За Каневом, на горах, аж на чолі,
Де унизу Дніпро щось гомонить,-
Могила єсть; її дощі поволі
Розмили вкрай: дубовий хрест лежить;

І щовесни з гори рвуть хвилі глину,
Обвалюють у воду береги,
Щоб вирвати в недбальців домовину
Й на дні сховать останки дорогі…

Михайло Старицький

Напочатку весни, у дні відзначення Шевченкових уродин, традиційно більшає потік українців, які з усіх усюд прямують на Канівщину, щоб, зійшовши на Чернечу гору, вклонитись великому Кобзареві. Саме тут, оглядаючи задніпровські далі, розумієш чому ці високості Тарас обрав для свого раювання. А ще – усвідомлюєш: Канівщина – одне з тих святих для нашого народу місць, де хоча б раз за життя мусить побувати кожен українець. Про це якось само собою подумалось, коли йшов до Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара», де мала відбутися громадська дискусія про долю Бучака та про будівництво на околиці цього села Канівської ГАЕС.

З досьє «ГРІНЧЕНКО-інформу»
Бучак – село в Канівському районі Черкаської області, розташоване за 13 км на північ від районного центру, на березі Канівського водосховища. Населення – 15 осіб, дворів 4 (2007 р.).

Починаючи з 80-х років минулого століття, Бучак був фактично ліквідований через заплановане будівництво Канівської ГАЕС. Нині село частково збережене та відновлене ентузіастами і є пам’яткою сільської архітектури Наддніпрянщини XIX століття. Науково-дослідним інститутом пам’яткоохоронних досліджень розроблено проект охоронних меж Бучака та прилеглої території. За даними Інституту археології НАН України навколо Бучака, тобто на прибережній смузі завдовжки 6 і завширшки 2,5 км, знаходяться досі повністю не досліджені 14 поселень, 5 городищ та 2 могильники. Такий археологічний комплекс фактично не має аналогів на Подніпров’ї.

Природа Бучака стала місцем натурних зйомок для «Поеми про море» Юлії Солнцевої. Птушко знімав тут «Казку про Іллю Муромця» – перший радянський широкоекранний фільм, Сергій Параджанов – «Українську рапсодію», Юрій Іллєнко – «Ночі на Івана Купала», Андрій Тарковський – «Іванове дитинство». 2013 року кінорежисер Олег Чорний за сценарієм Станіслава Цалика зняв про Бучак історико-документальну притчу «Голлівуд над Дніпром. Сни з Атлантиди»

Нині існує небезпека знищення Бучака: будівництво Канівської ГАЕС планують відновити.

 «Зараз Канів перетворився у зону екологічної біди»

 У дискусії взяли участь громадські активісти, вчені, екологи, музейні працівники, представники громади Канівщини, зрештою, люди, небайдужі до справи збереження нашої спадщини. Вони переконані: цим будівництвом ГАЕСПАТ «Укргідроенерго» планує вчинити злочин проти нашої історії, культури та природи. Поругу можна зупинити лише колективними зусиллями.

 – Коли вивчаєш історію Канівщини, приходиш до висновку:  чудове місце, але наче прокляте, – з сумом констатував екс-директор Канівського природного заповідника, а нині голова Черкаської обласної організації Українського товариства охорони природи кандидат біологічних наук Микола Чорний. – Бо за останні 100-120 років як тільки не експериментували над нашим краєм. Але починаючи з 2005 року Канівщині нанесено такої шкоди – не порівняти з минулими роками. Саме лише будівництво курятників навколо Канева чого вартує. Звідки вітер не дме, а воно смердить. Нещодавно був на Чернечій горі, зустрів групу туристів з Івано-Франківщини, приїхали вклонитися Кобзареві. Кажуть: «У вас так гарно, так красиво, а що ж так смердить?» А ми говоримо про Канів, як туристичну Мекку. Отак «домекалися». Нині тут зона екологічної біди. Коли для потреб двохсот курятників «Нашої Ряби» щодня викачується з двохсотметрової глибини – вдумайтеся! – 10-12 тис. м³ артезіанської води на добу! І вже подали заявку на споживання 18-20 тисяч кубометрів. Рівень ґрунтових вод значно знизився. В радіусі 10 кілометрів у побутових свердловинах довколишніх сіл вже катма води! Як жити людям? Не так давно відбулося засідання депутатської комісії Канівської райради. Обговорювалися й екологічні питання, забезпечення водою. І встав чоловік з Литвинців (це – приміська зона Канева), та й каже: «Люди добрі, ми пробурили свердловину на дві сотні метрів углиб, два роки вона пропрацювала, і все – насоси горять без води». Питає, що робити. У селі залишилося дві криниці в різних околицях. І бабусі плентаються туди з «кравчучками». А як помитися, худобу напувати, вже не кажучи про полив городу? Нам кажуть, що сюди прийдуть потужні інвестори. Я згоден, прийдуть. Але жоден з них, в першу чергу приватник, не буде вкладати гроші туди, звідки не отримає зиску. Тобто він хоче використати місцеві природні ресурси, і максимально викачати прибуток з цієї території. Їм абсолютно байдуже, як тут житимуть люди. Днями зателефонували місцеві жителі, криком кричать: приїздіть до нас, туди, де Росава впадає у Рось, – знову «Наша Ряба» щось скидає. Приїхали, і що бачимо? З очисних споруд тече прямо в Росаву. Стояти там не можна було, такий сморід. Набрали пляшку води з річки. Спробували в Каневі здати до санстанції, але нам просто відмовили…

