Другого червня Леопольдові Ященку виповнилося б 90. Цю справді знаменну для України дату Київ, чиїм вірним сином він був і зостається, кого любив до нестями і неповторно оспівав-возвеличив на цілий світ, його Вічний Київ відзначив Першим «іменним» хоровим фестивалем у Національному музеї архітектури та побуту і, здається, локальним, «родинним» ушануванням, організованим Ященковими побратимами і посестрами з хору «Гомін» в Музеї Івана Гончара. Все відбулося скромно, околицями та малими силами. На хоровому конкурсі імені Ященка лише кілька колективів виконали його авторські пісні та обробки народних.
Пішов третій рік, як геній масового народного співу упокоївся на закутні престижного Байкового цвинтаря, а столиця так і не увічнила його назвою вулиці, хоча досі затято шанує невідомих Механізаторів, Електриків чи того ж таки горезвісного вбивцю-енкаведиста Кудрю.

Іменем Леопольда Ященка громадськість пропонувала назвати столичне Співоче поле, бо це ж він у далеких шістдесятих відродив традицію масового співу на київських кручах, там, де нині наше «пісенне поле» офіційно прописалося.

Але.. Погомоніли та й по всьому.

Він був геть далекий од гучних ушанувань, славослів’я, почестей «на адресу себе, великого». Його мало обходила хвала. Далебі, як і хула. Хоча цькували його знатно. Практично все його земне життя. І всіма засобами тогочасного державного примусу.

У цій історії, яку я написав давно, ще у часи розквіту життєвх і творчих сил Леопольда Ященка, читач відчує спертий дух тогочасся, що забивав дихало, робив із людини безвладного робота, біомасу, покірного гвинтика системи. Тієї, що організовувала на нього масові громадські лови, обставляла заборонними червонми прапорцями, ламала, плющила, а все ж таки не змогла загнати його в загальне стійло, подужати його козацький дух.

Цей нарис колись видрукували популярні українські часописи, його взяли до своєї автобіографічної книжки «Ми просто йшли…» Леопольд Ященко та Лідія Орел, але наважуся відтворити його нині, через товщу літ, у «Грінченко-інформі». І світлою пам’яттю про Людину, яку мав щастя близько знати, і докором-нагадуванням тим, хто сьогодні має владу увічнити цю вдячну пам’ять тисяч киян до Лицаря української пісні. Це ж бо він героїчно провів її, нашу Думу, нашу Пісню, стоголоссям не лише віковими столичними кручами, а й тернистими, жертовними шляхами-бездоріжжями, якими пробивалася до нас наша Незалежність.

* * *

Щовечора університетське студмістечко біля ВДНГ гриміло магнітофонами: то з одного, то з іншого вікна гуртожитків двори і вулиці прострілювали шалені ритми супермодних груп та російських ВІА. І коли врешті цунамі децибелів знеможено спадало, над містечком здіймався легіт, повертаючи деревам і квітам їхні аромати, вимітаючи геть із глухих закапелків скляне помираюче відлуння, − то десь співали «канадці»:

На сиві гірські долини
Багряний місяць перший промінь опустив.
Я знову думками лину
До придніпровських дорогих берегів…

Наша улюблена. Ніхто не знав її автора, але щовечора, мов ритуал, ми слухали її і думали, згадували, мріяли кожен про своє. Вона пилась, як молоде вино,− легко, солодко, від неї розтікалася по жилах терпка свіжість, знімаючи млість із забитих цитатами мізків.

Це була справді вечірня пісня.

Час розкидав нас по містах, кабінетах і квартирах, але в душі кожного лишився добрим спомином її теплий вогник.

Мені ж кортіло довідатися про неї більше: походження, вік автора. З роками пам’ять зберегла тільки мелодію та слова приспіву, зате приходили вони майже щодня.

Знаючи, що в минулому Леопольд Іванович грунтовно досліджував українські народні романси, уклав і видав солідну збірку − а пісня, безперечно, тяжіла до цього жанру,− я після однієї з репетицій у Будинку вчених (саме туди після никання в Гідропарку перебралася наша безпритульна співоча ватага) розповів йому про неї, намугикав мелодію і приспів.

− Трохи «модерново» співаєш,− зауважив Ященко.

− То ви її знаєте? − зрадів.− І слова? І автора?

− Знаю,− усміхнувся.− Як не знати своєї пісні? Правда, слова не всі пам’ятаю − давно це було… А де ти чув її? − запитав перегодом.

Я розповів йому про «канадців». Тепер настала черга дивуватися йому: що романс його співають за океаном, було для нього повною несподіванкою.

Невдовзі він приніс на хор кілька своїх пісень: танго «Золотистий туман», романс «Високо мій сусід» і ту, що потім так полюбиться всім, − «Купальську ніч».

У голові не вкладалося: автор таких творів і − не член Спілки композиторів!

Одного разу, коли поверталися з репетиції, запитав про це й одразу пошкодував, відчувши, що мимохіть зачепив щось йому болюче.

− Я був членом Спілки,− намагався відповідати спокійно, навіть байдуже, та голос не слухався.− Недовго, правда,− виключили…

− За що?..

На це запитання немає вичерпної відповіді і нині, хоч відтоді минуло стільки років.

Втім, не будемо мучитися нескінченною низанкою тугих, колючих вузлів з «невже?» й «чому?». Звернімося до документів.

До місцевого комітету
Інституту мистецтвознавства,
фольклору та етнографії ім.М.Т.Рильського
старшого наукового співробітника
відділу фольклористики
Ященка Л.І.
Десь із місяць тому я завітав до республіканського Будинку літераторів на ювілейний вечір з приводу 200-ліття Коліївщини. У вестибюлі за столом група молоді читала по черзі листа, адресованого ЦК КПРС і радянському Урядові з приводу політичних судових процесів на Україні і в Москві. Цей лист, як я його зрозумів, був спрямований проти так званих «закритих судів». Під ним стояло кілька десятків підписів, серед яких були й імена досить поважних діячів радянської науки і культури.
Я наважився приєднати до них і свій скромний підпис.
Не буду казати, що я зробив це зовсім несвідомо − це було б нещиро з мого боку. Річ у тому, що про «закриті суди» я й сам знав раніше (вони стали свого роду нормою радянського судочинства з політичних питань) і в мене склалося про них враження, як про пережиток часів горезвісного «культу особи».
До мене дійшли чутки, що підписаний мною лист потрапив за кордон і його зміст передавався по радіо. Шкодую, що так сталося, але до цієї справи я непричетний. Головне, на мою думку, не в цьому. Якщо той лист містить у собі хоч якісь слушні думки, їх варто вивчити і взяти до уваги: відверта критика завжди була і буде силою на шляху суспільного прогресу.
14 травня 1968 року.

