Бувають такі місцини, регіони, опиняючись в яких, в голові одразу виринає мелодія. Такі собі «асоціативними місцями», аналогія з літературними «асоціативними кущами». Наприклад, оглядаючи зі Щекавиці чи Лисої гори картато-контрастний Київ, старі одно- або двоповерхові будинки його Подолу чи «позняківський» ЖК «Корона», вам напевне ж пригадається: «Грає море зелене, тихий день догора»… А опинившись на кручах славнозвісного Дунаю, думками вальсуватимете в ритмі «Ander schönen blauen Donau» Штрауса-молодшого.

Приблизно так розмірковував дорогою до одного з прикордонних КПП. Певне, мозок, тоді так блокував «бантиками» нав’язливу нудотну думку: я втікаю зі своєї країни. Кожен метр наближав мене до чужого і ненависного статусу «біженець». Розрізаючи стрічні потоки вітру, стара «Ауді» з пробитим газогоном (інакше той чад в салоні не поясниш) постійно клювала носом: таки багатенько блокпостів «розвелося» на заході України. З кожного зриваємося ледь не з буксом: дві обігнані машини тут економлять годину там, у прикордонній черзі. Мій таксист, дядько з АТОшним минулим, лається на всі заставки:

– Ті села, такої-то матері, понаставляли тих блокпостів якогось чорта, а користі з них? Він навіть в ту перепустку, що я під лобовим [склом] маю, не глянув. Якого милого ти того «броніка» вчепив? Він же хлопцям там потрібніший! Як він себе захистить, як я йому захочу стрелити в голову? У нього навіть зброї немає! А поки той вуйко поруч зведе «берданку», то я і йому встрелю!

Його спіч майже незмінний для всіх зупинок, хіба що всякий раз новими фразами розбавлений: я чув після кожного перетнутого блокпосту. Іноді на –– Йой-во, істинні вар’яти!..

І хочеться ж йому заперечити, сказати, що все це, мовляв, для безпеки, а селяни – небайдужі мешканці своєї країни, однак… Надто швидко щезає та алюзія захищеності, коли бачиш процес її реалізації. Перепустка – туалетний папір, враховуючи те, скільки часу та уваги кожен «дозорний» приділяє на її вивчення. Того біглого погляду достатньо, аби визначити, що «бамажка» все ж таки не пуста, на ній щось написано. Що саме, його вже не цікавить – він уже махає «чарівним жезлом»та біжить стрічати наступну автівку. (Цікаво, де вони ті палиці понабирали? Невже самі стругали та фарбували в «піанінний» колір?).

Але яке тонізуюче відчуття! З’являється бажання гнати і гнати вперед, аж поки через 15 кілометрів цей процес не повториться.

Останнім пунктом, в якому нам довелося побувати на міні-виставі «я люблю прикопуватися до людей, і «манав» сидіти вдома» були Мостиська. «Приїдь до мене, приїдь до мене у Мостиська», – мимоволі виводив я пошепки. Що ж Кузю, най я і не кучеряве дівчисько, однак у цих місцинах таки побував – от якби ще й привід був інший…

Десятикілометрова черга автівок перед кордоном змусила мене змінити касету, та не виконавця: заграла «Еміґрант сонґ» «Братів Гадюкіних».

«Бай-бай, мила, бай-бай, бай-бай, мила, прощай»,– не знаю, були ті слова присвячені дівчині, а чи ще кому, та ж нині я виводив рядки діалогом зрідною країною.

Поки чекав на своїх, зайняли автівкою таксиста місце в черзі.

– Машина треба? – питається раптом. На мій здивований погляд роз’яснює: – Туто багато людей поприїжджало 24-го, здебільшого «чурки» на таксомоторах з Києва. І покидали ті машини. Шо їм, воно ж не їхнє. Коли таке трапляється, чхати він хотів на компанію, власне гузно дорожче…

Я й сам це побачив: поки просувалися в черзі зі швидкістю 10 м/год. обабіч дороги виднілися охайненько занурені в кущі автомобілі з наліпками столичних компаній таксі. Були й звичайні: одеські номери, франківські, львівські – словом, найпершими тікали люди з тих областей, де відносно тихо. У майстерності паркування, схоже, не вправлявся ніхто, але якщо деякі примудрилися завезти машини подалі, до лісопосадки, більшість кинули між узбіччям і смугою руху транспорту, створивши проблеми тим, хто намагався виїхати. Евакуатори не встигали розчищати шлях.

