Коли чую «театр», уявляю славетні місця столиці,  де в інтер’єрі архітектурних шедеврів народжуються  шедеври сценічні. Як, наприклад, у Національній опері чи Театрі імені Івана Франка. Несподівано до цих київськиї святилищ Мельпомени доєднався молодий, незалежний, амбітний  «Дикий театр».  Про нього кажуть –   «найбрутальніший театр», де грають не за правилами,  не бояться відвертих сцен і прихованих тем.

Але  який він насправді, «Дикий театр»? Розпитуємо актора Микиту СЛОБОДЕНЮКА.

– Микито, як Ти потрапив до трупи «Дикого театру»?

– Кілька разів збирався туди на кастинг, але щоразу несподівано ставали на заваді невідкладні справи. Вже подумав: якщо й наступного разу  не складається, то, мабуть, так і треба. Але знайома з театру згодом написала, що вони так і не знайшли актора потрібного амплуа. Надіслав режисеру кілька  фотографій, і вже ввечері він запросив на проби. Того разу не зірвалося…

–  Вже можеш похвалитися яскравою роллю?

– Мабуть, це мій персонаж у спектаклі «Гей-парад». Такий собі звичайний парубок Денис із столичної Троєщини. Він спершу дуже вороже ставиться до сексуальних меншин, але потім змінює думку. Ці люди врешті-решт перестають його жахати.

– Батьки, друзі розуміють, підтримують Твою сценічну творчість?

– Гадаю, так. У кого тільки не доводиться перевтілюватися! А друзі переважно працюють у театрі, і можу стверджувати, що моє виконання їм подобається. Хіба що з’явилися нові теми для жартів. Але нічого образливого в тому не бачу…

– Наше суспільство лише звикає до толерантності, до відвертих розмов, для прикладу, про ті ж таки сексуальні меншини. Чи доводилося Тобі і Твоїм колегам по сцені стикатися з глядацьким несприйняттям вистави?

– Так. Було навіть,  що до театру приїжджали співробітники поліції. Хтось повідомив, що начебто у нас відбувається «справжнісінький гей-парад». Але швидко з’ясували, що то непорозуміння.

– А в чому переваги «Дикого театру»?

– Найголовніша, гадаю,  – у відвертості. Зі сцени говоримо на будь-які теми, не боїмося критики чи осуду. Наші спектаклі орієнтовані на соціальні проблеми. Люди про них бояться чи соромляться говорити з різних причин. Згадаю, наприклад, виставу «Жінко, сядь» у якій йдеться про насилля в сім’ї. В інших театрах навряд чи таке побачите . Та й на людях про це не говорять – не прийнято.

Радує, що до нас приходять і дорослі, і молодь. Добре, що глядач не «вписаний» у вікові рамки. Як і сам театр – уникаємо напрацьованих стандартів. «Дикий театр» недержавний, і це теж стимулює свободу творчості, дозволяє «виходити за рамки», заявляти про себе на повен голос.  Нас помітили: маємо свого глядача, з’явилися палкі прихильники нашого театру, які ретельно стежать за прем’єрами,  приходять на спектакль удруге і втретє, приводять  друзів.