•  

Першому секретареві Центрального Комітету
Комуністичної партії України
тов.Шелесту П.Ю.
колишнього старшого співробітника
відділу фольклористики Інституту мистецтвознавства,
фольклору та етнографії імені Рильського
Ященка Л.І.
ЗАЯВА.
Вельмишановний Петре Юхимовичу!
Кілька місяців тому зі мною трапився прикрий випадок: я в числі інших представників столичної інтелігенції підписав колективного листа, адресованого ЦК КПРС та Радянському уряду, про зміст якого Ви, напевне, знаєте. Сталося це стихійно: на мене вплинуло, зокрема, те, що під листом стояли підписи відомих діячів радянської науки і культури…
Ось уже скоро місяць, як я безробітний (від 5 липня 1968 р.). Маю дружину, хвору на туберкульоз (нині перебуває в лікарні), і двоє малих дітей. За фахом я музикознавець-фольклорист, кандидат мистецтвознавства. Майже все своє свідоме життя віддав навчанню і улюбленій праці по збиранню та вивченню народнопісенної творчості. В моєму активі понад 100 опублікованих музикознавчих праць (великих і дрібних) та музично-поетичних творів, чимало з яких входить до репертуару хорових колективів України.
З народним мистецтвом пов’язані всі мої наукові інтереси, але поза межами свого інституту я навряд чи знайду десь можливість для творчої роботи за фахом. Я був би щасливий, якби мені було надано можливість повернутися до роботи в інституті…
14 травня 1968 року.

Нарешті ЇХНЯ взяла. Вони ненавиділи в ньому все: від звички носити вишиванки до завидної працездатності. Вони потай скипали люттю, бачачи, як впевнено ступає вже на початку наукового шляху ця молода людина: автор кількох книг, схвально прийнятих науковою громадськістю, численних статей з фольклористики, чи не найкваліфікованіший в інституті майстер «розшифрувати» на нотний папір вкрай недосконалі в ті часи перші магнітофонні записи автентичного фольклору. А до того ж − композитор і поет: пісні його залюбки включали в репертуар маститі й самодіяльні виконавці. І вичавлюючи з себе публічну осанну йому, вони чекали свого часу, не минаючи, втім, першого-ліпшого зручного моменту якщо не вкусити, то бодай гавкнути…

Директору Інституту мистецтвознавства,
фольклору та етнографії АН УРСР
старшого наукового працівника
відділу фольклористики
Ященка Л.І.
ПОЯСНЕННЯ.
5.02.1966 року зі мною трапився випадок, який я довго не зможу забути. Після роботи увечері я залишився в інституті і друкував на машинці листа, про зміст якого розкажу далі.
У цей час до кімнати увійшов завідувач відділом О.І.Дей, подивився на те, що я друкую, і захотів ознайомитись. (То був текст резолюції РКП(б) про українізацію, складений у свій час В.І.Леніним). Я відмовився, сказавши, що це моя особиста справа. Тоді О.І.Дей почав наполягати, щоб я йому показав те, що друкую, а далі, побачивши, що його наполягання не діють, ухопив жмут паперу і поклав собі у кишеню. На моє рішуче заперечення не було звернуто уваги.
Наскільки я розуміюся в цих питаннях, для того, щоб забирати силоміць без дозволу чужі речі або папери, потрібно мати спеціальне посвідчення і санкцію на обшук. Це, так би мовити, формальна сторона справи. А про її морально-етичну сторону я говорити не буду − очевидно, нашим старшим товаришам-комуністам видніше, яких способів слід уживати для піднесення свого авторитету.
Що ж то був за «крамольний» матеріал? То був лист, адресований, здається, до ЦК Компартії України чи в якісь інші урядові установи, в якому йшлося про українізацію вузів і про відновлення ленінських принципів національної політики на Україні. Писаний він давно, ще років із п’ять тому, двома пенсіонерами, одного з яких я трохи знаю (М.Лисенко). Як він до мене потрапив, я вже точно не пам’ятаю. Але я зберігав той лист у себе, бо там наводяться факти й уривки з документів, що стосуються українізації вузів (постанови Уряду, висловлювання Леніна тощо). Вони мене цікавили, бо я й сам збирався писати до ЦК з цього ж приводу.
Ще є в тому листі окремі тенденційно підібрані застарілі висловлювання різних російських діячів минулого щодо національного, зокрема українського, питання, які становлять певний пізнавальний інтерес. Але я тих висловлювань не використовував і самого листа ніде не поширював. Я його тримав для себе і не вбачаю у тому нічого злочинного.
Я гадаю, що можна було б мені того листа повернути і не робити з цього випадку якоїсь надзвичайної події (не ховати під замок друкарські машинки і т.п., бо це вносить зайву нервозність у роботу цілого колективу).
Як і кожен радянський громадянин, я маю право писати до Уряду про ті чи інші питання, які вважаю актуальними і які мене хвилюють. Це не тільки моє право, але й обов’язок…

Дивак, він і гадки не мав про те, що його розуміння прав і обов’язків ученого, громадянина, його поняття людської честі для них − чуже, ба, й вороже середовище, що, боронячи об’єктивність, глибину наукового пошуку, справжність науки, він мимоволі оголосив війну їм. І тим самим підписав собі вирок

Поки вони чаїлися в засідках, захоплені браконьєрським азартом, повсюдно, де бував чи міг бути він, розставляючи пастки з пліток і витонченої брехні, ретельно збираючи та передаючи куди слід компромат, Ященко працював. Легко, з парубоцьким запалом, пірнаючи в роботу, як у рідну стихію. Тривалі фольклорні експедиції з виснажливими переїздами, побутовою невлаштованістю, з цілою купою організаційних, фінансових проблем були йому святом душі.