Втім «курниковою експансією» намагання створити «нове, індустріальне обличчя» Кобзаревого краю справи не обмежуються. Вкотре з глибоких шухляд дістаються плани будівництва гідроакумулюючого монстра в селі Бучак. Як зазначають у Національному екологічному центрі України, єдиним завданням Канівської ГАЕС (проект будівництва створено ще далекого 1985 року) є збереження енергії, виробленої іншими джерелами, вивільнення її у час пікових навантажень в електромережі, ще й витратою 25-30% цього добра на потреби власного функціонування. Будівництво та введення в дію ГАЕС може мати значні негативні наслідки для всіх прилеглих районів та Дніпра, змінить умови життя місцевого населення, зруйнує ландшафтну, природну, рекреаційну, історико-культурну та туристичну привабливість Канівщини.

– Після аварії на Чорнобильської АЕС значна частина радіоактивного мулу накопичилася у Київському та Канівському водосховищах. Про це на той час відверто і відкрито говорилося у ЗМІ, – нагадав Микола Чорний. – Ця радіація зараз певним чином законсервована на дні цих водосховищ, і сьогодні шкода від неї мінімальна. Але в разі побудови й експлуатації ГАЕС через скидання великих об’ємів води той мул буде збурено, і він, зрештою, підніметься на поверхню. І посуне вниз за течією. Аж до самого гирла річка стане радіоактивною. А до цієї бідою – та ще й лихо. Старожили Канева добре пам’ятають початок роботи Канівської ГЕС. На нижньому б’єфі греблі під час повені, а це якраз період нересту, перепади рівня води сягали 1,5-2 м. Масово гинула риба: виходила нереститися на мілководдя, а воно враз перетворювалося на суходіл, бо ГЕС припиняла подачу води.

Майбутня ГАЕС загрожує ще більшою катастрофою для живого водного світу. Крім того, прямо навпроти Бучака у Канівському водосховищі розташовані унікальні Зміїні острови. Це 116 га масивів, віднесених до Канівського природного заповідника, з неповторним рослинним і тваринним світом. Водосховище спричинює  ерозію, щорічно площа островів зменшується на чверть гектара. Але ГАЕС догробить ці перлини живої природи: при скиданні води, її ударна хвиля років за 10 змиє острови.

Дуже велика небезпека будівництва ГАЕС ще й у тому, що її планують на глинистих материнських породах. А це реальна загроза виникнення селевих потоків, таких, який стався у Києві навесні 1961 року. Маю на увазі Куренівську трагедію, коли сель забрав життя сотень людей. Зрозуміло, дно того верхнього резервуару буде забетоновано, його гідроізолюють. Але з часом неминуче з’являються тріщини, вода просякає у нижні горизонти, і вся ота гора, на якій розташований верхній резервуар, починає рухатися вниз. Наслідки такої катастрофи непередбачувані.

«Ідея створення національного природного парку
дозволить комплексно розв’язати проблему»

– Для України Канівщина – це сакральне місце, – зазначив ініціатор проекту «Село-музей Бучак» Дмитро Іванов. – Сама природа, історія дали цьому краю можливість стати для світу туристичним об’єктом неймовірної цікавості. Потужним рекреаційним осередком. Канівщина ні в якому разі не повинна бути промисловим і техногенним регіоном.

