Наприкінці 60-х років минулого століття цьому незвичайному чоловікові добігало дев’яносто років. Уже з першого погляду було зрозуміло, що перед тобою класичний інтелігент, який дивом уцілів від більшовицького терору. Сергій Васильович Кірсанов таки був справжнім інтелігентом. У 1905 році закінчив історико-філологічний факультет Одеського університету і до революції служив директором міської жіночої гімназії. Тому за імперським «Табелем про ранги» мав генеральський чин.

Кірсанов навіть у свої дев’яносто був на вигляд справжнім красенем: високий зростом, утім з ледь помітною сутулістю, борідка-еспаньйолка, акуратні вуса. Сивий, з негустим волоссям, але без лисини. Злегка видовжене обличчя, худорлявість і невеликий орлиний ніс робили його вражаюче схожим на Дон Кіхота.

Хоч і походив Сергій Васильович з родини гадяцького священника, що на Полтавщині, православ’я не сповідував. Все життя вважав себе толстовцем і навіть одного разу написав листа великому російському письменнику. Відповідь на цей лист є у повному 99-томному зібранні творів  Льва Толстого.

У 1968 році я поступив навчатися на загальнотехнічний факультет Дніпродзержинського індустріального інституту й одночасно працював на хімічному комбінаті. Біля їдальні «на Соцмісті», де харчувалося багато наших студентів та викладачів, був газетний кіоск, який трохи приторговував книжками. А тому я регулярно туди навідувався. І там частенько перетинався з чоловіком, що зовні, навіть одягом відрізнявся від нашого сірого натовпу.

Виявилося, що того імпозантного чоловіка добре знав мій тодішній добрий приятель Володимир Яковенко, який носив дружнє прізвисько «Слон». Він і познайомив мене з Сергієм Васильовичем Кірсановим. Відтоді наші зустрічі та спілкування стали регулярними. Пригадую, як одного разу підійшов до мене на роботі наш головний технолог Микола Шевченко і жартома сказав: «А ви далеко підете, якщо спілкуєтеся з такими людьми». Виявляється, він запримітив мене поряд з Кірсановим. Далеко я не пішов, але дуже вдячний долі: у моєму житті був Сергій Васильович.

Перше, що вражало, це його неймовірна пам’ять та любов до поезії. Міг безкінечно цитувати і класичних авторів, і тогочасних поетів. Пригадую його захват лише від чотирьох рядків Новелли Матвєєвої. Може, тому й не забув їх донині:

Акаций веерные вздохи
и солнце каплями сквозь них.
Благодарю за всё до крохи,
вместившееся в этот миг.

Наше тодішнє загальне захоплення Євгенієм Євтушенком Кірсанов не позділяв. Говорив, що у цього поета є «червоточина», адже він писав: «Я делаю себе карьеру тем, что не делаю её». Натомість високо цінував поезію Андрія Вознєсєнского. Особливо його «Молитву»: «С ума бы не сойти». Її надрукували тоді у журналі «Юность» з подачі заввідділу поезії Сергія Дрофенка. Правда, пізніше Дрофенко отримав за цю публікацію «наганяй», а «Молитву» просто вилучали з подальших видань Вознєсєнского.

Біля кіоску була лавочка. Кірсанов запрошував посидіти. Щоразу тримав папушу газет та журналів і неодмінно починав аналізувати новий твір, який привернув його увагу. Доконче мав повідати, які емоції чи асоціації він викликає.

Одного разу познайомив з Сергієм Васильовичем свою одногрупницю. Випала така нагода. Вважаю, дуже влучно вона охарактеризувала цю зустріч: зізналася, що відчувала себе немовби під якимись невідомими променями, які пронизують наскрізь – душу і думки.

Якось мій старший товариш заговорив зі мною про філологію. І порадив мені зайнятися цією наукою всерйоз. Пояснив: має безліч тем для дисертацій і сам береться працювати зі мною. Пам’ятаю, я тоді віджартувався, що це дуже небезпечна професія, а тому мій вибір – точні науки. Сергій Васильович на те з усмішкою кивнув: «З вами не посперечаєшся».

Я спитав його, як йому пощастило вціліти. І почув: «Справді, мене прирекли на смерть, але я таки вцілів. Виїхав у забитий аул під Самаркандом, вчив узбецьких дітей російської мови і літератури».

У 20-ті роки Кірсанов недовго вчителював у Дніпропетровську. Якось у тій-таки школі зустрівся із самим народним комісаром освіти Анатолієм Луначарським. Було це так. Візит Луначарського до цієї школи готувався заздалегідь. І про це, звісно ж, був у курсі директор школи. Але запобігливий керівник явно перестарався: у день приїзду Луначарського відмінив навчання, а всіх учнів та вчителів погнав на вокзал, радісним натовпом стрічати «вождя». Очевидно, ці прояви рабського поклоніння перед високими начальниками вже тоді входили у масову звичку «совдепії», бо передбачливий Луначарський зійшов на попередній станції, найняв візника і так скромно прибув до… порожньої школи. Там його зустрів Сергій Кірсанов: він єдиний тоді не подався з усіма на цю «церемонію». Від нього нарком і довідався чому школа безлюдна. Луначарський, звісно, дочекався повернення учнів, але директор школи заслужено отримав те, що й мав отримати.

