Це продовження розповіді про спільну поїздку на Донеччину з американськими колегами-журналістами Романом Кокодиняком та Джоном Діллоном. Тож, вийшовши з редакції «Провінції», їдемо Костянтинівкою, зупиняємося біля бетонного паркану. Вздовж периметру – рілля, справжня КСС (контрольно-слідова смуга), деінде попереджувальні таблички «Міни!». Біля воріт кремезні хлопці у камуфляжних одностроях, крапових беретах з автоматами напоготів. Ми на КПП 90-го аеромобільного батальйону. За чотири роки свого існування підрозділ вже зажив бойової слави: воював у Пісках, Водяному, Опитному, промзоні Авдіївки. Оборона терміналів Донецького аеропорту – особлива сторінка звитяги десантників 90-го.

– Звідси десантники батальйону, яких нарекли «кіборгами», виїжджали у ДАП на виконання бойового завдання, – пояснює місцевий журналіст Володимир Березін. – В боях за Донецький аеропорт загинуло 38 наших хлопців. А загалом батальйон втратив 46 бійців, їхні імена викарбувані на цьому пам’ятнику.

Кладемо квіти до скромного солдатського монумента. Мовчанням вшановуємо пам’ять героїв. Вчитуюсь у цей мартиролог і з жахом усвідомлюю: полеглі – ровесники наших дітей.

– Ось рік народження моєї доньки, – мовби читає мої думки Джон Діллон, вказуючи на дату народження полеглого бійця.

– Багато моїх земляків-костянтинівців до того не замислювалися, що «кіборги» жили між нами, ходили тими самими вулицями, – продовжує Березін. – Хлопці з 90-го батальйону останніми захищали аеропорт. Це саме про них говорять: вони витримали, не витримав бетон. Кажу землякам: якщо мало знаєте про подвиг українських бійців, які 242 дні захищали Донецький аеропорт, подивіться фільм «Кіборги», і ви все зрозумієте. Недарма священнослужителі, капелани запевняють: коли звільнимо Донецьк, на місці ДАПу возведемо Лавру. Бо там відкрилися врата у небо…

Вікторія – значить перемога

У прифронтовому Бахмуті, на батьківщині кінорежисера Лариси Шепітько, донеччани мріють створити осередок кінематографічного життя краю. На базі сучасного Центру відпочинку «Перемога»

– Прагнемо популяризувати кінематографічну Донеччину, – пояснює керівник центру Віторія Лещинер. – Цього року за підтримки Держкіно України нарешті відкрили пам’ятну дошку Ларисі Шепітько. Тут все ж таки депресивна зона, і для того, щоб дати людям розраду, позитивні емоції, заряд патріотизму, хочемо демонструвати більше якісного українського документального та ігрового кіно, проводити фестивалі, різнопланові заходи.

Вікторія розповіла про показ та обговорення з молоддю фільму «Червоний», скайп-зустріч із сценаристом стрічки Андрієм Кокотюхою, безплатний сеанс «Кіборгів» для військових з підрозділів, які воювали в Донецькому аеропорту, про показ документальної стрічки «Одесити на Донбасі»… Але найбільше донецькі активісти мріють провести у Бахмуті фестивалі військових фільмів –  про звитягу і перемогу. Саме в кінотеатрі «Перемога», яким керує жінка на ім’я Вікторія.

– Потрібна підтримка держави, друзів з інших областей країни, важливо донести до людей, що українська культура не лише не чужорідна на Сході, а й народжена в багатьох випадках саме тут, – підсумовує Вікторія Лещинер.

Начебто зовсім недалеко від Бахмута лінія розмежування, за якою непідконтрольна поки що територія Донбасу. І приїхати у це прифронтове місто можна лише через блокпост. Та попри це бахмутці думають про туристичні перспективи краю. А подивитися тут є на що: знаменитий завод шампанських вин, поруч, у Соледарі – унікальні соляні шахти, в яких облаштували підземний санаторій, відкрили музей соляної промисловості.

