У час, коли кожна новина врізається в серце, депутат від «слуг» Сергій Демченко видав з простацькою відвертістю: «Диктатура – це точно в мінус завжди. Але для перемоги у війні, можливо, це той інструмент, який може допомогти перемогти ворога».

Допомогти самому у боротьбі з ворогом, на полі бою, за прикладом свого покійного колеги Олега Барни, пан Демченко не наважується. Зате милостиво озвучує право забити «для перемоги» «інструментом» диктатури цвях у труну української демократії, що й так хитається маятником у спустошеному «градами» полі.

От тільки знову «слуга» забув спитати у свого господаря-народу, чи тягне його до диктатури? Чи таким рідним для українців є сталінський Сибір та путінський «одобрямс»?

Десять років тому багатомільйонний український голос вже «зривав шапки» з диктатури золотих батонів й унітазів, коли за бандитською «міцною хазяйновитістю» народ урешті розгледів свиняче рило і московський «кнут».

Невже ж ми знову на розпутті? Просто неба мапа України, яку з одного краю чавлять і кришать пазурі московського орла, а з іншого – палять безликі сателіти кремля.

…Голомозий чоловік кидає кості на побляклі стоси паперу і розповідає про культурні фронти воюючої держави. Він, як диригент циркового оркестру, майстерно розводить руками перед мавпами та папугами. А з арени килимові відтворюють навчені фрази: «депутатам не можна декларувати доходи у час війни», «українські депутати не можуть бути під прицілом журналістів через стан війни», «український депутат – воїн дипломатичного, юридичного, автомобільного, закордонного, ресторанного та корупціонерського фронту». Ці килимові, що на виду під куполом, вбрані у велюрові костюми, в кишенях яких і досі зберігаються сценарії їхніх недавніх гумористичних передач. Вони й досі не збагнули, що за стінами їхнього свята під куполом убивають Україну. Їхні політичні дебати проминули десь посеред запису чергового стендапу, а політичні манери запозичені у «поважних» гостей їхніх учорашніх шоу. Єдине – по пеньках вони ще недостатньо прудко бігають…

В Україну повертається диктатура, просочується з політичним тиском на незалежних журналістів, зі стеженням за розслідувачів команди «Бігус-інфо», яке дуже скидається на «кадебістське» Диктатура відроджується, коли незалежна преса не має перепусток на пресконференції відомого лідера, коли закриваються неслухняні бізнеси, бо їх душать різними владними причіпками чи сумнозвісним рекетом. Коли народ збирається з плакатами волаючи: «Зупиніться! Не тратьте бюджет на бруківку!» А чиновники у відповідь твердять, що за законом масові заходи під час війни заборонено…

Диктатура остаточно запанує, якщо справедлива палиця для українського чиновника вважатиметься злощасним ІПСО чи, боронь Боже, «третім Майданом».

Чи це те, що хоче почути європейський громадянин, державний діяч, митець, меценат, лідер – у демократичній державі, що воює? Котра виривається з пазурів крижаного ворога. Котра протистоїть орді страхітливого «мобілізаційному м‘яса», приреченого на рабство та царську дикість?

Нам ще дано проаналізувати, що може статися з державою та людьми, які прописані диктатурою. Кожного дня наші воїни виборюють наше право на існування. У кривавому двобої із загарбниками, безповоротно зомбованими диктатурою.