Попри намагання поліціянтів бодай якось організувати цю авточергу, все одно з’являлися переможці передачі «Розумники і розумниці». Вправлялися у красномовстві на всіх діалектах і суржиках – від донецьких до львівських: – Командир, та я тільки людей викинути…

Більшість із них казали щиру правду, але ми, незрушно стовбичачи у черзі вже хвилин 40, не відчували від цього полегшення.

– То ше фігня, – запевняє водій. – От два дні тому тут була автомобільна черга – 40 кеме!

Я мовчки подякував милостивій долі, що сьогодні змій із колес, фар та металу розтягнувся лише на 10 «кеме».

Проміжок від тієї миті, коли зустрівся з рідними, до тієї миті, коли почитав при узбічі латиницею «Вітаємо в Польщі», сягнув семи кілометрів і дванадцяти годин.

Специфіка часу диктує свої умови: «Бедронка» на «Медиці» стоїть не в одиноцтві – парковку окупували палатки волонтерів. На в’їзд до України – кілька кілометрова черга з бусів, ущерть набитих гуманітаркою. Поки зупинилися перевести дух, у вікно постукали. Пасажири нашого авто – троє дівчат і хлопець – начитані й наслухані історій про сутенерів, не поспішали опускати скло. Але ж тримати людину в очікуванні було неввічливо, та й їхати ми вже не поспішали. Опускаючи скло почули:

– Ну здраствуйте, родненькі! Хочите чогось гарячого?

Рідний миколаївський суржик. Киваємо згодливо, кліпаючи голодними очима. 12 годин на кордоні перетворили польську «Мівіну» на делікатес, а порошковий борщ, хай віддалено, а все ж натякав на рідний серцю смак.

Помежи груп прибульців сновигали численні ватаги репортерів, з однією командою яких навіть пощастило поспілкуватись. Ті із вас, читачу, хто регулярно дивиться японське телебачення (а чом би й ні?), в одному із випусків їхніх-таки японських новин міг бачити скуйовдженого неголеного хлопця, який у процесі діалогу поволі переходив з української на англійську, аби трохи полегшити роботу дещо розгубленої дівчинки-перекладача, яка, вочевидь, не бачила зручного матрацу і подушки днів зо три-чотири. Не пригадаю всього діалогу, та останнє запитання репортера викликало гірку саркастичну посмішку:

– Ви ненавидите росіян?

Відповідав приблизно так:

– Я ніколи не займався пошуком «хороших» росіян, але чомусь в мені жевріла надія, що якась когорта адекватних, які могли б щось змінити, там існує, просто їй потрібен «чарівний пендель». Нині, з огляду на риторику всіх росіян – від тракториста в Тюмені, що на аватарку ставить Z, до навали «навальних» лібералів, можу з упевненістю сказати, що хороший росіянин – мертвий росіянин.

Кадр, після того як на камері згас напис «rec», претендує на звання кіношного: я тисну руку репортерові, мама плаче, пані перекладачка знано оживає, сміється крізь сльози, і вже дякуючи, тисне руку мені…А я… Я й сам ледь стримуюся, ховаючи сльозу за нервовим сміхом… Польский Пшемисль прийняв мрякою і знижкою у 40 злотих на проживання. Ще не забули про «Асоціативні місця»? Оскільки із порядних пісень польською, окрім дурнуватих з тіктоку, я знаю лише одну (та й та аж геть не польська), тому дощі ідеально тарабанили в такт «Hej, Sokoly»:

Pięknych dziewcząt jest niemało,
Lecz najwięcej w Ukrainie.
Tam me serce pozostało
Przy kochanej mej dziewczynie.

Слова гучним одлунням гупають декілька разів, дедалі тихіше. Ну, геть сумне! «А за вікном майже весна», як співав один з найсумлінніших депутатів, а ти ніби в кліпі на мінорну пісню – возюкаєш пальцем по вогкому склі і зітхаєш, ковтаючи шмарклі… Ану ж бо, вище голову! Повернешся скоро додому, святкуватимеш День журналіста, плакатимеш над першим матеріалом, «рознесеним» редактором, радітимеш, що в готовому варіанті лишилося твоє прізвище, словом – снуватимеш буденне життя вірного підданого Гермеса.

