і ледве не спали на ходу. Перебиваючи один одного, чоловіки стали захоплено розповідати про свого командира, якому виповнилося всього-на-всього 23 роки. Всі ці хлопці мають поранення й державні нагороди. Багато хто з них значно старший за Тарасюка й воює довше. Але в кожному їхньому слові про Василя була величезна до нього повага та неприхована любов, начебто вони хвалилися рідним батьком або сином.

* * *

Головний сержант взводу молодший сержант Сергій ІЩУК (позивний «Кощій»):

– Командир має три осколкових поранення та чотири важких контузії. А ще він горів, підривався на бойовій машині. Двічі після обстрілів ми його викопували із землі! Він наче живе між фронтом і госпіталями, куди щоразу ми його всією ротою вмовляємо поїхати на лікування. Василь погоджується тільки тоді, коли на позиціях стає спокійніше.

Після восьми місяців боїв під Авдіївкою будь-хто з нас піде за ним хоч у пекло. Адже багато хлопців тут вижило завдяки йому. Взяти, для прикладу, цьогорічні зимові бої. Ми були змушені вибити сепарів з їхніх позицій у сірій зоні, бо на той час існувала реальна загроза нашого оточення.

Сховатися було ніде. Вузенькі та мілкі окопчики було забито тілами загиблих бойовиків, які перед нашою атакою готувались до штурму. Мороз був 26 градусів, міни й снаряди падали на нас дощем. До армії я служив у монастирі ченцем. Думав, що за роки війни позабував молитви. Але в ті години згадав і прочитав їх уголос усі!

Страшно було всім. Ми стріляли, і нас трясло чи то через холоднечу, чи то зі страху. А Вася спокійно керував боєм, підсилював позиції, евакуйовував поранених, він просто виконував свою командирську роботу…

* * *

Заступник командира роти старший лейтенант Роман БОЙКО:

– Бої січня-лютого цього року, на мою думку, мали для нас неабиякий тактичний зиск. Наш батальйон не тільки випередив ворога, зірвавши його плани наступу. Завдяки зайнятим позиціям ми перекрили йому безперешкодне постачання озброєння й техніки відразу на двох напрямках. Заодно нам удалося взяти під контроль Ясинуватську розв’язку. «Тайфун» не тільки брав участь у розробці всіх операцій. Він керував боями безпосередньо в бойових порядках роти.

У лютому під час особливо важких боїв його було знову поранено — у ноги осколками міни. Але він іще місяць не покидав окопи, бо нові позиції роти були на самому вістрі зіткнень, і кожен боєць у нас був на вагу золота. Ми його вмовили поїхати на лікування, коли він на одну ногу вже ледве ступав…