Вони днюють і ночують на холодному бетоні міста. Кожен їхній день схожий на гру, де або перемагає сильніший, або програють усі… Безпритульні котики та песики, яким не вдалося знайти свою «людську» домівку… Натомість доля їм дарує вуличний холод і голод. Проте трапляються люди небайдужі – рятівники хвостатих і пухнастих…

За покликом душі

Анна працює волонтеркою у своєрідному мініпритулку в Обухівському районі Київщини. Насправді, це звичайнісінька квартира, де разом з господинею проживають котики з вулиці. Анна разом зі своїми однодумцями шукає пухнастикам домівку, активно постить фото в соціальні мережі, постачає необхідні корми. Дівчина зізнається: загорілася бажанням допомагати безпритульним тваринам ще у шкільні роки. Мешкає у приватному секторі, і там це природно: ледь не у кожному дворі – котик, а то й два. А в гамірливому місті все інакше: тут багато бездомних тварин. Тому удвох з подругою почали допомагати чотирилапим. Подруга віддає цьому більше часу, веде сторінку в мережі «Інстаграм». Анна ж поєднує цю місію зі щоденною працею. Зізнається, без курйозів у її волонтерстві не обходиться. Скажімо, трапляються ті, хто просить вислати їм котика «Новою поштою»…

– Дуже часто виникають проблеми зі стерилізацією тварин, – розповідає Анна. – Багато людей проти цього: мовляв, не можна втручатись у «задум природи». Зате потім ці люди просто викидають тварин на вулицю. Чи вбивають новонароджених.

Анна переконана, що всі безпритульні тварини повинні мати господаря. І це право тварин треба обстоювати. Бо ж саме на людській совісті ота масова бездомність домашній тварин.

Історія небайдужості

Знайомство Поліни, студентки Інституту журналістики Грінченкового університету, та її чотирилапої подруги Джессі, почалося з того, що одногрупник переслав повідомлення про знайденого на столичній Борщагівці песика. Спочатку автор гадав, що пес загубився… Фото та історія тваринки вразили Поліну.

– Я спершу показала повідомлення сестрі: вона волонтерка, а потім мамі та бабусі, – ділиться спогадами дівчина. – Вони були не проти. Більше того – собачка одразу всім полюбилася. Так у нашому житті з’явилася Джессі.

Поліна добре розуміє, яка доля чекає тварину в притулку. Тому Джессі не єдина в їхній родині. Є ще Доллі – чотирилапа товаришка старшої сестри. Теж вулична найда: жила у великій коробці на тротуарі…

– Домовившись з мамою, ми принесли Доллі додому, – продовжує розповідь Поліна. – А от від бабусі собаку сховали: думали, буде проти. Помилилися: все обійшлося якнайкраще, і Доллі стала членом нашої сім’ї.

Коли чорний кіт – на щастя

А киянин Сергій зі своїм улюбленцем познайомився за дивних обставин. Чорний кіт перебіг йому дорогу. В прямому та переносному сенсі. Міх нещастя на голову Сергію не посипався, але жовтоокого замазуру хлопець забути не зміг.

– Я саме викидав сміття, коли він шмигнув з-під сміттєвого бака та перебіг на інший бік, – каже Сергій. – Аж налякав мене. Котик був такий маленький, замурзаний… Коли Київ притрусило снігом, я подумав: як воно, бідне, живе на холодній вулиці?

Насправді, не тільки погодні умови вирішили долю котика. Сергій не приховує захоплення роботою волонтерів, які рятують тварин з вулиць. І так само розуміє, що всіх врятувати не можливо… «Соціалізація» Панаса (так назвали котика) не була легкою. Сергій таки немало потрудився, щоб упіймати малого, потім ще був візит до ветлікаря і навіть конфлікт із мамою. Та й пухнастий герой спершу не був у захваті від «домашніх» змін. Проте нині Сергій може похвалитися наполегливістю.

– Панас дуже довго звикав до нового життя. Відмовлявся їсти, дряпався, годинами сидів у кутку за диваном. А про якісь пестощі навіть мови не було. Лише згодом почав поступово звикати. Тепер нарешті ми стали добрими друзями.

Сергій – фрилансер, і муркотливий товариш збоку додає йому натхнення. Хлопець жартує, що Панас тепер також розбирається у технологіях…

«Хто годує голодну тварину, той живить свою власну душу». Над цими словами Чарлі Чапліна справді варто замислитися.