Більшість експедицій «занаряджували» на добування так званого «сучасного фольклору». Назбирати його було справою не такою вже й важкою. Щоправда, не в селах, а в обласних будинках народної творчості, куди поряд із самобутніми творами самодіяльних митців стікалися бурхливим плином римовані «агітки» та мотивчики невизнаних, але ой яких плідних місцевих «майстрів слова і звуку». Такими «новотворами» і набивали портфелі, щоб уже в Києві гуртом, часто з участю самих «винуватців подій» довго й нудно дотягувати їхні опуси бодай до рівня миловидих примітивчиків: так народжувалися збірники «актуальних народних частівок» і пісень про безкраї колгоспні поля, моторних ланкових, трактористів-красенів, про багатий артільний коровай − та цур йому!−чого тільки там не було…

Виконавши план по «сучасному фольклору» (забирали не все, завжди залишали його якусь частку, щоб була нагода повернутися), завертали в села, і там вже перед фольклористом розчинялися райські ворота.

Село, яке ще не вивітрило жахкий дух воєнних згарищ, не виплакало палючих сирітських сліз, село, де землянки, як рани, ятрили зір, село голодного трудодня, вдовиний пароплав, що загубився серед доріг і часу, село «карандашів» і «сірників», отих малолітніх родоводів, спрацьованих підлітків-годувальників, чиє дощенту випалене війною дитинство лишилося там, куди ніколи не долітають навіть думки,− село на нашій Україні берегло свою пісню, як хліб: нею плакало і сміялося, любило, пам’ятало, чекало, з нею працювало, до неї прихилялося вечорами на холодних дівочих колодках, у ній рятувалося, нею жило і як могло спиналося на скалічені ноги.

Пісня була його добрим духом, його оберегом, його душею, а душу розкривають не кожному, для цього мало довіри − потрібен його величність Випадок, коли між рідними душами ніби райдуга спалахує.

Він не знає, як це назвати точніше, та тільки пам’ять береже кожну таку миттєвість.

Якось жнивної пори в одному селі застала його злива на колгоспному току, і поки періщило, разом з жінками, котрі працювали коло віялки, сидів під навісом, вів розмови, більше, як і водиться в незнайомих гостях,− навколо себе та свого заняття.

Господарі слухали, розпитували про різне, цікавилися, чи часто отак на колесах, чи багато пісень знає. Аж одна жінка попросила у нього зошита із записами; може, й у них таких співають. Взяла зшиток, навмання розгорнула, і брови стрибнули угору. А потім як присне сміхом: «Дівчата, а послухайте-но, що назбирав Леопольд Іванович!» І почала декламувати − ті ж таки горезвісні «новотвори».

Ото вже навтішалися − аж присідали зі сміху жінки, слухаючи римовані поклони і дяки за тодішні колгоспні «щедроти»: пошрамовані дочасними зморшками лиця залились рум’янцем, посвітліли очі, вибілені їдкими вдовиними сльозами, щоденним недоїданням-недосипанням за крихти «багатих» трудоднів,− і він раптом побачив, із жахом відкрив для себе, що переважна більшість з них − зовсім молоді дівчата, далебі, ровесниці тих, чиїм веселим щебетом вечорами озиваються придніпровські парки, вулиці, танцмайданчики Києва. Він ладен був провалитися крізь землю, змішатися з сірою пеленою дощу, впасти, вражений блискавкою, аби не чути більше цього безсоромного, недолугого словоблуддя, цієї ганьби. Невже керівництво інституту, вчені люди здатні отак безчестити себе, невже за цим величальним мотлохом бачать народ, отих дочасно постарілих дівчат, для яких колгоспний добробут – «ніч вижене, ніч прижене?»

Гіркий клубок підкотився до горла − пекотою налились очі. Не почув, як враз стих сміх, не бачив погляду жінок, а вони ніби читали його пекучі думки і співчували йому співчуттям близької рідні.

Поволі заясніло небо, запаливши якраз навпроти них велетенську веселку. І неначе од того сяйва спалахнуло ще одне − сяйво пісні. Вони не співали йому − ні, вони ділилися з ним сокровенним, своєю душею:

А що тую березу, хто хоче, ламає,
А що мене, молодую, хто хоче, той лає…

Згадує Галина РУБАЙ, колишній працівник Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР ім. М. Т. Рильського:
«Найважчим для Леопольда Івановича у фольклорних експедиціях було повернення в інститут. Із села в село, бувало, переїжджали по кілька разів на день, і це його дратувало: як, мовляв, можна записувати фольклор з наскоку, не поживши тут, не пізнавши села зсередини. Кінчалося тим, що на якійсь дорозі ми губили його і поверталися з відрядження, як правило, самі. Дома ж хвилювалися, начальство обурювалось, а він з’являвся зненацька десь через тиждень-два, безмежно щасливий, з оберемком унікальних матеріалів.

До начальства він ставився демократично. Пригадую, взялися у нас за дисципліну. Виглядало це кумедно: дорослі дяді і тьоті з ученими ступенями стояли вранці на дверях мало не з секундоміром, фіксуючи своїх колег, котрі спізнювалися на хвилину-другу, звичайно ж, примушуючи їх писати пояснювальні записки. Зважаючи на специфіку роботи, кожен розумів комічність ситуації, але вголос висловитись не наважувався. Розрядив обстановку Ященко: одного разу його теж «піймали на гарячому» − запізнився, бідолаха, на кілька хвилин. Наказали писати пояснювальну на ім’я директора. Він і написав приблизно таке: у зв’язку з тим, що вранці спросоння довго не міг знайти своїх штанів, запізнився на стільки-то… Сміху було. І Максим Тадейович Рильський сміявся від душі…»

Нічого не вдієш, разом з усіма мусили кривити посмішки і ВОНИ: довкола інституту вже повівали холодні вітри, їхні вітри, а тут ще жив свій дух, тут ще керував Рильський, його вони ненавиділи стократ лютіше, але то був горішок не для їхніх зубів, і вони мусили терпіти, мучитись терпінням і чекати, винюхуючи здобич.