Дорога із Пшемисля до місця мого нинішнього перебування ідеально описується клішованим «промайнула ніби один день»: власне, вона і тривала добу. 1100 км гладенькими європейськими трасами без блокпостів. Болючий міраж близькості із рідною країною творили автівки з українськими номерами… Із в’їздом до Німеччини їх дуже відчутно поменшало: для когось Польща була лише стартом «євротуру», для більшості ж на ній усе й скінчилося. Гріли дорогою душу й гуманітарні буси, що повертались з України, а красномовні написи на деяких з них навіть у такий важкий час викликали усмішку…

Перший тиждень в ролі «флюхтлігена»: безліч нових відкриттів та ще більша кількість бюрократії. Направду, за цей період я майже почав картати себе за надто упереджену позицію до німців: я їхав до країни, що кишить вихідцями (а радше, «вибігцями») із «горбачовського» «есересеру» та їхніми нащадками і проросійськи налаштованими німцями, що ще не встигли (і точно не збираються) оговтатись від 16-річного правління чемпіона світу із перевзування (звісно, після Дмитра Гордона), якого замінила 7-річним терміном керманства канонічна путінська подружка.

Але потрапив у цілковиту протилежність очікуваного мною «Zомбіленду»:

«Путінгаз»

Пообідній атракціон «здогадайся, чого від тебе хочуть держслужбовці» на 3-й – 4-й день після приїзду. Сиджу, п’ю каву із німцем, якого і збираюся звинувачувати, якщо щось у процесі оформлення документів піде не так. Барабанить весняний дощ, я сиджу в зимовому пуховику, аж раптом пан Карстен підскакує й у захваті (очевидячки, від власної геніяльності) кличе мене до підвалу. Просить глянути під газовий котел, а точніше, на перекритий кран і видає епохальну фразу: «I not take from putin gas».

Взагалі, «путінгаз» стало для німців якимось лейтмотивом, який глобально розділив їх на два табори: прихильників «дебілізації», що знімають відео в тікток, як вони викручуть регулятори на батареях на максимум і кажуть «владімвладіміч, роднінький, ми тут патєрпім, газ пожжом, но ви пріхадітє скарєй», та людей, які про «мозок» знають не зі словника, і, жертвуючи власним комфортом (ймовірніше за все, грошима), заготовляють дрова.

Втім, не всі готові жертвувати своєю загальновідомою німецькою економністю, яку в них роками закладали діди і прадіди.

– Нині в нашому селі, як і по всій Німеччині, є одна велика проблема, – розповідає Карстен. – Багато людей 2-3 роки тому поставили газові котли, а тепер не знають, що з ними робити. Далеко не всі, навіть серед тих, хто має фінансову можливість, наважуються перекрити газовий кран і переходити на альтернативні джерела енергії: це додаткові витрати.

Бажання німців допомогти ніяк не притлумить одвічного бажання зекономити. А відмову держави від російської сировини громадяни Німеччини таки відчули у грошовому еквіваленті: бензин на заправках нині коштує в середньому 2 євро/літр, проти «довоєнних» 1,3 євро. Не дивно, що у нещодавньому опитуванні німці більшістю висловилися за те, щоб Україна поступилася (тимчасово!) окупованими територіями, бо впевнені, що тоді путін заспокоїться, а міжнародні відносини «відкотяться» до стану 24 лютого. Німцями керує матеріалізм. Часто споживацький. Мільйонер, який мешкає на сусідній вулиці, збирає порожні пластикові пляшки. Гадаєте, почувається відповідальним перед планетою? Жодним чином, просто кожна пляшка – це 25 центів доходу.

