Це не тільки політика, це життя людей. Їхні переживання, втрати , сум , але водночас радощі, досвід, гордість. Саме про це книжка-спогад «Донбасія» Ігоря Зоца – журналіста, багаторічного головного редактора газети «Донеччина». Праця у пресі дозволила йому зібрати довкола єдиного українськомовного обласного видання цвіт українства: однодумців, творців, шанувальників, які потім стануть героями книжки. Мета була радикальною – випускати український якісний продукт, прорвати інформаційну блокаду, яку намагалася втримати на Донеччині росія.
Саме з розмови про нову книжку розпочалася зустріч студентів-грінченківців зі старшим колегою.

Лейтмотивом спілкування стала істина: Донбас був, є й залишатиметься українським. Цю думку пан Ігор бережно проніс від першої й до останньої сторінки своєї книжки. Вона сплетена із зарисовок про людей, українців, чиє життя – це Донбас. Тут немає місця фантазіям чи вигадкам, адже кожен герой, чию історію описав Ігор Зоц, – по-своєму яскрава, видна постать. Усі зарисовки, мовби дзеркальця, відображають кожну постать і водночас створюють загальний образ краю, який означився у Всесвіті своє планетою Донбасією. Так, одна з історій, «Бандерівець з донецького ринку» розповідає про сміливого чоловіка, Івана Григоровича, котрий на величезному міському книжковому ринку продавав українські книжки.

– У Донецьку він був один такий, – запевняє Ігор Зоц. – Його саморобна халабуда була прикрашена червоно-чорним стягом, прапором Української Повстанської Армії. Коли рашисти почали підбивати Донбас на відторгнення від України, то цей прапор над маленькою книгарнею Івана Григоровича зірвали. А з початком 2014 року не стало й цього кіоска …

Згадав пан Ігор й іншого героя книжки. Справдешнього героя, який у рідній окуповані бойовиками Дружківці вийшов з одиночним протестом на центральну площу Лєніна. Звичайно, окупанти його пов’язали, кинули «на підвал». Згодом українське військо звільнило місто. І цього мужнього чоловіка теж. Його українська була геть далека від досконалої. Ця історія набрала розголосу. Підвал, в якому тримали чоловіка, був катівнею. У визволеному місті вирішили перетворити його на музей, аби наглядно продемонструвати звіриний вищир «русского міра». Цей приклад насправді показовий, бо містить значущі для суспільства факти. Насамперед, про те що на Донеччині був і є спротив московському окупаційному режиму. Закарбовані у книжці спогади-історії – важлива сторінка новітньої історії України, розвитку українського суспільства, українських медіа, рідної культури.

«Ми країна невивчених уроків». Це і про сьогочасну війну, активна фаза якої де-факто почалася не торік. Цілих 9 років пішло на те, щоб влада усвідомила цю очевидність. Втім, коріння цього лиха сягає ще глибше. Ігор Зоц розповів про «граблі» Донеччини.

– Уявіть: 1990 рік. У місті Донецьку немає жодної української школи. Мені пощастило, я вчився в сільських школах, де українську ще не винищили. Великих зусиль вартувало таку школу відкрити. Але таке диво сталося.

В першу донецьку міську українську школу масово пішли діти. Згодом відкрилося ще кілька українських загальноосвітніх закладів. Люди виходили на підтримку, долучалися до ініціатив. Це також частина творення українського суспільства. Хоча, як і все хороше, це тривало недовго. Пан Ігор не без гіркоти в голосі розповідає, як росія продовжувала інформаційну експансію його рідного міста і краю. Як силами промосковського олігарха і його ручної місцевої влади запекло гальмувалися процеси становлення українського Донбасу. Навіть тоді, коли у Києві перемагав Майдан.

– Вони не залишали нас у спокої, проштовхуючи, тиражуючи ворожу пропаганду.

Місцеві медіа, підконтрольні олігархічній владі, робили вигляд, що не помічали просування сепаратистських рухів. Свідчення Ігоря Зоца – пожива для гірких роздумів. Чому київська влада теж робила гарну міну у цій геть поганій грі на Донбасі? Невже там геть усе до того зросійщене, що хоч-не-хоч а мусиш змиритися, дати згоду, щоб і тобі промивали мізки кремлівськими помиями?

– Своєю книжкою я спростовую цей міф, – категорично запевняє Ігор Зоц.

Студентів-журналістів зацікавило, чи підтримує він зв’язок зі своїми героями.

– Багато людей, про яких я просто згадую, і нині там, – розповідає пан Ігор. – Хтось вирвався з окупації на підконтрольні території України. Хтось воює в лавах ЗСУ. Я тримаю за них кулаки. І радію, що вони з нами, вірять в перемогу… Згадаймо наших оборонців, бо дякуючи їм маємо нині змогу говорити про такі важливі речі.

Після виходу у світ «Донбасії» її авторові окрім добрих слів і подячних листів надходили й докори: чому, мовляв, не згадав у книжці того чи ту…

– Я писав про людей, з якими в мене є певна історія стосунків, – наголошує журналіст. – Це люди ближнього кола… Я віддаю їм належне.. Здавалося б, що там особливого – вийти на площу з українським прапором, чи виступити із сміливою публікацією. Але це люди вчинку. Є у моїй книжці історії добровольців, історії героїв,які віддали життя за український Донбас. Так, це наш професійний ообов‘язок – показувати у цьому протистоянні з ворогом людей мужніх, незламних.

2014 року, з початком уторгнення росії на Донбас газета «Донеччина» та кілька інших видань стали у бій проти сепаратизму, за єдину Україну. Нечисленним виявився цей журналістський підрозділ, але ті хто зважився тримати бій, воювали словом самовіддано. Так, розповідає пан Ігор, Віктор Скрипник із Слов’янська навіть надіслав відкритого листа путіну, де закликав забиратися геть з України. Цей лист «Донеччина» надрукувала на першій шпальті. Випуск потрапив у тоді окупований Слов’янськ і миттю розійшовся по читачах. Люди крадькома тиснули руку героїчному Скрипнику.

Звісно, горстка патріотичних журналістів не могла переломити загальну інформаційну ситуацію в краї. Навіть коли центральна влада в Києві нарешті зважилася відключити на Донбасі будь-які російські медіа, донецькі чиновники це рішення бойкотували. Проукраїнським виданням ставало виходити все складніше. Певний час Ігореві Зоцу вдавалося випускати «Донеччину» з Києва, працюючи на старенькому ноутбуку. А тоді ж таки бойовики полювали за творцями газети із засідки в редакції. Коли ж довідалися, що сїхні старання марні, влаштували в редакції погром: знищили підшивки газети, починаючи з 1945 року, унікальну книгозбірню, перевернули все догори дриґом.

Ігор Зоц зізнався: з усіх історій, що ввійшли до книжки, не має найулюбленішої. Вони однаково дорогі його серцю, бо лише разом складають чарівний нероздільний пазл, плетиво барвистої скатертини спогадів. Утім відзначив передмову до книжки, написану великим земляком Іваном Дзюбою. Колись попросив в академіка написати побажання читачам газети. Той відгукнувся: «Хай кожен йде своїм шляхом. Головне, щоб той шлях вів до України, а не від неї». Тепер цю настанову Ігор Зоц передав нам.