І воздала їм система за муки їхні: коли помер Рильський й загасло багаття, яке гуртувало навколо себе, зігрівало чесну науку, передала правлінський жезл у ЇХНІ руки. Над Кремлем уже вповні сіяла зірка «сірого кардинала» Суслова, вони ж були його лжепророками, його васалами, його інквізиторами.

Згадує Лідія ОРЕЛ:
«Невдовзі після історії з колективним листом мене, незважаючи на тяжку хворобу і двох малолітніх дітей, просто виставили за двері з роботи. З Леопольдом Івановичем розправилися «інтелігентніше»: йому влаштували дострокову атестацію. Ніщо не допомогло: ні книги, ні статті, ні схвальні рецензії про його праці у пресі − все було забуто, перекреслено. Перед вченою радою стояв «політичний», що, бач, насмілився заступитися за небезпечних злочинців. А там був, зокрема, В’ячеслав Чорновіл, з котрим навчалася в університеті, працювала в студентському комсомолі і за чесність, порядність котрого могла присягнутися на Біблії,− як же було не додати свій голос за нього. Та й вимагали ми лише відкрити для громадськості суди. Але цього, мабуть, і боялися найбільш ті, хто організував тоді ці просталінські судилища».

Ященка позбавили роботи на рік, недвозначно натякнувши, що повернення можливе − треба лише публічно розкаятись. Дехто з тих, хто підписав тоді звернення, вже встиг прилюдно посипати голову попелом, відтак жив собі − поживав, добра наживав при роботі, сімейному благополуччі, при душевному спокої.

А він? Батько, мати − київські інтелігенти, активісти українізації 20-х років, яких майже не пам’ятав, але які заклали в ньому гени патріотизму; селяни, котрі ділилися з ним хлібиною, піснею, своїм теплом в його мандрах, оті пречисті жінки-дівчата під навісом колгоспного току… Хіба міг він зректися, зрадити їх?..

Так тимчасове безробіття розтягнулося спочатку на роки, потім на десятиліття. У голодну німецьку окупацію він, хлопчак-сирота, з тіткою пробирався нетрями крізь заслони з міста в села, міняючи одяг на харч. (Окупаційні марки були в ціні папірців, німці ж, пам’ятає, лише раз видали населенню «продовольчий пайок» − на день народження Гітлера: одне яйце. Після того хтось із сміливців пустив по місту жарт, що «грішне тіло» у фюрера теж «некомплектне»). Їздив по сало навіть у Бессарабію − верхи на перекладних товарняках, навздогін фронту.

Тоді спустошили батьківську шафу для одягу.

Тепер настала черга бібліотеки: з полиць поступово зникали, перекочовуючи в букіністичні магазини, унікальні видання, пам’ять про батьків, збережена навіть у війну,− треба ж було на щось жити.

А в нього раптом з’явилося море часу, аби втілити те, про що мріяв давно. І, здавалося б, забувши про удари долі, про численні клопотання без відповіді, марно оббиті пороги керівних інстанцій без ліку і числа, свинцеві очі чиновників − зловтішання, співчуття, погрози,− кинувся у вир нової роботи. То була затія і наукова, і практична: масова українська пісня у великому місті.

Почав із соціологічних досліджень: перебував на всіх танцмайданчиках Києва, на народних гуляннях − цікавився, що співає молодь, як ставиться до народної пісні, що знає про неї. Результати вкрай стривожили: масовий спів вимирав, складалося враження, що душі людей свідомо вихолощували, напихали зусібіч сурогатами маскультури, видаючи це за досягнення НТР [науково-технічної революції]. Може, тому, що «нова історична спільність» вимагала безродну людину-робота, здатну лише на бездумне «єсть!». Треба було негайно щось робити, бити в усі дзвони, стукати в усі кабінети. Але дзвони без’язико мовчали, а двері були глухими до його стуків.

І він вирішив діяти самотужки: не біда, не вперше… З гурту друзів, однодумців, з випадкових зустрічних, з переказів на схилах Дніпра, там, де нині Державний музей Великої Вітчизняної війни, почали зароджуватися молодіжні вечорниці − зі співами, танцями, забавами. Невдовзі вже збиралися з усіх кінців Києва: вчили колядок, щедрівок, потім веснянок, далі купальських, петрівчаних, а там і обжинкових. Палили багаття, пекли картоплю, танцювали під сопілки й гітари, веселилися, знайомилися.

Сюди прибігала з дівчатами − студійцями хору ім.Верьовки − юна красуня Ніна Матвієнко, тут бували молоді поети, актори, художники, науковці. Тут одягнув першу ватагу колядників у свою колекцію первозданного народного вбрання знаменитий Іван Гончар.

Так зародився «Гомін» − хор масового співу, яскрава і трагічна сторінка нашої культури, а в Ященковій долі − ще одна рана.

Згадує Юрій ГУЛІЙ, тодішній учасник хору:
«То було справді духовне відродження: людей різного віку, професій, уподобань об’єднала пісня, що стала для Києва пробудженням. До нас тягнулися звідусіль, як спраглі до джерела: ми відчували себе місіонерами на рідній землі і, де могли, як могли, піснею повертали людям дух. Пригадую концерт на День Перемоги у Парку Слави: співали артисти, репертуар був, як і все тоді, «опорно-показовий». Ми верталися з репетиції, підійшли усім хором, стали слухати. І раптом там, на сцені, трапилась якась заминка. А Леопольд тут як тут: “Є нагода поспівати”. І заспівали веснянок: одну, другу, третю… Організатори стоять, ніби громом вражені, а люди довкола аж стрепенулися.