Відкрито проросійська позиція німців схиляє до серйозних досліджень у царині психології і навіть психіатрії. Або змушує прискіпливо переглянути німецькі освітні програми. Невже у тих, хто сахається від однієї лише згадки про Гітлера і готовий «вломити» навіть за жартівливе «зікання» правицею (сам бачив такі сутички п’яних), – невже у них є якась флешка з колективною пам’яттю, яку вони викинули к бісовій матері? Чи ж їм не викладають на уроках історії перебіг Другої світової? Хіба не нагадує їм ця ситуація в Україні Судетську кризу, а Кіссінджер із Шредером – двох довбанів, що змагаються за звання Чемберлена, який «привезе мир»? Питань більше, ніж відповідей, і вони, на жаль, претендують залишитися риторичними…

До народу

… – Моя мати – офіцер поліції, має гідну зарплату, і для нас зростання цін на пальне не є великою проблемою, – каже 17-річна Пауліна. – Але цей стрибок все одно відчутний: раніше повний бак для нашого авто коштував 80 євро, нині – 135. Ми можемо собі це дозволити, не економлячи на пересуваннях, але 55 євро – це таки відчутна різниця.

На моє ж запитання чи знає вона, чому саме зросли ціни, Пауліна обмежується лаконічним «війна». Цей шматок нашого з нею діалогу демонструє увесь потяг молодого покоління до зовнішньо- та внутрішньополітичних процесів Німеччини. Бо ж якщо ви думаєте, що Пауліна така одна, ви помиляєтеся. Добра більшість німців вікової категорії 16-24 не здатні провести навіть такі елементарні математичні операції. Як і висловитися щодо актуальної ситуації (хіба що багатозначно похитають головою).

Те, як молоді німці проводять свій freizeit та розважаються, мене взагалі загнала до екзистенціальної кризи: щонайменше 8 з 10 відповідають: «Нажертися до блювоти, покурити трави, проблюватися». І, може, й люди вони непогані, але такі життєві пріоритети, звісно, вражають.

Гріхом було б запевняти, що і в нас таких немає, але… Бачачи, як молоді хлопці та дівчата віддано захищають Україну від рашистських варварів, можу запевнити світ: країна наша приречена на розквіт. Що ж до німецьких «югендів»?.. Бундесреспубліці ще років 20-30 гарантоване відносно небідне життя. Далі, коли ця молодь опиниться всередині вікової піраміди, коли відбудеться «коловорот стариганів у природі» (а, як на мене, на них досі і тримається німецьке суспільство), коли нових дітей народиться, як кіт наплакав (чи то від основного «хобі», чи то чайлдфрі візьмуть в суспільстві гору, бо їх у Німеччині дуже багато), – отоді-то німцям є всі підстави боятися «темних часів».

Старість

Резонне запитання: як може триматися країна на старих? Їм же треба виплачувати пенсію, для держави як робоча сила вони малоефективні… Якщо пройдетеся середмістям, а точніше, тамтешніми закладами гендельно-харчувального типу, самі переконаєтеся: 95% відвідувачів – вже немолоді люди. Зустрічаються компаніями, сидять, курять, п’ють, а тим самим забезпечують левову частку роботи третинного сектору економіки. Попри величезну кількість друкованих видань (із значними тиражами), з екземпляром «Frankfurter Allgemeine» за столиками в кафе ви побачите лише літніх людей. З передплатою друкованої періодики така ж картина. Навіщо, питається, молодому квартальна передплата «Braunschweiger Zeitung», якщо сьогодні в «Lidl’і» горілка зі знижкою?

Також із цікавих спостережень: тільки літні люди допомагали нам в перші дні нашої «акліматизації». Особливо вразила пара: йдучи підтримували одне одного за лікті – пересуватися поодинці їм було важко. До нашого порога підійшли з великою коробкою продуктів та словами «Візьміть, ми допомагаємо чим можемо». Фрау міцно і зі сльозами на очах обняла мою маму, побажала путіну смерті, а нам – якнайскоршого повернення. Допомога молоді ж на той час полягала лише у пропозиції «нажертись» на вечірках, аби забути «цю ситуацію» – так вони «справедливо» називають війну.

Молодість

Витоки Пауліниного пацифізму, апогеєм якого стала фраза «Усі ці 8 років ми допомагали вам фінансово, але не давали зброю, бо не хотіли підтримувати воєнні дії, але зараз ми бачимо що одними шоломами ви не відіб’єтесь, тому вирішили підтримати зброєю», прояснилися доволі скоро: на одній з велопрогулянок вона зізналась:

– Я цілковита фанатка Ангели Меркель: при ній народилася і моє зростання відбувалося за її каденції. Не люблю Шольца, гадаю, він дуже нудний: коли слухаєш його виступи, здається, що він поступово засинає. Так можна і самій випадково заснути.

