«НЕНАЧЕ ЛЮДИ ПОДУРІЛИ…»

І двох тижнів не минуло відтоді як ми поділилися знаковою новиною про фотовиставку «Школи Лохвицького земства», відкриту в Педагогічному інституті столичного Грінченкового університету, як згадували щирим словом ініціаторів та добротворців славного почину відродження історичних земських шкіл українського зодчого Опанаса Сластіона, раділи першим серйозним набуткам, першим оновам, – і от тобі на, маємо біду-лихо.
Пише Ольга Герасим’юк, одна із ініціаторів й активна волонтерка  цього проекту:

«Сталося отаке, яке ви бачите на фото.
Було би неправдою все, якби цього не сталося. Ми з вами зазирнули в чорну діру нашо
ї історії – і звідти прилетіла «отвєтка».
Ми перепитуємо зараз одне одного: яке лице в того, хто це зробив?
Але відповідь я знаходжу собі таку: все, що творили з нами всі довгі десятиліття,
вибито на тому вузькому лобі. Це та правда, яку треба не відкидать доведеться ще багато пройти, щоби ці мізки якось із випрямлених у міцну вірьовку закрутилися хоча би знаком запитання…

Але це приказка. А суть така: вже після нашого колядування, на яке нас позвали у Христанівку, Олійники, після вистави Театру тіней, де місцеві малі артисти грали про те, як зі столітньоі школи виганяли чортів забуття, після того, як повісили на школу Сластіона охоронну дошку й сказали всім строго-настрого, що відтепер кожен, хто тут щось пошкодить, тим самим чинить злочин проти держави… Невдовзі після цього сюди прийшли…

Я навіть не хочу уявляти, що вони цим хотіли сказати це просто нецікаво й ніколи на це витрачати час.

Діти Христанівки полюбили читати книжки . Щосуботи прибігали сюди, вкладалися на ковдри, розстелені на старовинній підлозі а перед тим самі драїли її своїми маленькими ручками, – і Оксана  читала їм вголос. Сюди на Різдво приїхали книжки номінантів і переможців «Книги року ВВС», а з Америки прилетів ящик книжок англійською і малі готувалися вивчати мову. Старші люди села тішилися, що стіни, в яких пройшло їхнє дитинство, оживають… Ми тут збиралися вже не раз і вся країна сюди слала привіти… І всі ми тут повертали собі свою справжню, несовєцьку біографію.

Ще раз кажу: спроби відкопати для сьогоднішнього покоління все, що було ретельно завалено, затоптано й прострелено, не можуть бути казково-цукерковими. Буде опір, буде агресія, будуть крастися за спиною. Але так само кажу: їм дешевше буде здатися. Через нас вони не переступлять.

Вони будуть відповідати перед державою Україна за замах на її пам’ять і пам’ятку, за образу всіх, хто об’єднався зі своїми ідеями в один потужний рух наповнення життя глибоким смислом.

«Живе село» і «Школи Лохвицького земства», полтавська обласна поліція, особисто голова Лохвицької адміністрації Володимир Рязанов і лохвицька поліція, – ми вже йдемо по сліду злочинців. Щойно говорила зі своім партнером Тарасом Кутовим, міністром АПК,– летить із відрядження й підключається.

Прошу також подати голос всіх, хто поряд із нами!
Журналісти, що писали й знімали про наш рух, архітектори, письменники, художники, історики, студенти, підприємці, солдати, голови сіл і адміністрацій, вчителі і учні, громадяни
всі, хто був із нами на толоках, біля могили Сластіона, якому ми там розповідали, що історія повертається до її спадкоємців,  скажіть своє слово! Воно зараз найсильніше».

Не вірю, що місцеві не знають хто це зробив. Сумніваюся, що це скоїли прибульці. Оці фотофакти злодіяння руйнаторів, фотодокументи людського звиродніння – нині, на жаль, не така вже й рідкість. Якийсь уселенський сказ напосів на сьогочасний сільський люд: напасниця несамовито трощити все, що «не моє», що бездоглядне. Набили руку на «розмайнованих» колгоспних фермах, коморах, майстернях, потрощили клуби, далі посунули бити вікна і розшивати дахи в хатах-пустках, тепер «вандалять» місцеві пам’ятки.