Та дуже скоро серед глядачів побільшало солдатів і міліції. Все ближче до нас, мовчки так наступають і все далі нас відпихають від сцени. Зрозуміло, треба було забиратися подалі від гріха. Закінчили, пішли. І забрали з собою майже всіх глядачів».

17 квітня 1971 року.
Секретарю Київського міського
комітету Компартії України
тов.Шевелєву А.Г.

Президія Спілки композиторів України ознайомилась з роботою самодіяльного хору палацу культури “Харчовик” під керівництвом Л.І.Ященка.
Ідея створення хору, який би пропагував українські народні пісні та обряди, заслуговує на підтримку та увагу…
Проте звертає на себе увагу те, що репертуар хору обмежується в основному лише старовинними піснями. Так, до Нового року готувалась програма, в яку входили щедрівки та колядки, а до 1 Травня − лише веснянки.
Але творча практика багатьох подібного роду народних професійних колективів Радянського Союзу, таких, як хор ім.Верьовки, хор ім.П’ятницького, Вороніжський (збережено граматику документа − прим, автора), Північний, Уральський та інші до свого репертуару включують (!?) не тільки кращі співзвучні нашому часу зразки старовинної народної творчості, а також сучасний фольклор (?!) та твори радянських композиторів, які відображують нашу дійсність…
Незважаючи (?) на це, знання фольклору тов.Ященком та його великий ентузіазм може бути використаний в подальшій роботі хору. Але основну ідейно-виховну й спеціальну роботу з хором слід поручити спеціалісту-хормейстеру.

Голова правління Спілки композиторів України, народний артист УРСР А.Штогаренко.
Секретар парторганізації Спілки композиторів України Л.Колодуб.

Одна з найвитонченіших і найпоширеніших форм політичного навуходоносительства, які виплодила наша бюрократична система,− звіти про роботу різних комісій по перевірці (при нашому зубожінні, ми лишаємось найбагатшою в світі країною на інстанції, що такі комісії продукують). Щоправда, в цьому довгому переліку не менш популярні протоколи зборів, вчених рад, президій, особливо коли йдеться про персональні справи. Вже не кажу про доповідні, пояснювальні, службові записки: цей жанр – «краще» з того, що ми одразу ж запозичили в проклятого царсько-поліцейського минулого.

Гортаючи архівні справи Спілки композиторів України двадцятилітньої давності, далебі, не міг не захопитися тим, як майстерно, а головне, оперативно дехто з наших вельми поважних митців – «жерців духовної гармонії» − оволодів «високим штилем» барабанити куди слід те, що там, де слід, бажали почути.

Протокол №21 засідання президії Спілки композиторів України від 28 вересня 1971 року − фатального в його житті засідання − в архіві зберігається в копії. На першій сторінці зверху хтось олівцем акуратно написав: «Оригінал − в ЦК Компартії України». То ось хто замовляв музику барабанів!

Цей документ нагадує сценарій для театру маріонеток: є слова, речення, думки… тільки враження, ніби він, Ященко,− серед глухих. Ніби його колег, здебільшого хороших, чуйних людей, вчорашніх друзів, хтось підмінив точними копіями з воску, вмонтувавши для правдоподібності кожному салтиковського «органчика».

А.ШТОГАРЕНКО: Вже давно ведуться нездорові розмови навколо самодіяльного хору «Гомін», яким керує член нашої Спілки Ященко Л.І. Вже не раз збиралось керівництво Спілки, витрачалось багато часу на розмови з тов.Ященком, щоб він взяв до уваги наші зауваження і вжив заходів.
Тов.Ященко, на жаль, і досі не зробив потрібних висновків. Про це свідчить інцидент, що мав місце біля пам’ятника Т.Шевченку.

Л.ЯЩЕНКО: Так, інцидент біля пам’ятника мав місце. Я не був присутнім на цьому святі біля пам’ятника, наш колектив був не у формі, і тому ми відмовились виступати у повному складі. Біля пам’ятника, як з’ясувалося потім, було 5 чоловік з нашого хору. Один з них читав вірші В.Симоненка. На зборах, які відбулися пізніше, ми засудили недостойну поведінку цих товаришів. Ми заборонимо їм відвідувати заняття хору. Зрештою, ці 5 осіб не робили «погоди» біля пам’ятника. Колектив в основі своїй здоровий. Він об’єднує людей, які люблять танець, українську народну пісню. Але чомусь кожного разу ми мусимо виправдовуватись, що пісні, які ми співаємо, не можуть бути загрозою для Радянської влади…
…Хтось постійно розповсюджує і підтримує чутки про те, що наш колектив – «підпільний», що він веде «підривну» діяльність. Говорять, ніби ми співали «Ще не вмерла Україна». Я не знаю, хто поширює ці чутки. У мене таке враження, що і Спілка композиторів оперує викривленою інформацією. Адже ви й самі не чули, що ми співаємо…
…Я етнограф, залучати людей до народного мистецтва − моя мрія, моє життя. Даремно деякі люди думають, що раз люди збираються − отже, це якась організація.
У мене до вас, композиторів, прохання. Пишіть побільше масових пісень, щоб вони були такими зручними для виконання, як народні пісні. Нам потрібно багато хорових пісень для масових свят. Ми звертаємось до творчості українських композиторів, але виконувати твори неможливо, бо вони важкі й потребують спеціальної підготовки. Ми намагались розучити пісню І.Шамо «Києве мій», але ця пісня розрахована на виконавців з професійною підготовкою. Пісня повинна увійти в побут народу.
У нас були також неприємності з приводу назви «Гомін». Дехто вважає, що це буцім «націоналістична» назва, бо у Мюнхені є націоналістична газета «Гомін України». Але ж Україна у нас тут, а не в Мюнхені. Я проти того, щоб перейменовувати колектив, тому що нас уже знають з цією назвою…
Відносно керівництва хором. Я не хормейстер. Нам виділено три штатні одиниці для керівництва хором. Хормейстером було призначено В.Галицького. Я знайомий з ним зі студентської лави, але знаю його як людину, яка не має зв’язку з етнографією…

