Його неможливо втратити, купити чи знищити, він найцінніше, що залишається з людиною. Проживаючи різні події, здобуваємо нові знання й уміння. 2022 рік навчив нас, здавалося б, незбагненному для цивілізованого ХХІ століття: розрізняти на звук види ракетної зброї чи облаштовувати затишок за правилом «двох стін».

І саме цьому гіркому досвіду присвячено експозицію «Ти як?» у столичному «Українському домі». Вона нагадує машину часу, що, мандруючи по спіралі п’яти поверхів, відображає емоційний стан митців і збурює рефлексії та роздуми відвідувачів. Перші два поверхи найближчі до сьогодення. Експозиції мовби нашаровуються одна на одна, вражають інтерактивом та змішуванням змістів.

На одному зі столів розсипано картки, куди вписано таємниці українців. «Військові секрети» – саме так називається арт-проєкт у вигляді анонімних повідомлень про людські страхи, бажання, надії чи радості. Трапляються цілковито протилежні погляди: «Відчуваю, що мені важко плекати таку злобу та ненависть» і «Картаю себе за те, що всім серцем хочу ненавидіти росіян, але чомусь не виходить». Поруч QR-код за допомогою якого можна перейти й поділитися найпотаємнішими думками, поповнивши цей архів війни. Бо сама виставка – в процесі формування, нагромадження свідчень, і лише час надасть їй певну форму.

– Тема, що охоплює всі поверхи виставки, – осмислення землі, – ділиться кураторка проєкту Галя Глеба. – Яка вона? Як змінюється до неї ставлення? Земля починає ототожнюватися у суспільства з тілом. Коли говоримо про окуповану територію, це спримається як фантомні болі за втраченою кінцівкою. А замінованість асоціюється із системним розстрілом. Це тілесне і чуттєве сприйняття.

Експозиція третього поверху разюче різниться: її чіткість, стриманість та систематизованість віддзеркалює події спекотного літа 2022 року. Як розповідає Галя Глеба, для митців ці три місяці стали першою можливістю дистанціюватися від подій, глянути на них ніби збоку. Виникло запитання: як цей досвід музеєфікувати? Необхідно шукати форми і визначати основні наративи. Важливо пам’ятати, але не ретравматизувати.

Відчувається брак матеріалів, з якими звикли працювати митці. Тут представлено проєкти «швидкого реагування»: фотографії, рисунки, відео.

Підіймаєшся вище і відчуваєш на тілі сироти. Від згадок про холодну весну. Експозиція кричить болем, який неможливо описати словами. Хочеш вимовити бодай щось – і ціпенієш. Порятунком, шансом випірнути з хаосу подій стає саме мистецтво. Особливо помітні просторові незручності: репетиція київського оркестру і тихий спокійний голос кураторки. Найвужчий прохід в будівлі символізує коридор у квартирі, що часто стає єдиним прихистком. Данило Немировського провів місяць у бомбосховищах рідного Маріуполя. Його диптих творився за допомогою паперу та чорної ручки – так митець привертав увагу до своїх закликів в інстаграмі про допомогу.

Довершенням виставки є величезна дошка, на якій можна закарбувати свої враження і найголовніше — відповідь на запитання «як ти?».