Кому-кому, а згадуваному вже Тарасові Кутовому, нинішньому міністрові агрополітики і прихильникові остаточного вирішення аграрного питання масовим розпродажем земель, – це добре відомо. Як і те, на що перетворюють нинішні села обласкані владним чиновництвом новітні «калитки», агробарони, транснаціональні «землехапи», як заморюють сільських люд безробіттям, відсутністю елементарної медичної допомоги, деморалізують і розшаровують гендлярством, «дегромадизують» силуваним об’єднанням, розбещують цинізмом захланності і безкультур’ям. Як спонукають сільську молодь і працездатних тікати з отчини бездоріжжям світ за очі, аби десь-щось заробити. Як урешті-решт насівають серед селян озлоблення і їдь до всенького світу, до того «доброго, де нас нема». Кому ж, як не міністрові сьогочасної аграрної політики Тарасові Кутовому, про це знати!

В моєму селі зробили страшне мерво з початкової школи, яка вивчила читати-писати все повоєнне покоління, батьків-матерів тих-таки місцевих геростратів. Лишили загиджену купу з хатини, де народився актор і в’язень сталінських таборів, народний артист України Олександр Гринько. У селі два храми, молитовний будинок, а отаке бузувірство править баль. Подурілий люд наче сам собі мстить, мороком повиває: рубаючи свій родовий корінь, на румовисько майбутнє переводячи, гробовим віком себе запечатує. Далебі, про це міністр Кутовий не довідається: не маю честі знати його особисто, щоб зателефонувати про алярмову поміч.

І насамкінець. «Добру справи роби тихо», – вчила мене моя премудра бабця Сянька. Люди сільські таки чутливі на непоказну щирість. Всяке позування-красування («ніже словом, ніже ділом, ніже помислами»), всякі спроби бучно «пирожитися», «павичитися», всякі паради заїжджих навіть високих гостей, з кучерявими «поученіями», а тим паче, коли ті гості пробують застережливо-начальницьки кивати пальчиками, – часто-густо спрацьовують з точністю до навпаки. Породжують глуху облогу, спротив. Противенство насиллям. Це не стосується нашої трагічної історії: тут орудували покидьки. Але ж орудували в селі, де, зазвичай, від сусідського ока і голки в копиці не сховаєш. Руйнували виклично, з гуркотом, з тарарамом (бо як інакше можна розбивати добре вимурувані цегляні стіни?). Та ті, хто бачили-чули, хто знають цих поганців у лице, чомусь мовчать… І громада, схоже, осліпла-оглухла, а головне – поніміла…

Чого б то? Питання.

Коментар до «НЕНАЧЕ ЛЮДИ ПОДУРІЛИ…»

  1. Микола Нечипоренко, м. Дніпро, (Дніпропетровськ). сказав:

    Я на запитання відповів би так: чи не найстрашніша трагедія, якої зазнало українське село від аграроно-земельної реформи Леоніда Кучми – спустошення сумління і душ селянського люду, його масова деградація. Колиска нації зараз по суті замулена і продовжує замулюватимя нечистотами бездуховності. Починають домінувати ті, у кого ні сорому, ні совісті, ні почуттів власної гідності. Ні поваги до свого народц і його минулого. А теперішня художня література, пісенна творчість і так далі не квапляться бодай намагатися вертати людям собори їхніх душ. Після Олеся Гончара не з”являється у нас літератора або митця, якого б можна було називати совістю нації. А село ж не тільки подуріло – й поніміло також, на превеликий жаль. Чому мовчать і ті, в кому ще зберігаються останки донедавна вічних чеснот. нашого народу? Та тому, що вони переважно похилого віку, і бояться помсти сучасних негідників. Старше покоління українських селян нині незахищеним лишилося і почувається у своїх рідних селах. Такка жахлива старість нині тих, хто увесь свій вік звікував і важко відпрацював у селі. І така реальність – УКРАЇНСЬКА ТРАГЕДІЯ.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company