Н.ЖУКОВА (директор Палацу культури «Харчовик»): Вам створили умови, дали вам приміщення у клубі харчовиків, нарешті, призначили хормейстером спочатку Новикова, потім Галицького. Ви ігнорували їх. Чому? Чи ж ви єдиний хазяїн цього хору? Чому ви не підчиняєтесь профспілковій організації?
Ми всі − працівники культури − повинні стояти на сторожі її розвитку, її інтересів, оберігаючи від шкідливих для нашого суспільства впливів. Треба підходити до мистецтва по-партійному, як учив нас В.І.Ленін.
Ми з вами ніколи не зможемо знайти спільної мови, бо стоїмо на різних позиціях. Ви не маєте права вирішувати, працювати чи не працювати Галицькому у «Гомоні» лише тому, що це вам неприємно. Мені, до речі, з вами також неприємно працювати, але ж я працюю…

Ю.ЗНАТОКОВ: Я здивований ствердженням Ященком думки про те, що українська пісня в загоні. Жовтнева революція відкрила всім націям небувалі можливості для розвитку музичної культури. Незабаром ми святкуватимемо 50-річчя утворення єдиної сім’ї братніх народів Радянського Союзу, і всі народи демонструватимуть свої досягнення за 50 років. З такими «нездоровими» переконаннями, як у вас, не можна миритися… Ви не можете керувати хором і взагалі з таким світоглядом не можете бути членом нашої Спілки. Пропоную виключити Л.Ященка з членів Спілки композиторів.

В.ГОМОЛЯКА: …Ященко не тільки не повинен бути керівником хору, він заважає працювати й нам, забираючи багато часу у кожного з нас на обговорення дій членів його колективу. Пропоную виключити його з членів Спілки.

О.БІЛАШ: Ви постійно підкреслюєте, що любите українську пісню, вболіваєте за її долю. Не думайте, що я люблю Шевченка і українську пісню менше за вас і не вболіваю за розквіт культури. Але нема чого проявляти таку безпечність і аполітичність. Вам не місце з такими поглядами у Спілці. Приєднуюсь до думки попередніх товаришів.

І.ДРАГО: …Ми обговорюємо зараз не вашу любов до народної спадщини, яка не потребує захисту, бо захисником її є український народ, не тільки захисником, а творцем культури, до якої належать всі члени нашої Спілки. Мова йде про те, що за вашою спиною робляться «справи», які ви чомусь протягом тривалого часу не помічаєте і робите вигляд, що не розумієте, про що йде мова… і якщо ви цього не розумієте, тоді ви не можете бути членом нашої Спілки.

А.ФІЛІПЕНКО: Вам вигідно говорити, що ваш хор притісняється. Ви граєте на цьому. Ви помилково вважаєте, що, крім вас, ніхто нічого не робить, щоб жила українська пісня… Ви повинні зрозуміти, що ваша ідейна незрілість дає можливість використати колектив для прояву націоналістичних випадів.

Л.КОЛОДУБ: Ви займаєтесь демагогією, коли стверджуєте, що українська пісня в загоні, що ви здійснюєте «подвиг», виконуючи її. Ви наскрізь аполітичні. І ваша аполітичність свідчить про те, що ви не відповідаєте умовам нашого Статуту. Тому я за те, щоб виключити вас із Спілки.

К.ДОМІНЧЕН: Я за те, щоб виключити т.Ященка із Спілки композиторів, бо він і досі не зробив висновків з тих зауважень, які на протязі тривалого часу йому пред’являлися.

…УХВАЛИЛИ: Виключити із членів Спілки композиторів Л. І. Ященка з правом апеляції до СК СРСР. (Одноголосно).

Нехай вимогливий читач не запідозрює автора цих рядків у скандальному прагненні зазіхнути на авторитети. Якщо змалечку нас учили навіть у краплині роси пізнавати світ, то що, даруйте, за аналогією можна побачити у дзеркалі хоч би й отого протоколу? Лице системи − не сума людських облич, а моральне обличчя узвичаєних, узаконених вчинків.

А люди? Вони завжди були слухняними коліщатками і гвинтиками чиєїсь сили, надто, коли вона − керівна і спрямовуюча. Навіть заслужені, навіть авторитетні.

Якщо, звичайно, вони − не Диваки. Отак і розгойдувалися разом із системою: вліво-вправо, вправо-вліво, балансуючи на гребені життєвої хвилі − своя ж сорочка ближче до тіла… А в періоди суспільного просвітління, самоочищення першими публічно каялися та клялися на вірність і знову лишалися на гребені хвилі.

В цьому теж є своя логіка, та й, мабуть, нею-таки керувався шановний О.Білаш, коли через довгих сімнадцять років після прилюдної анафеми, вже в часи перебудови, на засіданні секретаріату правління Спілки композиторів, де розглядалося питання про відновлення Л.І.Ященка у Спілці, перший воскурив йому щедру порцію фіміаму. Протокол №20 скупо передає серцевину виступу, але й вона показова: «Всі ми знаємо ту сумну історію, яка вийшла з Л.І.Ященком. Ця людина багато витерпіла у своєму житті. Він зазнав гоніння та був виключений з лав Спілки композиторів тільки за одне − за любов до рідної землі та до рідної української культури.

Час тоді був такий, що наші захищання ні до чого б не привели. Хто нас тоді слухав? Я глибоко впевнений, що його давно вже пора поновити в рядах Спілки композиторів, причому з обов’язковою умовою збереження творчого стажу».

О.Білаша слухав й активно підтримав уже новий склад секретаріату, із старої гвардії тодішніх «борців за політичну цноту» на цьому засіданні був присутній ще А.Штогаренко, але той не випустив і пари з вуст. Коли нічого сказати, мовчання − золото.

Ніхто не питав Ященка, як він жив усі ці роки. Одні − тому що були поряд з ним, допомагали хто як і чим міг, інші хоч і зирили тоді на бідування свого колишнього колеги з «прекрасного далекого», вряди-годи, в силу службових обов’язків, мусили турбувати себе почитуванням його заяв.

До президії Спілки композиторів України.