Разом з бахмутськими колегами шахтарською кліттю спускаємося на 300-метрову глибину.

Тут, у колишніх соляних виробках ДП «Артемсіль» оглядаємо дивовижний рукотворний простір, вирізьблені з солі барельєфи, скульптури, підземну церкву, самородний соляний кристал заввишки у людський зріст.

– Громадськість, місцева влада об’єднали зусилля і прагнуть того, щоб цьому унікальному об’єкту надали статус підземного природного парку «Бахмутська сіль», – каже активістка громадського екологічного руху бахмутчанка Галина Олійникова.

– Нині  це державне підприємство, і сюди порівняно легко потрапити. А якщо його привласнять? – емоційно запитує Віторія Лещинер. – Розумію, що підприємство розташоване на території іншої громади, але вважаю, що, заручившись підтримкою Міністерства екології та інших зацікавлених структур, зокрема місцевого самоврядування Соледара, ми зможемо досягти поставленої мети.

Дякуємо співробітникам музею за чудову екскурсію.

– Скажитє, а ви со Львова? – питає у мене одна із співробітниць.

– Ні, з Києва. А чому ви так вирішили?

– Нєдавно к нам прієзжалі львовянє, оні тоже так разговарівалі…

Отакі реалії сьогодення – стереотипи, котрі роками нав’язувалися донеччанам антиукраїнською пропагандою…

Куркуль з Іванопілля

Їдемо далі, довкола знайома, рідна українська сільська місцевість.

– Моєму онукові дев’ять років, він не пам’ятає Донецька, але я йому подарував карту, і він показує на мапі де Київ, де Донбас, всю Україну. І це головне, – Володимир Березін задумливо вдивляється в краєвиди і розмотує нитку розповіді. – До людей треба шукати підхід, це як до Бога – у кожного свій шлях. Хтось, відвідавши з екскурсією Хортицю, відкрив для себе, яка яскрава, красива Україна і яку маємо свою славетну історію. Від нас до Запоріжжя на машині по гарній дорозі можна доїхати за дві – дві з половиною години. А Хортиця – це ж наша святиня. Поїхали, подивилися, потім про це почитали, пошукали інформацію в інтернеті, переглянули фільми… Треба створювати таку атмосферу, щоб скрізь була Україна і українці. Ми бачимо, що молоді це цікаво, вона тягнеться до українського. А їй в цьому часто стають на заваді саме ті, хто повинен працювати на державу. Нічого, і цих здолаємо: козацькому роду нема переводу!

Під’їхали до населеного пункту з оригінальним в’їзним знаком «Іванопілля» при дорозі.

– Тут, Джоне і Романе, відкриєте для себе, яка колоритна і смачна Східна Україна! – каже до американських колег Березін.

Зупиняємося біля статечного будинку. З розчинених воріт усміхаючись прямує назустріч справжнісінький козарлюга, кремезний вусань з чуприною-оселедцем. Сергій Свириденко разом з дружиною Сніжаною створив та тримає в Іванопіллі ферму «Козацьке подвір’я».

Фермерське обійстя неабияке. І за розмірами, і за кількістю та розмаїттям живності: качки, кури, гуси, кози, симпатичні кудлаті свинки угорської породи мангалиця. І все це квокче, гоготить, бекає-мекає під «бек-вокал» – гавкіт двох здоровенних красенів-алабаїв.

– «Козацьке Подвір’я» – це екоферма: виробляємо всякі смаколики з м’яса, козячого й коров’ячого молока і за класичними, і за авторськими рецептами.

Поки ми з Джоном Діллоном знімаємо і пишемо розмову з господарем, Роман Кокодиняк оком знавця оглядає господарство. Особливо його зацікавила «козина тема», адже у себе вдома у штаті Вермонт вони з дружиною Лінн багато років тримали ферму кіз, а молоко продавали сироварам.