– Вже сорок років минуло, як побудували Канівську ГЕС, – продовжив Микола Чорний. – І що, райцентр живе краще, ніж сусіди, Золотоноша, Кагарлик, Ржищів? Ні! Поступово люди починають прозрівати. Коли 2005 року ми виступали перед сільськими головами з пропозиціями створити біосферний заповідник, на нас дивилися як на інопланетян. Казали: у нас все чудово і без заповідника. Минуло 10 років. І коли в колодязях бракує води, є загроза техногенної катастрофи, коли звідки вітер в Каневі не повіє, а воно смердить як в курятнику, то який турист із здоровим глуздом сюди приїде? Саме тому ми пропонуємо альтернативу – створення національного природного парку. Ще не все втрачено. Поки ще є Дніпро.

14 травня 2015 року Канівська міськрада на позачерговій сесії підтримала ініціативу природоохоронців на чолі з Миколою Чорним про створення на території Канівського, частково Золотоніського і Черкаського районів Національного природного парку «Середньодніпровський».

– Саме національний парк, а не заповідник, де перебування людей обмежене, – пояснив Микола Чорний. – У парку, завдяки зонуванню території, можна поєднати і відпочинок туристів, і заповідні зони абсолютної охорони рослинного та тваринного світу. Тобто, в буферній, рекреаційній зоні можна відпочивати, пройтися лісом, побути з сім’єю, дітьми на природі. Також є зона стаціонарної рекреації, де треба будувати об’єкти туристичної інфраструктури: готелі, кемпінги, зелені садиби тощо. Таке зонування територій національних природних парків дозволяє якнайкраще зберігати природу, яка служила б основою для залучення рекреантів. Йдеться не про якогось великого інвестора, який збудує там фабрику чи завод, при цьому нищитиме довкілля. Якраз ідея створення національного природного парку дозволить комплексно розв’язати проблему збереження унікальних природних комплексів в районі середньої течії Дніпра. Водночас через розвиток туризму і рекреації, забезпечити гідне життя місцевому населенню. Це і є ідея сталого, збалансованого розвитку.

– Якби канівська влада подумала, міг би бути цікавий інвестиційний проект створення у Бучаку туристичного центру, – додає Дмито Іванов. – Це не вимагає великих коштів. І, якщо йдеться про створення на цій території національного природного парку, одним із завдань якого є розвиток туризму і рекреації, саме село Бучак могло б бути музейним центром. Але для цього потрібно зламати стереотипи. Місцеве населення не звикло мислити такими категоріями, як, скажімо, карпатські ґазди. Горяни вже зрозуміли: сільський туризм – це і стабільна робота і добрі заробітки. А для канівців це поки що незбагненна премудрість. В Бобриці, Пшеничниках, Григорівці, Бучаку люди перебиваються з лихом навпіл – без роботи і без грошей, не розуміючи: що гроші протікають мимо, що саме в їхніх руках добробут – на власній землі, завдяки власному вмінню і можливостям: саду, городу, пасіці. Аби тільки люди приїжджали сюди на відпочинок! До речі, у 60-ті роки минулого століття канівські села, розташовані вздовж Дніпра, були потужною курортною зоною: там відпочивали не лише з Києва, а й з Москви, Ленінграда. Тоді ці місця були напрочуд популярні.

«Це все наше коріння»

– Бучак і його околиці пов’язані з моїм дитинством, з родинною традицією: ми з батьками там відпочивали, – згадує кінорежисер Олег Чорний. – Батько в мене працював редактором на кіностудії Довженка. І це була така компанія студійних працівників, яка щорічно влітку в липні виїздила в район Бучака, з наметами. Вже пізніше я дізнався, що ці місця пов’язані з багатьма славетними сторінками українського кіно: тут знімалося безліч різноманітних фільмів, ще німі картини. Тому стрічка «Голлівуд над Дніпром. Сни з Атлантиди» – це данина пам’яті про наше кіно. Крім того, це дуже визначні в історичному плані місця. Бо, за свідченнями археологів, люди тут селилися ще у дотрипільські часи. І донині Бучак приваблює безліч народу: туристів, творчих людей. Про що в нашій картині кажуть письменник Любко Дереш, музикант Олег Фагот-Михайлюта, звучить в фільмі пісня Сашка Положинського, який там неодноразово бував. Коли знімали картину, в мене було таке відчуття, що стою в черзі усіх тих, хто бував в Бучаку до мене. ходив тими стежками, якими ступав Довженко, або його улюблений актор Степан Шкурат, або Юрій Іллєнко, Сергій Параджанов. І я вже чув, що після наших зйомок до Бучака приїжджали кінематографісти на вибір локації. У нашому фільмі ми зачепили лише невеличку сколину величезного пласту кіно, що знімалося у цих мальовничих краях, оповитих прадавньою історією, переказами, легендами. Тому ці місця потребують ретельних досліджень, охорони і збереження. Це наше живе коріння.