По-своєму оповідав мій товариш про революційні події 1905 року. Був він тоді на останньому курсі університету. За його словами, людьми оволодів якийсь незбагненний масовий психоз: усі щось проповідували, кудись закликали… Про себе ж стверджував: завжди був аполітичним. Але навіть його ця революційна мана не оминула: одного разу таки забрався на  стіл в аудиторії і закликав студентів до самоврядування… Згадуючи для мене цей епізод, сам над собою довго сміявся. Та іронічно пояснював свій студентський випад за Фрейдом, як рецидив «масового психозу».

Середньої Азія забрала добрий шмат його життя. Звідти до Дніпродзержинська Кірсанов з дружиною повернулися у поважному віці. Власних дітей не мали, доживали віку у племінниці.

Останніми роками Сергій Васильович мав проблеми із зором. Та й ходити йому було тяжко. Якось він попросив мене принести йому з аптеки краплі для очей. Так склалося, що і того, і наступного дня я ніяк не міг виконати його прохання. Тому чесно зізнався: якщо його влаштує такий варіант, то через три дні у призначений час буду біля кіоску і принесу йому ліки. Сергій Васильович охоче погодився: тим паче, мав у каламарчику ще трохи тих крапель. Зазначеного дня і в умовлений час ми зустрілися. А десь за місяць моєму приятелю знову знадобились якісь ліки. Їх я також приніс, як і обіцяв. Усе життя пам’ятаю його задоволену усмішку: «Один раз може бути випадковим, але двічі – то вже закономірність. Бачу, ви випали з ХХІ століття: тепер майже ніхто не тримає слова». Безперечно  це було дуже приємно  почути, але тоді  я пожартував, що маю цю генетичну  хворобу від батька.

До закінчення вузу у 1973 році спілкувався з Сергієм Кірсановим багато. Часто – у нього дома. І нині свято бережу даровані мені книжки з його помітками. За його рекомендацією я перечитав публіцистику і щоденники Льва Толстого. Саме Сергій Васильович розповів мені про толстовця, Нобелівського лауреата Альберта Швейцера і його працю «Благоговіння перед життям». Від нього першого почув і про Альбера Камю. Цей французький письменник особливо імпонував моєму наставнику запереченням капіталістичного і комуністичного шляхів та своїми шуканнями іншої дороги цивілізаційного поступу.

За шкільною програмою нам робили з письменників якісь ікони. Сергій Васильович, розповідаючи деталі з приватного життя Пушкіна, Лєрмонтова, Тургенєва, говорив про них як про живих людей – з перевагами та недоліками. Все сприймалося зовсім під новим кутом зору.

Одного разу почув від Кірсанова пророцтво про Польщу. Правда, тоді ще не розумів, що це пророцтво. А Сергій Васильович говорив, що Польща буде першою республікою, яка вийде з-під контролю Радянського Союзу. Було це після «Празької Весни». Я, звичайно ж, поцікавився, чому він так вважає. «Ви розумієте, –  відповів Кірсанов, – Польща будує храми. Єдина із соціалістичного табору. Поляки дуже релігійна нація, і саме через церкву вони здобудуть свою незалежність». До польської «Солідарності» було ще десять років. І досі дивуюся цьому пророцтву.

Портрет Сергія Васильовича був би не довершеним, якби не згадати його ставлення до сірої більшості «гомосовєтікуса», що його оточувала. Це була складна композиція – зі співчуття, презирства, іронії і навіть гумору. Але все-таки співчуття, на мій погляд, переважало. Звичайно, він, як і «Дон Кіхот», по-своєму противився цьому оточенню. Його, наприклад, дратували полиці з незайманими книжками, що ніколи не бралися до рук його родичами. Коли книжки слугували за звичайнісіньке оздоблення квартири. Все це він називав одним словом «сірятина». До речі, ні від кого іншого більше я цього слова не чув.

Ні, таки не випадково Кірсанов носив борідку-еспаньйолку і вуса, що надавали йому великої схожості зі знаменитим «хоробрим рицарем з Ламанчі». Бо сам роман Мігеля де Сервантеса Сааведра Сергій Васильович вважав найвеличнішою книгою людства.

Пішов з життя мій товариш влітку 1975 року. Цього року я приїхав до Дніпродзержинська, де розпочинала навчання моя сестра. Запропонував їй удвох відвідати Сергія Васильовича. Ми запізнилися на кілька місяців. Племінниця Кірсанова розповіла, що помирав дядько при свідомості. Згадував своїх приятелів. Ми попрощалися з ним на його могилі.

Колись він подарував мені свою маленьку світлину, для паспорта. На жаль, вона десь загубилася, мабуть, у численних моїх переїздах. І довгі роки це гнітило мене. Та несподівано спала на думку щаслива ідея. Є у Полтаві Петро Микитович Гуменюк, мій добрий знайомий художник. Згадав його розповіді, як він на замовлення правоохоронців створював портрети за словесним описом – тоді, коли не було комп’ютерів. І з тією специфічною роботою маестро справлявся бездоганно: багатьох злочинців затримано саме за цими портретами. Петро Микитович зізнавався: якби тоді у кримінальному світі знали про нього – не жив би на світі білому.

Я зустрівся з Петром Гуменюком. Розповів про Кірсанова, про те, що Сергій Васильович і нині мов живий у моїй пам’яті. Петро Микитович погодився «труснути стариною» і написати  портрет з моїх слів. Допомогти взявся і його колега Кім Скалацький. Після багатьох варіантів двом талановитим полтавським художникам вдалося створити справді реальний портрет Сергія Васильовича Кірсанова. Нині ця робота знайшла чільне місце у моїй колекції картин полтавських митців.