Художніх фільмів на тему Голодомору 32-33 років знято не так багато. Можна пригадати «Гіркі жнива» 2017 року чи «Голод-33» – екранізацію «Жовтого князя» Василя Барки кінорежисером Олесем Янчуком. Решта – документалістика. І ось тепер нова художня кінострічка –  фільм режисерки Аґнєшки Холланд «Ціна правди». Прем’єру приурочили до роковин геноциду українського народу.

Інтрига перед початком сеансу: як саме автори фільму відтворять цю трагедію України? Знімала польська режисерка, знімалися британські актори, а гроші на фільм (звісно, не всі) давали українці. Були побоювання, чи це, бува, не чергова стрічка, де в центрі події романтизований герой  відчайдушно бореться з системою, а на периферії – покинута сценаристами Україна. Одразу зауважу, дещо з того справдилось.

Всі знали, що «Ціна правди» – бай опік, фільм-біографія. Головний герой – британський журналіст Гарет Річард Вон Джонс, який несподівано для себе і світу відкрив страшну радянську брехню, так довго видавану за правду. Про його особистість можна знайти достатньо інформації в мережі, тому не спинятимуся на біографічних деталях. Відповідь на питання: «Чого буде більше: Гарета Джонса чи України?», лежить на поверхні. В оригінальному варіанті фільм має назву «Mr. Jones» («Містер Джонс») – зрозуміло, отже, довкола кого розгортаються події.

Доки Гарет вирішував свої справи в Британії, їхав до Москви, знайомився з місцевою богемою та закохувався у привабливу німецьку журналістку – минуло понад 40 хвилин фільму. Так, це кіно саме про Гарета Джонса. Вже потім він опиняється в Україні. І бачить те, чого не волів би бачити жоден: порожні хати, жалібні дитячі співи, чоловіків, котрі вантажать мертвих та немовлят на сани. Творці фільму дуже добре передають контраст тих часів. Коли події розгортаються в Москві, картинка яскрава, насичена різними барвами. Дійство переноситься в Україну – тут тільки біле, сіре й чорне. Ось так, лише за допомогою кольору твориться справжня драматургія. Особливо це помітно, коли журналіст повертається в Британію. Перший загальний кадр – чоловіки розвантажують машину з м’ясом. Це показано ненав’язливо, однак зроблено зумисне, щоб глядач, хай і на підсвідомому рівні, відчув ту прірву. Чи жаску аналогію.

Говоримо про деталі, оскільки хронологічний опис фільму можна знайти деінде, або ж просто подивитися фільм. А в деталях розкривається суть і настрій, закладений режисеркою. Коли Джонс ходив занедбаним українським селищем, було ще декілька гарних красномовних сцен. Діти, які пронизливо співають, і, якщо звернути увагу, впродовж всього фільму, ця пісня періодично відлунює в голові у Гарета. Йому здається, ніби діти оточують його посеред лісу, хоча насправді там нікого немає. Життя вже давно покинуло ті місця, і валлієць пересвідчується в тому, коли заходить в одну з хат. Довго роззирається, аж раптом помічає двох у ліжку. Які вже ніколи не прокинуться. Цей кадр тримають лише декілька секунд, однак цього достатньо, аби побачене вдарило струмом. І не потрібно зайвих слів чи зайвих кадрів…

Візит Гарета Джонса минув надто швидко, він добровільно-примусово повернувся до Москви. Більше України в тому фільмі немає. Далі повернення в Британію, тотальне нерозуміння з усіх боків, знайомство з Джорджем Орвелом, який упродовж всього фільму пише «Колгосп тварин». Як зазвичай це буває у фільмах з такими відчайдушними борцями за справедливість, герой наприкінці повинен сказати останнє слово. Один з американських видавців дає шанс Джонсу написати свою версію побаченого в Україні. І той пише про «золото Сталіна». Американська публіка шокована тим, що відбувається в «процвєтающєм Союзе», і на цьому автори фільму ставлять три крапки…

Мовляв, розкривайте книжки з історії та читайте далі.

Після фільму багато думалося та обговорювалося, що можна було б змінити. Якби весь фільм був у тих біло-сіро-чорних тонах, можливо, справив би лише гнітюче враження. Однак тут на першому плані історія про справжнього професіонала своєї справи, який понад усе жадає правди. Так, дещо банально, але ж не забуваймо, що це було насправді. Це не фантастичні хитросплетіння візій сценаристів чи письменників. Таких Гаретів Джонсів іноді бракує. Певна річ, якщо ми хочемо бачити Україну в центрі уваги – маємо знімати самі, свої фільми. У яких головним персонажем буде український народ.