Особливість цього фільму режисера Алана Бадоєва в тому, що він створений з відео, надісланих понад 12-ма тисячами українців. Це хроніка про перші дні та місяці повномасштабної війни в Україні, про життя, втрати, відвагу та опір українського народу народжена з особистих історій людей. Миті війни зафільмовані на мобільні телефони самими українцями, злившись у єдине полотно, зробили це кіно унікальним свідченням самовидців, історичним документом.

Крізь весь фільм червоною ниткою проходить тема єдності та підтримки. Люди, які раніше не зналися, стають ближчими, допомагають одне одному у підвалах і сховищах. Сцена, що особливо запам’яталася: діти співають колискову для молодших під звуки вибухів, намагаючись принести трохи спокою у цей хаос. Можна писати томи про незламність людського духу, про нашу здатність знаходити світло навіть у найтемніші часи, а можна просто послухати дитячий спів колискової у підвалі під акомпанемент канонади, який скаже про нас красномовніше за проповіді «золотовустих».

У фільмі є кілька моментів, які можуть викликати сльози, але один із найсильніших – сцена прощання, коли людей вимушено розлучають невблаганні обставини. Емоції, відчай і безсилля перед долею вражаючі. Сльози, які бачимо у кадрі, навертаються і на очах глядачів: неможливо залишатися байдужим.

Закарбувалося декілька фраз людей, після яких усвідомлюєш жахіття війни. «Тату, терпи!» – це крик розпачу сина до пораненого батька після обстрілу автомобіля, в якому вони намагалися врятувати своїх собак.

«Якщо я не виживу, то залишаю цей запис…». Це промовляє дитина на фоні вибухів.

Алан Бадоєв показав, що навіть у нелюдських умовах наші люди залишаються Людьми. І це вселяє надію. З такими Людьми неодмінно переможемо нелюда!