Фото вміє говорити. Головне знайти справжнього провідника між глядачем і красномовним кадром. Цим Божим даром наділений Мацей Ястшембський – польський дипломат, журналіст та мандрівник за покликанням. Нині у Київському столичному університеті імені Бориса Грінченка розгорнуто його першу в Україні фотовиставку «У ревінні сирен життя шепоче».

«З фотоапаратом у руках я намагаюся зазирнути в ті прояви життя, які ми схильні не помічати в поспіху сучасності», – зазначає фотомитець. І саме на них, на «великі дрібниці» у вирі голосних подій фокусує об’єктив.

Ми вже мимоволі звикаємо до кадрів страшної воєнної реальності: понівечені вулиці міст і сіл, поруйновані будівлі, убиті і скалічені люди… В об’єктиві Мацея Ястшембського реальність інша: залите сонцем яскраво-зелене листя, міцна корівчина на сухій, схоже, серпневій траві, яскрава жива вулиця, осяяна серпанком, що лишає по собі захід сонця.

Майже в усіх його фотографіях особливе світло. Митець блискуче ним грає, знайшовши потрібний кут та точку зйомки. Адже нині фотографує багато охочих, але не на кожній світлині зазнімковано душу зображеного. Світло осягає глибину кадру, іноді певну містичність. Ось два яскраво-зелені, аж ядучі листочки прориваються крізь темну річкову безодню. Або маленький понтон із прибудовою для рибалок над багряно-фіолетовою річковою водою на тлі помаренчево-золотавих дерев. Чи залитий сонячним промінням, що вже потроху ховається за обрій, маєток в обрамленні цілковитої темряви.

Не можу не згадати світлину з горщиком на підвіконні. Відчуття цілковитої реальності: літній вечір в селі з особливим пахощем бабусиної хатини та легенької сирості після дощу.

Роботи Мацея Ястшембського сповнені контрастів. Ба більше – вся виставка це контраст, протиріччя яскравих барв у час війни. «Баланс», – так би я назвала світлину з новобудовою. Що ж у ній такого незвичного? По центру ріг будівлі, обабіч – дві стіни: одна освітлена сонцем, інша – в тіні. Проте саме над стіною, обділеною світлом, – чиста небесна блакить. Іншу накрили сірі хмари. У Інь завжди є краплинка Ян і навпаки. Немає цілковитої темряви чи цілковитого світла. Скільки ж у цьому життя! Варто затриматися оком на світлині певний час і вона розкаже тобі про себе.

Або фото, на якому горщик із сухими квітами, скоріш за все цвинтарними, поміж золотавих листочків. Колір, стан, об’єкти природи та холодний доторк людства – вид, сповнений контрастів, які допомагають осягнути глибину зображеного. То це ж наш життєвий шлях, хіба ні? Усі ми смертні: хтось уже не з нами, хтось зовсім скоро зів’яне, а інший ще не перейшов межі й не стоїть на холодній глибі граніту.

Неможливо не помітити особливу роботу фотографа з точкою зйомки. Два геть різні кадри, але, як на мене, дещо схожі: дерева, що відбиваються у воді й потроху спадають у своїй величині справа наліво. І дерева, згруповані на схилі. Тут схожий принцип: об’єкти в кадрі нижчають зліва направо. З одного боку, тут повністю стирається баланс. Проте, формуючи діагоналі, автор дозволяє нам провести поглядом цю лінію та розглянути кожен об’єкт на знімку.

Геть загадкова на вигляд світлина з відбитком у калюжі. Ніби картина. Наче пейзаж Клода Моне з паризького Petit Palais. Тут вже повна воля уяві та відчуттям. Особисто я бачу тут корабель. А коли дивлюся довше, раптом жахаюся від гучного вибуху. Побачивши цей кадр, зупинившись у правильному місці, автор створив справжнє мистецтво імпресіонізму. Кожен бачить тут щось своє, проте чи довідаємося, що за кадром?

Світлини створено впродовж 2023 року і, звісно ж, митець не оминув і темного боку нашої реальності. Будьмо чесними: кадрів війни тепер аж надто багато: вона, схоже, є найбільш задокументованою в історії. І робота Ястшембського не йде з моєї думки: фото зруйнованого будинку, накритого сіткою. Злочини не можна сховати, як не намагайся. Рано чи пізно подує завіса відкриється. Ця думка ясно прочитується у фото саме завдячуючи особливій точці зйомки, особливому погляду фотографа. Скільки нині їх у соцмережах – фото зруйнованих ворогом будинків, будівель. Читаємо у них зло, відчай, жах, але, можливо, для пильнішого ока вони могли б розповісти більше?

Виставка лишає по собі глибокий слід: кадри відбиваються у свідомості знову й знову. Мацей Ястшембський справді майстер охопити душею кадру те, що не можна побачити «замиленим» оком, «у поспіху сучасності». А тому й бачить більше. Бачить Україну.