Збираюсь до школи, якої давно нема.
Лечу підстрибом в’юнкою стежею у бережину і через кладку з тополевими поренчатами – за кароокий Жирак, за тихе хлипання його води з вічним терпким сморідком торфу. На тому боці, на дамбі, втоптаній до битого шляху сотнями пар ніг, копитами людської череди, мене вже виглядає моя вчителька Дора Федорівна. Ми з нею сусіди, не близькі, бо у кожного на Жираку своя кладка. Дім Дори Федорівни далі від села, проте вона завжди примудряється бути першою на місці нашої зустрічі. Вітаюся знічено, винувато, але своїм «Доброго ранку!» вона неодмінно сама загладжує мою провину.
Йдемо повагом, ще є час. Дора Федорівна «велика» і не може квапитися. Трішки засапуючись, розповідає про свою батьківщину із садами, де гілля не витримують тагаря плодів і де протіка казкова річка Південний Буг, ширша за сотню Жираків, яка б’є у береги хвилями, збуреними ряб’ячими хвостами.
Сходимо з дамби на бережину і я час від часу шпортаюся у кротовинах, заслухавшись поважної оповіді Дори Федорівни.
Ось і кладчина через рів, залишений меліораторами, а далі крутий узвіз до першої сільської вулиці. «Сопи-гора», – щоразу жартома примовляє Дора Федорівна, але я бачу, як тяжко її долати цей стрімчак, як за кожен десяток кроків, вона спиняється і відхекується. Мені так хочеться взяти її на руки і винести на ту гору, щоб не бачити її страждань і не чути цього надсадного сапу.
Ох, мені б тільки вирости, зміцніти в руках, а тоді…
Вулиця рапата од глибоких слідів підвід, шурхає під ногами неопалиме листя. Йдемо мовчки і раптом я чую, як наливаються силою мої ноги, я наче підростаю. Ось мимоволі черкнув плечем її плеча, ось піднявся до її чола, став наче урівень з нею.
Шлях повернув на стежечку попри сільський цвинтар. Це майже фінішна пряма, ондо і гай виглядає, там хатина нашої школи.
Вона стала, зглянула печаллю. Непроникною, карою, як вода Жирака.
– Дякую, що провів, далі, Валерику, сам.
– А Ви?
– Я заверну, – кивнула на путівець туди, куди ми дітьми завжди боялися заходити.
– Надовго?

–  Побачимо. Біжи, бо запізнишся. Чуєш, Марія Прокопівна вже б’є у шкільний дзвоник.
Хащі старого цвинтаря тенькнули відчаєм пташини.
І я пішов. Сам. Не оглядаючись.
Скільки долав цю пряму до школи, не відаю, але я таки запізнився. Прийшов на пустку, тільки одинокі берези зі шкільного гаю сумно видзвонювали задублими сережками.