Він письменник і журналіст. За фахом і покликанням. У його творчому доробку – поезії (наступного року, каже, має вийти нова поетична книжка, білінгва – українською та французькою мовами), художня проза, солідне краєзнавче дослідження, збірки публіцистики.

Михайло Сидоржевський – випускник столичного Шевченкового університету. Працював у регіональній та центральній пресі, вів авторські програми на радіо й телебаченні. Заснував своє періодичне видання «Українську літературну газету», і попри війну, економічну скруту та й дефіцит часу видає її переважно коштом передплатників. Фактично сам-один і за редактора, і за редакцію. Його місячник обсягом 48 шпальт – нині єдиний зразок «товстої» української газети. Наповненої злободенними публіцистичними публікаціями, новими надбаннями української поезії і прози.

Під цією назвою в 1955-1960 роках  у Мюнхені виходив місячник літератури, мистецтва, критики. Його редагували уславлені публіцисти та літературознавці Іван Кошелівець і Юрій Лавріненко. Це видання разом з іншим згодом започаткувало знаменитий часопис «Сучасність».

Народжена вдруге, 15 років тому, вже в іншому форматі, зусиллями «батька-засновника» Михайла Сидоржевського, «Українська літературна газета» приходить нині до читача і традиційно друкованою, і в електронній версії. Поряд із старійшиною літературних друкованих видань газетою «Літературна Україна», якій понад 90 років, зуміла знайти власну нішу, свою читацьку аудиторію, свою особливу манеру спілкуання з нею.

На запитання, яким має бути твір, щоб він мав шанс побачити  світ в його газеті, Михайло Сидоржевський відповів одним словом: «Талановитим».

Про друковану українську періодику Михайло Олексійович зазначив: «Їй важко конкурувати із сучасними електронними форматами донесення інформації,  гаджети замінили папір… Але ж як приємно тримати в руках свіжу газету! Відчувати її на доторк, вловлювати шелестіння шпальт, учитуватися в заголовки… Рано ми заповзялися ховати газети, як завжди біжимо попереду потяга».

На його творчість, розповідає, вплинули, Габріель Гарсія Маркес, Карлос Фуентес, Хуліо Кортасар, Алехо Карпентьєр, Хорхе Луїс Борхес: «Усі вони визначні представники латиноамериканської літератури XX століття, які зробили значний внесок у розвиток магічного реалізму та постмодернізму». Їхні твори справді захоплюють філософськими ідеями, експериментами, вишуканою мовою, а також поєднанням реальності з міфом. Вони досліджували теми ідентичності, історії та культури своїх країн, створюючи універсальні й водночас глибоко національні тексти, які вплинули на світову літературу.

Особлива шана у письменника – до творчості Ернеста Гемінґвея та Габріеля Гарсія Маркеса. Обидва письменники разом з тим – надзвичайно талановиті журналісти, які захоплювалися темами людської сили духу та життєвого призначення, втім, виражали це осібно, кожен по-своєму. «Вони – різні полюси в літературі, але обидва викликають справжнє захоплення. Персонажі Гемінґвея,  небагатослівні чоловіки, залишають підтекст у своїх словах. Люди дії, характеру і харизми! Саме це мені імпонувало», – ділиться Михайло Сидоржевський.

Уже 10 років він очолює Національну спілку письменників України. Кількатисячне і вельми розмаїте талантами й характерами творче об’єднання. Тяжка ноша, зважаючи на те, що держава фактично кинула творчі спілки  напризволяще: до прикладу, річне бюджетне фінансування цілої письменницької спілки заледве сягає половини місячної зарплати топ-менеджера державного акціонерного товариства. Знаменитий дім Лібермана, який обжила спілка, не першу зиму стоїть без обігріву: немає чим сплатити за тепло. Раніше виручали орендарі, а тепер і їх катма: будівля опинилася в закритій зоні урядового кварталу.  Виживають як можуть. Попри все творять і навіть видають книжками.

За останні 2 роки творчий набуток Михайла Сидоржевського поповнили кілька томів, які стали знаковими і принесли авторові літературні премії. Серед них збірка публіцистики «На межі світла і пітьми», детальний аналіз складних реалій сучасної України, розвитку культури, національної ідентичності, політики та суспільства. «Це моє критичне бачення дій влади, – пояснює Михайло Сидоржевський. – Я чудово розумію, що у час війни дуже важливе значення має перша особа держави. Отож при всьому нашому критичному ставленні до нього,  маємо підтримувати Президента у його зусиллях зберегти державу та перемогти в цій страшній війні з ненаситним ворогом».

А в опасистому краєзнавчому виданні «Солотвин. З глибин минулого до наших днів» письменник досліджує історію рідного села. «В ній, – зауважує, –  записи історій з вуст моїх батьків і односельців, архівні джерела, дані з церковних книг XVIII–XIX століть». Більш ніж 500 сторінок тексту та понад 300 фотографій, карт і документів. Справді глибоке історичне джерело, заглиблення в родовід, який налічує близько 300 осіб по лінії батька. Пан Михайло з’ясував, що його предком у сьомому коліні був Сидір Сотник. Докопався, опрацювавши 30 томів «Історії Південно-Західної Росії».

Він настійно радить тим, хто починає в літературі і журналістиці, не лінуватися, занурюватися в історичні джерела, там черпати теми й енергетику своїх творів. Такі пізнання у поєднанні з майстерністю, художнім мисленням та знанням мови дають шанс стати по-справжньому іменитим в журналістиці і красному письменстві.