Що ж, якщо б ми оцінювали політиків за «шкалою цікавості», фаворитами українського електорату вже років із 10 були б Олег Ляшко та Генадій Москаль. Але ж як, чорт забирай, добре, що у моїх співвітчизників все ж таки є те, чого так гостро не вистачає німцям, – критичне мислення.

Я нагадав Пауліні про теплі стосунки її кумирки з путіним.

– Так, – погодилася вона, – у неї були особливі стосунки з путіним, але ж усі ці 8 років вона допомагала Україні фінансово!

Не став допитуватися, чому ж за всі оті 8 років не було зупинене будівництво «Північного потоку 2». Дискусія про це з німецькою ровесницею гарантовано перетворилася б на пустопорожню балачку…

Ойкумена. «Наші люде» всюди

В соціальній службі, перш ніж відкрити для себе цю бюрократичну «скриньку Пандори», стріли літню пані, етнічну українку, що проживає в Німеччині вже 19 років. Розговорилися. І раптом чуємо од неї: «Ой, а взагалі, живіть тут мирно, не проявляйте агресії, адже росіяни та українці – ОДИН НАРОД». Мовляв, наші хлопці, що возять гуманітарку, як бачать тут росіян, починають хамити, навіть до бійки доходить.

Відповіли їй грубо. Не стримались. Коли мешкаєш з 2003 року в Берліні, для тебе і болівієць стане рідною сестрою, аби тільки не у твоїй квартирі жив…

Сказала вона, втім, і ті неприємні речі, про як ми знали: «западенці», що першими повиїжджали з країни (більшість – сім’ї з чоловіками), нині зняли всі «вершки», мають добре обставлені квартири, а людям, що виїжджають із насправді гарячих точок, дістаються крихти.

Браття і сестри із західних теренів України, коли ви, перебуваючи закордоном, «кошмарите» у соцмережах когось із Маріуполя, Херсона, Донбасу, хто зараз нітиться десь у відносній українській безпеці, наріжним запитанням «Чому не українською?», коли ви здаєте в оренду квартири із 150-відсотковою націнкою, ви перетворюєтесь на «западенців». Я, народжений на півдні України, «змалоросійськомовний» у побуті, завжди захоплювався вашою високодуховністю та інтелігентністю: приїжджаючи до Львова, Яремчі, Тюдова, завжди дивувався, як у глухих гірських селах дбайливо прибрані каплиці – не замальовані всілякими графіті, а заквітчані та заклечані зсередини. Моє перебування в Дрогобичі як внутрішньо переміщеного було оповите гостинністю та щирою людською добротою. Нині ж, коли бачу на сайтах, як орендодавці правлять за совдепівську «однушку» десь на Левандівці щонайменше 15 000+ грн щомісяця, я розчаровуюсь.

Що ж до мови – вони вивчать, не хвилюйтеся. Потроху, крок за кроком: від збільшення словникового запасу до правильної граматики. Звідки така впевненість? Маю можливість судити за реальними прикладами: суржик моєї матері все більше та більше стає схожим на літературну українську мову. Впевнений, що серед людей, які спілкуються російською, але думають по-українськи, не знайдеться нікого з «неправильною» щелепою, і всі рано чи пізно опанують державну мову. Вповні. Справжній патріот ніколи не принизить людину, яка опановує рідну мову, але ще припускається помилок. Тож нині, для вас усіх, хто так самовіддано шпетить у соцмережах російськомовних українців, єдине послання: допоможіть, а не дорікайте.

