Киянка Олександра, очевидиця буремних подій 2013-2014 років, Революції Гідності, згадує те, що одинадцятилітньою закарбувала у пам’яті.

«Я відчула що щось не так, коли 2013 року приїхала до батьків у Севастополь на осінні канікули. З вікон нашої квартири видно море. Його відділяв лише приватний сектор. Але цього разу там щось змінилося. Величезна кількість триколорів прямо на подвір’ях. Це було незрозумілим для мене. Я не усвідомлювала, що може бути вторгнення в мою країну, тому не розуміла чому там висять російські прапори: Севастополь це Україна, український прапор – жовто-синій. До чого тут росія?

Коли гралася зі своїм молодшим братом на пляжі, почула як росіяни вигукують, що Україна це частина росії. А коли ми з мамою їхали в севастопольському потязі і я вголос читала якийсь віршик про москаля, мама помітно занервувала, стишила мене, сказала що тут є москалі і не варто їх провокувати.

Останньою краплею став матч ФК «Севастополь», в якому тоді грав мій батько. На трибунах було багато людей і перед матчем місцеві футбольні фанати вигукували «кричалку»:

Морє, гори і лєса,
Ето родіна моя.
Крим любімий, только Крим
Ми врагу нє отдадім.

І після цього завели гімн росії.

Тоді, восени, ми з родиною повернулися із Севастополя. Коли почався Майдан, я взагалі нічого не розуміла. Збагнула доволі швидко, тоді про це всі говорили. Казали в школі, та й тато багато чого мені розповідав. На зимових святах у школі наш клас співав про «воїнів світла», а коли повз мій район їхала броньована техніка «беркуту», було страшно. В класі помітно поменшало учнів, бо багато кого батьки боялися відпускати з дому.

Коли я побачила відео, як на Майдані хлопця з козацьким чубом роздягли і побили, я розлютилася. Не розуміла, як можна було цинічно збиткуватися з козака. Тоді чітко зрозуміла, що є свої і є чужі, і що за своїх треба стояти. Після цього постійно просила батька, щоб він повів мене на Майдан. Мама була категорично проти, боялася за нас. Але коли вона не знала, ми пішли з батьком на Майдан.

Це було у лютому. Я надягла жовто-синю накидку, вона була як плащ. Ми доїхали до станції метро «Театральна», звідти пішли пішки. Було холодно і лежало трохи снігу. Вулиці були зовсім іншими. Кудись зникла вся бруківка і велика кількість будівель була пошкоджена. Довкола багато людей, разом, наче велична родина. Всюди стояли бочки, біля яких можна було погрітися, роздавали багато безкоштовної їжі. Мене пригощали і раділи моїй присутності. Припускаю, що тоді могла побачити людину, котра ходила в теплих речах, які потайки мій дідусь привіз на Майдан. Він скуповував теплі речі, в секонд-генді, купував стерті шини, і привозив усе це добро сюди.

Тоді вперше побачила червоно-чорний прапор. Спитала у батька, що то за прапор, а він сказав: це прапор «Правого сектору». Після цього ще довго була впевнена, що червоно-чорний стяг – саме цієї політичної сили.

Ми слухали виступи політиків, люди навколо вигукували патріотичні гасла. Потім виступав «Океан Ельзи», співали «Вставай». Неймовірне єднання панувало у натовпі.

Тоді вперше побачила, того вмер за ідею. Коли ми йшли, почула пісню «Пливе кача». Помітила, як несуть хлопця, труну покривали прапори України і Сакартвело, а люди схили голови у скорботі і шані. На вулиці Інститутській бачила сліди крові. Рясні. Тоді ми з батьком зайшли до якоїсь адміністративної будівлі. З неї, зі слів мого батька: «Наші вигнали гадів». Мені тоді сподобалося, що на вході валявся прапор партії регіонів, і всі об нього витирали ноги. Того дня не було активних боїв, тому батько привів мене подивитись на барикади. Посадив мене на плечі, і ми дивилися на стадіон «Динамо», він розповів, що грав там колись, сказав, що після Майдану обов’язково туди сходимо. З його плечей я бачила далеко групи «беркутівців».

Коли повернулися додому, мама нас сильно сварила. А потім, на Пасху дідусь розповів, як він таємно від родини бував на Майдані майже щодня. Мій дідусь, який народився і навчався в росії!

Десять років минуло, а мене й нині гріє той дух всенародного єднання».