У коридорах Педагогічного інституту столичного Грінченкового університету – нова виставка. До скарбів старожитностей із інститутського музею та приватної колекції родини Ульяничів,  які розмістили зібрані експонати в одній із тутешніх аудиторій, додалася фотовиставка «Школи Лохвицького земства». Кількадесят фотографій початкових шкіл, збудованих століття тому за проектами українського етнографа й архітектора, мистецтвознавця і педагога Опанаса Сластіона. Не будиночки – архітектурні шедеври: фігурна кладка витворює орнаменти традиційної української вишивки, вікна у верхній частині змуровані «під конус», заломлені дахи та обов’язкова башта над ними, ніби вершина пізнання.

– Це український модерн, стиль, який з’явився після козацького бароко, те що вирізняло нашу культуру серед інших, наша самобутність. Тому ці споруди, як і найкращих українців, знищували або лишали напризволяще, – пояснює Оксана Чепелик, художник і режисер, донька академіка-архітектора Віктора Чепелика: за його унікальною книжкою «Український архітектурний модерн» працюють ентузіасти – зберігачі спадку Опанаса Сластіона. А згуртувала їх у дієву і різнобічну спільноту відома журналістка, перший заступник голови Національної ради з питань телебачення і радіомовлення полтавка Ольга Герасим’юк.

Випадок об’єднав різних людей, зайве підтвердивши, що випадковостей не буває. Бо не випадково фотовиставка дослідника Сергія Іванова, як і презентація проекту від Ольги Герасим’юк, пройшли у стінах Педагогічного інституту Київського університету імені Бориса Грінченка. Його директор Віктор Юрченко – теж один з ініціаторів збереження архітектурної спадщини Опанаса Сластіона, сам навчався в його школі, що у Пісках Удайських. Будівля, хоч і добре збереглася, але кілька років пекла очі занедбаною пусткою. Навесні київський десант разом із місцевими жителями провів толоку і будівля ожила, заусміхалася до людей вікнами.

Ентузіасти дослідили  53 «Сластіонові школи». Крім Полтавщини – на Чернігівщині та Сумщині, куди сягав тогочасний Лохвицький повіт. Частина ще трудяться як школи, десь улаштовано бібліотеки, але більшість споруд були доживали віку. За останні роки зникло п’ять унікальних будівель, головно, через байдуже споглядання місцевої влади. За словами Ольги Герасим’юк, у самому Лохвицькому районі мешканці Сенчі «роздягли»  рідну школу до фундаменту, хоча, здається, село заможне, люди мають роботу на газовому родовищі. А в Западинцях школа згоріла.

Зусиллями «сластіонівців» справу не просто зрушили з місця. Якщо три роки тому лише 9 шкіл мали статус історичної пам’ятки, то минулого року цей список поповнився ще 19-ма об’єктами. Вони отримали від держави «охоронні грамоти». А до цього архітектори-добровольці паспортизували кожну будівлю, ще й провели без допоміжної техніки складні заміри від фундаменту до вершечка. Архітектор Аліна Мигидюк  пояснює: історична будівля –  це ще й ландшафт довкола, старе дерево, яке росте біля неї, теж треба дослідити і зберегти. Отож ще одна точка прикладання – її знайшла для себе кандидат біологічних наук Алла Смоля з Національного університету імені Тараса Шевченка. А ще ж і вишивка та лозоплетіння, ставок з вербами, народна пісня й жива історія… Хіба вони не потребують своїх дослідників, зберігачів, захисників?

Та попри все найголовніше – люди, спраглі до спілкування. В цьому переконалася Оксана Олійник, яка з Києва разом з чоловіком і двома дітками перебралася у Христанівку, ближче до «Сластіонової» школи. Оксана, випускниця Києво-Могилянської академії, викладає у Лохвиці англійську і займається дозвіллям дітей односельців. Це літнє «Читаємо вголос» чи «Театр тіней» з двох акторів, який уже побував з гастролями у Миргороді і Березовій Рудці. Ось так і почала відлунювати дитячими голосочками стара школа, а їй у відповідь стало озиватися село. Проект, який реалізує у Христанівці і навколишніх селах Оксана Олійник, так і називається «Живе село».

– Башти, які будував Опанас Сластіон над кожною школою, – то не просто красиво.  Вони несуть у собі високий зміст, символізують вертикаль самоусвідомлення, яке приходить до людини разом зі знаннями. – наголошує Ольга Герасим’юк. –  «Шкільні вертикалі» Опанаса Сластіона робили з простих людей патріотів, будили громадянську свідомість. А для нас усіх  це ще й духовне джерело, яке не дає засохнути у безпам’ятстві.

За словами Ольги Герасим’юк, у попередні роки в усіх владних кабінетах, аж до прем’єрського, чула одне: «Нєт дєнєг». Та ж хіба могли у Ніколая Яновіча і його підлеглих знайтися кошти на українське слово й культуру, на відновлення наших замулених витоків і традицій? А нині відгукуються керівники багатьох сільських і районних рад, місцеві ентузіасти. Напередодні нового року про земські школи говорили на Полтавській обласній консультативній раді з питань охорони культурної спадщини.

– Ми, нарешті, зрозуміли, що йдеться не просто про відродження чи збереження унікальної старої будівлі, а й про відродження нас самих, як частинки великої української родини, наших традицій, культури, нашого суспільного буття, – підсумовує Ольга Герасим’юк. – Зрештою, йдеться про цивілізоване устатковане життя у далекій глибинці,

– Якщо не вдається поновити школу, то в таких будинках можна відкрити магазин, музей, міні-готель чи гурток для дітей. Головне, щоб ними користувалися, бо будівлі без людей довго не живуть, – зауважує киянин, автор фоторобіт Максим Іванов, який теж мріє оселитися в одному полтавських куточків…

Нашу розповідь про презентацію фотовиставки і проекту «Школи Лохвицького земства» ми розпочали із згадки про випадкові збіги, у яких більше передбачуваної закономірності. Їх ми називаємо дивними. Насправді, якщо тут щось дивне, то це людський запал, бажання й одержимість: ними звершуються справи, що під силу лише великій громаді однодумців. Дива творять люди.

То не збіг, так мало статися, що Олена Пчілка підказувала Опанасу Сластіону яку вишивку йому «покласти» на цегляну стіну. То не збіг, а закономірність, що в одному з листів Олена Пчілка розповідала Борису Грінченку про школи Опанаса Сластіона. Вони були з великої громади однодумців: їх єднало українство.

– І нас єднає спільна добра справа, а ще – великі українці, наші попередники, – говорив на відкритті фотовиставки ректор Грінченкового університету Віктор Огнев’юк. – Борис Грінченко починав свій шлях сільським учителем, Опанас Сластіон  будував школи. Нам їх відроджувати, нам навчати у них дітей.