У вересні цього року минув рік з часу виключення мене зі Спілки, у Протоколі засідання президії Спілки, де йшлося про моє виключення, записано: «Хай тов.Ященко своєю працею доведе, що він може бути членом Спілки».
Хоч можливості працювати за фахом у мене тепер обмежені, проте я намагаюся їх по змозі використовувати. Останнім часом написав ряд творів, присвячних 50-річчю СРСР, продовжую працювати в галузі обробки народної пісні. Виконую свої обов’язки методиста при Будинку композиторів України. (До речі, незабаром після того листа Ященку заборонять працювати і тут − примітка моя. В.Я.).
Ось уже понад чотири роки я вимушено відірваний від фольклористики і декваліфікуюсь як фахівець. Тим часом я ще не стара людина і міг би й далі працювати на ниві народного мистецтва.
Маю на увазі не тільки науково-теоретичний аспект, але й практичний. У своїй попередній заяві до президії я пропонував заснувати при Спілці (або при Музично-хоровому товаристві) клуб любителів народної пісні, народний хор, осередок по запровадженню в побут сучасних народних звичаїв та обрядів тощо. Відомо всім, що утвердження в побуті сучасних обрядів уже протягом багатьох років не може вийти із стадії проектів і постанов,− отже, чому б Спілці композиторів не проявити ділову ініціативу?
Одне слово, чекаю вирішення своєї долі, бо час, на жаль, не жде.

25 жовтня 1972 року. Л.Ященко.

Голові правління Спілки композиторів України,
народному артистові СРСР А.Я.Штогаренку
музикознавця Ященка Л.І.
Заява.
Минає ось уже два роки з часу виключення мене з членів Спілки. В моєму житті це є чорний період вимушеної творчої кризи, якому ще не видно кінця. Мені відрізано шлях до роботи за фахом, до публікації моїх творів та їх концертного виконання.
На моє навчання держава витратила свого часу немалі кошти, всього я провчився 21 рік (10 років школи, З роки музичного училища, 5 років консерваторії та З роки аспірантури). Відпрацював же я за фахом тільки 11 років−з 1957-го по 1967-й.
Хоч я й припустився деяких помилок і необачних вчинків − це я визнаю, − проте на моїх музикознавчих працях вони не позначились. Для чого ж позбавляти мене − ще не стару людину − можливості працювати й давати якусь творчу віддачу? Яка від цього користь і кому? Чи на Україні є надлишок музикознавців-фольклористів?
Доводжу до Вашого відома, що організованого мною самодіяльного хору “Гомін”, за який мене було виключено зі Спілки, вже давно не існує. Вже два роки в Києві немає веснянок та хороводів на травневі свята, немає купальських розваг над Дніпром, немає масових співів біля пам’ятника Слави на День Перемоги, на грані ліквідації − новорічні колядки, щедрівки тощо. Не знаю, чи будуть ці народні звичаї ще колись потрібні в нашому місті. Мене, звичайно, хвилює їхня доля, але жодної ініціативи в цьому напрямку я вже не проявляю і в майбутньому не маю наміру організувати щось подібне стихійно, без дозволу й підтримки відповідних офіційних установ.
Прошу Вас також узяти до уваги, що я маю двоє малих дітей, дружину, хвору на туберкульоз, і тещу, хвору на рак шлунку. У даний час я, як це Вам відомо, знову безробітний і, не будучи поновлений у Спілці, не зможу дістати роботу за фахом.
З поновленням у Спілці пов’язана й моя житлова проблема.
Отже, ще раз прошу Вас заслухати мій творчий звіт на президії Спілки композиторів України і розглянути питання про моє поновлення в Спілці.

Прохання, пропозиції йшли, як вода у пісок. Та треба було жити, утримувати сім’ю, ростити дітей. З рання до смеркання ходив від підприємства до підприємства Києва, шукав будь-якої роботи. У відділах кадрів дивилися трудову і повертали, заперечливо хитаючи головами: вчених на різні роботи не берем, та ще й з такою репутацією. Аж у Баришівці влаштувався підсобним робітником на реконструкції заводу. Як працювалося? Те ж саме, відчуваючи недобре, запитала у нього через кілька днів Лідія Григорівна. І почула: «Скоро стану ідіотом». Знаючи його охоту до фізичної праці, здивувалася. А він ніби прочитав її занепокоєність, посміхнувся втомлено: «Бо цілий день бачу муровану стіну, чую мат і як кран гуде…»

Згодом підрядився до бригади будівельників − споруджували ферми у прикиївських господарствах, далі розбивав старі будинки на Подолі, трудився ще десь, робив іще щось − усе за копійки. «Повісили гамак»,− з полином на устах згадуватиме ті часи Лідія Григорівна. А Ященко скаже: «Я йшов на грані. Коли стало питання вибору: або плазувати, або стояти − я мусив залишатись собою і стояти до останнього».

А листи в різні інстанції − київські та московські,− як і раніше, нічого доброго у відповідь не приносили. Втім, безслідно для нього це не минулося: мідноголові вже бачили у них не просто «аполітизм», а «інакомисліє», «зазіхання на устої», «підривання держбезпеки». З усіма наслідками.

Відтоді він став відчувати фізичну присутність поруч тієї машини, яка давно привчила всіх нас говорити про себе моторошним шепотом. Вони давали йому зрозуміти, що знають про нього все. І здатні на все. Їхня присутність відчувалася в квартирі, приїжджаючи на дачу і відмикаючи двері, відразу бачив “речовий доказ” їхнього гостювання. Ні-ні, все було на місці, в тому порядку, який залишив попереднього разу. Але акуратний недокурок на видноті, жмут паперу − як попередження: «Начувайся!» Щоденно чекав візиту, і вони прийшли знайомитися на квартиру − з обшуком. Шпортали в паперах, шаруділи книгами, чортихалися, тасуючи помережані знаками нотні аркуші − і для чого чоловікові стільки пісень?… Пішли, прихопивши з собою друкарську машинку.