У перший місяць війни я не вірив своїм очам. Згуртованість нашого народу викликала непідробне захоплення: не було ні бандерівців, ні ватників, ні западенців, ні донбасян – був єдиний український народ, такий, про який мріяв В’ячеслав Чорновіл. Невже, думав я, лишень така всеохопна чума зможе змінити цінності, скоригувати «плетиво» нашого ДНК, аби воно стало загальноукраїнським. І мова не про асиміляцію, а про прийняття одне одного. Оте вже затерте християнське всепрощення і «всеприняття» без великих змін вписується в концепцію України майбутнього. «Ти бандерівець? Чудово! В побуті спілкуєшся російською? Що кажеш? Почав вчити українську досконало у 2022 та вже склав тест на рівень C1? Годиться! Ходімо, гуртом придумаємо, як зіпсувати бодай одному кацапу сьогоднішній день!»

Та війна навертала до першого кварталу, і народ почав займатися тим, що йому зазвичай вдається: обкалювати одне одного. Мова, місце проживання – багато факторів, які просто констатувалися, знову стали розпалювачами ворожнечі.

Асиміляція

Ніколи не думав, що висловом «ложка дьогтю в діжці меду» можна ілюструвати людей, Аж до нещодавньої зустрічі з однією пані. Підійшла, примітивши мою маму, із ввімкненим перекладачем на телефоні. Розпочавши говорити німецькою, здивувалася з моїх знань, і раптово запитала: «Україна?» На наш ствердний кивок відповіла знову ж таки мовою Гете, що вона, взагалі-то, з Польщі. Скинула догори бровами, коли почула від мене:«Też trochę znam polski». Так би я, певне, і вів з рахунком 2:0 в уявному змаганні «здивуй співрозмовницю», якби наступною фразою вона не вирвалась уперед очок на 100.

Тут найперше варто обмовитися: певне, тепер усі, в Європі сущі, притримуються установки: зустрівся з українцем – розпочни розмову про політику. Часто такі розмови обмежуються питаннями: «Ви звідки?», «Миколаїв – то де?», «Як там у вас зараз?» і «Чи повернетеся додому?». Враховуючи специфіку поляків, до цього списку додаються: моє улюблене «Ale putin kurwa chory, no?» та «Коли путін помре, як думаєте?».

Її ж питання змусило мене остовпеніти: «Czy na Ukrainie wszystko jest tak, jak pokazują wiadomości?» (Варто зауважити, що, попри мінливу позицію Бундесреспубліки, «вядомощі», чи, ліпше «nachrichten» в них доволі об’єктивні). Таке я очікував почути від німця, для якого «путінгаз» є основною проблемою сьогодення, від сирійця, який вважає винним у загибелі мирних мешканців та бомбардуванні Алеппо не Дворнікова, а Обаму, але його поставила саме полька. Певне, щоб добити мене, вона далі виголосила: «Не думаю, що Зеленський – це щось хороше». Моє здивоване «Чому?» відповіла: «Не знаю». Втім, така абстракція швидко трансформувалася: «Він робить з України другий Єрусалим». То, виходить, весь перебіг подій, як і наступ росіян 24-го, залежить від нього?.. Ач, як шкода, що протести на час воєнного стану заборонено! Вийшли б отак на Банкову і гримнули всією своєю єдністю: «Зеленський, до-о-осить!» Він би я-я-як закінчив війну, махнувши правою, я-я-як відбудував би все, махнувши лівою, – і ми б усі знову я-я-як зажили!

Жарти жартами, а від таких мантр, що блукають в іншомовному суспільстві, стає якось обурливо-сумно. Безперечно, до нашого президента лишилось багато питань ще з «гражданки», з’явилися й нові, які ми неодмінно йому поставимо другого ж дня після закінчення війни (першого дня, так і бути, хай виспиться по-людськи). Ми, українці, маємо добру пам’ять. Але нині, як на мене, маємо консолідуватися навколо нього. Звісно, це не означає маніфестувати всі його рішення. Забувся – нагадали. Але атакувати його ні з того ні з сього чи згадуючи минулі гріхи нині – як у тій пісні на слова Франка: «Не пора, не пора, не пора».

А що ж полька? Сам того не очікуючи, я вирвав собі кілька очок нашому змаганні ствердною відповіддю на запитання «Чи плануєте ви вертатись додому?» Не знаю, чого там було більше: подиву чи непорозуміння, однак брови, що різко підскочили, явно не означали захвату нашими патріотичними почуттями… Вже розійшовшись із нею, картав себе, що не спитав, скільки років вона мешкає в Бундесреспубліці. Бо «німецифікація», схоже, у неї минула успішно: раціоналізм та матеріалізм в її свідомості взяли гору над патріотизмом, над кревним відчуттям батьківщини…

P.S. Колаборантів серед українців вважати за «ложку дьогтю», як на мене, забагато честі – вони, радше, ложка лайна. Хоча ні, шмат.