Цікаво було спостерігати за фаховою розмовою двох фермерів-українців, поміж домівками, фермами яких пролягли тисячі кілометрів суходолу, ще й тисячі морських та океанічних миль. А генетичний код господаря, що передається від діда-прадіда, таки єднає…

На грант за програмою «Український донецький куркуль» Сергій відкрив сироварню. Ось так ділом, наочним прикладом відбувається декомунізація слова «куркуль», повертаючи йому первісну суть істинного господаря.

У родинній сироварні над смачними рецептами чаклує-мудрує Дана, фермерська донька.

– Використовуємо італійські закваски та постійно розширюємо асортимент продукції, – господар показує сховище, в якому дозрівають сири. – Нещодавно Дана розробила авторський рецепт дуже смачного плавленого сиру. Із любов’ю ставимося до нашого діла. Але проблем, звісно, вистачає. Скажімо, стандарти наші ще з 1975 року: ті норми не розраховані на таких господарів, як я. А в Європі основне виробництво м’яса лежить на дрібних і середніх фермерах!

Ще проблема – реалізація. Наші люди не грошовиті. А у нас товар для гурманів, недешевий. Якби в довоєнному Донецьку торгував, то вмить все реалізовував би – оптом. Та й кредитування кульгає:  давали б нам, як в Португалії, довготривалі кредити щонайбільше під 5%…

Приклад про Португалію не випадковий. Відслуживши строкову на початку 90-х, Сергій попрацював кухарем в «крутих» донецьких ресторанах, згодом відкрив свій бізнес: робив м’ясні напівфабрикати. Але не витримав конкуренції з  великими ще й грошовитими виробниками. Отоді й чкурнув до Португалії в пошуках кращої долі. Сім років тривали його заробітчанські університети – був єгерем, кухарем у графині…

– Повернувся, зрозумів, що не можу без України. Та й тяжко одному. Але по-справжньому українцем відчув себе саме в Португалії. Де працював, повісив наш прапор, рушники (мама прислала, вона в мене вчителька української мови і літератури). Думаю, багато хто далеко від Батьківщини починає її цінувати.

Вершиною, апофеозом візиту на «Козацьке подвір’я» стала дегустація готової продукції. На столі – різноманітні сири, ковбаси, хамони-бекони. Але який же обід в українській куркульській хаті без борщу! Приготовлений знаним кухарем донецьких ресторанів, а нині фермером-козаком Сергієм Свириденком – справжній наш, східняцький український борщ, який не наливають як деінде у горнятка, а «насипають»: червоний, гарячий, гострий, духмяний. А смачнючий!

…Пообідня розмова переходить потроху від сьогодення до недавньої минувшини. Сергій пригадує бурхливі події 2014-го, донецький Євромайдан, окупацію.

– Останньою «краплею» став бій в аеропорту 3 червня. Бачили цей жах… Тоді зібралися і поїхали в Іванопілля. Благополучно свої машини вивезли, закрилися за парканом в селі. Просто пощастило: гадаю, якби 5 липня район не звільнили, по нас щонайбільше за тиждень теж прийшли б.

Коли в січні 2015-го Сергій міняв донецьку прописку на іванопільську, попросив поставити його на військовий облік. У відповідь почув: «А навіщо? Вам же вже більше сорока». Але він наполіг. У лютому вже був в Полтаві, в «учебці». Далі – служба зв’язківцем у гаубичному самохідному взводі, згодом перевчився на командира гармати. Був в Попасній, на другій лінії оборони, потім – на Світлодарській дузі. Звідти і звільнився.

– Перші думки як жити і що далі робити з’явилися ще на війні. У квітні 2016-го, одразу після демобілізації, придбали першу партію качок і курей, пізніше – кіз і гусей. Отак і господарюю.

На прощання Свириденко міцно тисне нам руки, а Романові дарує на пам’ять червоно-чорний шеврон рідної частини. Зі свого військового кітеля.

– Пройшов перепідготовку, якщо покличуть на передову – я готовий.

* * *

Відтоді ми з козаком Сергієм Свириденком друзі. Принаймні «фейсбучні». Цікаво читати про його успіхи у розбудові власної справи, а по суті – майбутньої заможної Донеччини та й України.