Голові Київського обласного суду
Заява.
13 квітня 1972 року, під час обшуку в моїй квартирі, старшим слідчим КДБ капітаном А.Плужником та слідчим, лейтенантом Пастуховим, була вилучена друкарська машинка.
Майже два роки я терпляче чекав повернення машинки, а цими днями звернувся з відповідним запитом до Київського обласного відділення КДБ. На мою заяву один із працівників КДБ (свого прізвища він не назвав) пояснив мені, що моя машинка «конфіскована на користь держави» вироком обласного суду від 2 квітня 1973 року в справі Світличної Н.
Як я пам’ятаю, у ході слідства було встановлено, що Н.Світлична, перебуваючи в моєму помешканні, надрукувала без мого відома на моїй машинці вірш невідомого автора. Цей вірш − мені його зачитав слідчий − мав тенденційне забарвлення, але не антирадянське. Ніколи раніше я того вірша не бачив у вічі. За його винятком, жодних шкідливих матеріалів на моїй машинці не друкувалося.
Отже, я вважаю конфіскацію моєї друкарської машинки явно несправедливою, жорстокою карою. Я науковий працівник, кандидат мистецтвознавства. Машинка для мене − не розкіш, вона потрібна мені для наукової праці. Не кажу вже про те, що моє матеріальне становище не таке блискуче, щоб я міг залишити це без уваги.
Мені також незрозуміло: чому обласний суд не повідомив мене про конфіскацію мого майна, і я був змушений чекати цілий рік після оголошення вироку, щоб аж тепер довідатись про це рішення? Я не обізнаний з тонкощами нашого судочинства, але певний, що це явне порушення елементарних процедурних норм з боку обласного суду…

з повагою − Л.Ященко.
5 квітня 1974 року.

З часом усе їхнє сімейство якось звикнеться з опікою «компетентних органів»: їх дивуватиме кожен місяць без телефонних дзвінків, письмових викликів, «неофіційних» зустрічей і офіційних візитів. Спершу були відверті погрози, навіть намагання заарештувати «за дармоїдство» − тоді на допомогу йому прийшли люди з чистою совістю: Г.І.Майборода та М.М.Кречко. А коли погрози нічого не дали, змінили платівку: в їхніх очах він раптом став… «жертвою», «чесним громадянином» і навіть «патріотом», і його, як наділеного всіма чеснотами, просили письмово посвідчити, хто ж заважає розквіту рідного мистецтва.

Своєрідна форма доносу не поширювалась на дружину: з нею, як з жінкою, говорили відвертіше, та й пропозиції були конкретними.

Згадує Лідія ОРЕЛ:
«Після багаторічного безробіття влаштувалася в Музей народної архітектури та побуту України. Невдовзі знайшли мене і тут: саме прокотилася хвиля арештів «інакомислячих» − у нас на роботі забрали трьох чоловік. Останнього − завідуючого фондами Ковгара. Хтось «доповів», що він вів щоденник, в якому, зокрема, вихлюпнув своє обурення пропозицією співробітника КДБ написати донос за сфабрикованими даними на Івана Гончара. Щоденник вилучили, автора затримали. Лишилося оформити «кримінал», а для цього потрібні були «свідки».
Викликали мене і без зайвих церемоній:
− У ваших же інтересах допомогти нам.
− Чим? − питаю.
− Підтвердіть, що Ковгар − шизофренік.
Мене наче струмом ударило. Ну, думаю, тільки б не зірватися…
− На якій підставі?
− А от − відповідають, − його щоденники. Він тут багатослівний… Ви ж філолог: гляньте − самі переконаєтесь.
Отут вже не стрималася:
− То це, − кажу, − якщо я перед вами стою − тисяча слів за хвилину, то, може, й мене заодно до шизофреніків зарахуєте? Ні, шукайте когось іншого, а я ганьбитися не буду…
На тому розмова скінчилася. Стала чекати звільнення, але не зачепили. І коли оце недавно Ковгар повернувся звідтіля − інвалідом,− ми зустрілися і розцілувалися, як рідні.
Останній раз мене викликали в 1979 році у міське управління. Простягнули лист: − Підпишіть, це заява з приводу деяких осіб, які своєю антигромадською діяльністю заважають розвиватися національній культурі.
Почала читати − знайомі прізвища «дисидентів».
− Ні, − кажу, − підписувати не буду.
− Чому.
− Бо наша культура розвивається прекрасно,
− Ви хитра жінка, але цим могли б полегшити життя своєму чоловікові.
Більше мене не турбували».
Найстрашнішим у цій ситуації, признається Лідія Григорівна, було ростити дітей. Коли у школі їм, як злидарям, тицяли безкоштовні талончики на обіди, бо ж «батько не працює». А батько тим часом сидів над черговою «халтурою». Боляче казати: писав комусь дисертацію − за “хто скільки дасть”… Отак з його рук дехто став дипломованим ученим.

…А в серці жила Пісня. Билася крильми в заболених грудях, рвалась на волю до людей. Лишав робочий стіл, клав у портфель сопілку − їхав у Пирогів чи Гідропарк і там уже відводив грою душу. І на голос сопілки − ба, душі його − пішли люди.

Спершу ті, хто у шістдесяті роки закладав на схилах Дніпра «співоче поле», їхні діти, потім − випадкові знайомі.

Він чув подих Весни. І хоч довкола ще лиховіяла брежнєвська завія, його Пісня для багатьох уже була жайворонком, провісником тепла.

Пам’ять − штука перебірлива, але хіба можна забути перші веснянки, Купальське свято в Гідропарку на початку вісімдесятих? Перші − за двадцятилітню вимушену перерву.

Так, ще навісніла зима «сірого кардинала», але веснянки все-таки вдалося провести стихійно − й несподівано для місцевих властей. Відзначати ж Купала категорично заборонили. Але свято відбулося: сотні глядачів прийшли того вечора у Гідропарк. І охоронці порядку та люди у цивільному, які терміново були викликані, аби не допустити»незаконний» захід, перед сотнями пар обурених очей завагалися, похитнулися, відступили в ніч…

А він стояв, освітлений вогнем очищального купальського багаття, як добрий праслов’янський бог, і творив священну пісню нашого роду.