З підміченого

Не думав, що можу так зненавидіти порядок. Той німецький «орднунґ» із обов’язковим показним супроводженням поліціянтами цілком мирної демонстрації псував увесь настрій: втрачається будь-яка можливість безкарно затопити у кацапський писок. Ні, на нашому мітингу не відповіси на закидони російського німця десь збоку – поліція стримує. І до їхньої колони «зомбі» з убогими плакатами «Frieden mit russland» не підберешся – її починає і замикає поліцейський «бобик».

У такі моменти європейська всеохопна толерантність починає навіть дратувати: проукраїнський мітинг, проросійський, ЛГБТ-спільнота, прихильники легалізації канабісу, їхні опоненти… – німцям начхати на суть демонстрації, аби лишень не порушувала їхній особистий простір та закінчилася до 22-ї години…

Ще не забули про «асоціативні місця?» Справа в тому, що моє захоплення українським роком 90-х (як і психічний стан) поступово перетворюється на хворобливе. Тому й «Еміґрант сонґ» став лейтмотивом мого перебування в Німеччині. Попри гостре несприйняття рядка «Бай-бай, мила, мене забувай» (нагадаю, ним я звертаюся до України), слова «гадівського» шлягера спадають на думку 3-4 рази щодня. Я й досі продовжую тішитися улюбленим самообманом, відсуваючи момент повернення на Батьківщину до «знакових дат»: спершу це був початок літа, потім мій день народження, День Конституції, нині ж дата-фікс – 1 вересня, хоча і її, боюся, доведеться зсунути через залежність від обставин, в яких опинився. Доцільність такої ілюзії, звісно, суперечлива, та саме вона допомагає тримати мій психологічний стан на рівні принаймні «нижче за середній». І жевріти надією, що найближчим часом зможу перемкнути «Еміґрант сонґ» на наступну пісню альбому «Я вернувся домів».

Післяслово. Незалежній Україні і Незалежним нам присвячую

Статусом «Незалежність» я пишався переважно у контексті звільнення України від серпо-молотового ярма. Одним із улюблених моїх занять було розмовляти з людьми «радянофільної» натури та змушувати «збоїти» їхню систему цінностей. Активно ухиляючись від «колись зеленішої трави», «ковбаси по 3.20» та слова «стабільність» як аргумента, я делікатно погоджувався із примарою постійності: так, було стабільно погано. Потім ішов в контрнаступ, нагадував «радянофілові» про знищення національної ідентичності, потоптання прав людей і не забував подякувати Горбачову за розвал Союзу. Чи причетний був тільки він? Звісно ні, але коли слова «дякую, розвал, Горбачов» сплавлялися одним реченням, у старих закомплексованих мізках одразу виникав оксюморон і детонував їх до вибуху…

Я пишавсятим, що маю незалежність, роками виборюванумоїми пращурами, що я не не є гвинтом тоталітарної машини. Але тут, в Європі я переоцінив своє ставлення до Неї. Наше життя все просякнуте Незалежністю. Ні, вона не у повітрі – вона і є повітрям, життєдайною силою, що вже тече у наших венах та артеріях. Ми не просто незалежні – ми вільні у виборі, свобідні у висловах та відкриті у думках. Ми – народ України – і є та Незалежність. Немає добра без лиха, і в нас знайдуться дворушні, що за спиною кажуть інше, але одна справа – ця плямка на полотні нації, а інша – білий рушник, що пливе болотом заздрісного народу. Жоден холоднийнімець не зрівняється з відкритоюукраїнськоюдушею.

Гордий тим, що більше половини Твого життя і все своє провів пліч-о-пліч із Тобою та Твоїми громадянами. Пишу це у День Твого народження (а чи відродження – обирай, що ліпше пасує) і розумію, що жодна країна не замінитьТебе…

На чужині не ті люде –
Тяжко з ними жити!
Ні з ким буде поплакати,
Ні поговорити…