Тема Голодомору та його наслідків десятиліттями була табуйованою в українському суспільстві. Захована, втаємничена, огорнута шепотом і застережливим «краще вам не знати». Чимало з нас помічали, з яким трепетом наші родичі ставляться до їжі. Особливо до хліба. Як методично старші люди проводять заготівлю зимових запасів, намагаються зберегти якомога більше. І з скорботою запалюють ту саму єдину свічку на підвіконні в останній четвер листопада.

Документальне дослідження «Червоний Голод: війна Сталіна проти України» авторства американської історикині, письменниці та журналістки Енн Епплбаум проливає світло на безліч запитань, яких так ревно оминали наші бабусі та дідусі. Яких так ревно уникали ті, хто вижив.

«Я був серед тих, хто вірив: щоб змусити село віддати хліб, його треба добре потрусить… Що селяни були несвідомі, що вони були відсталі. Що вони дбають лише про свою власність, що їм начхати про робітників. Що вони не переймаються спільними проблемами побудови соціалізму та виконання п’ятирічного плану. Цього мене навчали в школі, у комсомолі, це я читав у газетах і про це мені говорили на зборах. Усі молоді люди так думали», – Копелєв.

Фундаментальність Голодомору як національної травми українців полягає перш од всього в зерні повної недовіри одне до одного й знищенні всього людського, що ще могло залишитися у селян, заморених попередньо. Енн Еплбаум слушно зачинає книжку із передумов Голоду.

Початок XX століття ознаменував один з найбільш нестабільних та буремних періодів у історії України.

«У січні 1918 року Ленін віддав наказ про перший радянський напад на Україну, а в лютому в Києві було встановлено антиукраїнський режим».

Боротьба точилася між принаймні п’ятьма політичними силами, і вже тоді зв’язок між провізією та утримання підтримки був для більшовиків очевидним. Україна в цьому рівнянні була чи не основним фактором – багата земля і родючі ґрунти робили її ідеальною годувальницею.

На початку 1917 року більшовики були невеликою партією Росії, перебуваючи мало не в меншості. Такий стан речей вимагав активної агітації. Основним засобом отримати підтримку були прості та зрозумілі гасла, що межували з примітивністю: «Земля, хліб, мир».

Сил було достатньо, щоб здійснити державний переворот, а далі за обіцянки так чи інакше доводилося відповідати. Народ, охоплений абсолютним хаосом, вимагав стабільності, миру та їжі. На той момент Україна мала лише 22 тис. членів більшовицької партії.

«Один із шести був євреєм або єврейкою. Мало хто розмовляв українською».

Це дає підстави вважати, що партію підтримували не самі українці, а представники інших національностей, які проживали на тій самій території. Водночас українські національна незалежність та самобутність не сприймалися. Україна радше вважалася сировинним додатком. Попри іншу обгортку та революцію, підґрунтя російського більшовизму  не мінялося: росіяни залишилися переконаними імперцями та шовіністами. І тогочасна преса відігравала в сьому не останню роль.

«Не всі селяни, які борються за землю та свободу, повністю розуміють, що передбачає їхня боротьба». Це про революцію 1905 року.

Енн Епплбаум зауважує, що й Лєнін вважав селянство геть відсталим і таким, що мало б підкоритися і піти за робітничим класом.

Отже, з перемогою більшовизму в Україні склалася доволі закономірний політичний та соціальний ландшафт. Меншовартість, яку українцям вперто прививали ще за часів царату, набула нового, набагато жорстокішого вигляду. Національність та етнічне розмаїття існували лише тоді, коли це було вигідно Лєніну і його кліці. Сталін пішов ще далі. Як пише Енн Епплбаум, саме він називав селянство основою будь-якого соціального руху. Без цього класу, на думку Сталіна, не буде існувати повстань і заворушень. А тому усунути цю проблему треба шляхом нищення селянства, яке в Україні складало більшість. Посилаючись на праці Моргана Філіпа Прайса, авторка пише, що обговорення державних справ раптом досягнуло мас, вийшовши з кабінетів державного керівництва, підважуючи авторитет останнього.

Хліб був ключем до влади. А Україна – основним джерелом хліба.

Така політична ситуація фактично робила селян «ворогами народу».

«Селянин має зробити вибір: вільна торгівля зерном означає спекуляцію зерном, це означає свободу наживання для багатіїв, свободу помирати для бідних. Вільна торгівля хлібом – це поворот назад, до панування і всевладдя капіталістів, і розриву союзу селян та робітників», – Лєнін.

За вимогами віддати хліб, почалися заклики вступати до колгоспів. Важливою буде ремарка, що такі господарства (550 станом на 1919 рік) не набули очікуваної популярності. Не тільки через свою початкову провальність, а й через пряме небажання українського селянства до них вступати. Мало хто з них бажав віддавати плоди важкої праці задля невизначеного загального благополуччя і потреб пролетаріату, якими так палко «опікувався» Лєнін. Проблема полягала ще й різниці між російською та українською традиціями ведення господарства. В Україні, попри загальну згуртованість, общинне господарство не було поширеним. Селяни, що мали землю, могли натомість запропонувати роботу та оплату. Класова відмінність не була гострим питанням. Більшовики ж розділили тогочасне село, замість того, аби атакувати його ззовні за рахунок власних ресурсів. Створили внутрішню ієрархію, поділивши село на «куркулів», середняків та бідняків. Традиційно останні вважалися поганими господарями – з різних причин, що часом не залежали від них. Та вони мали можливість змінити власне становище наполегливою працею. Поділом на класи більшовики створили внутрішнього ворога – «куркуля». «Перемога» над ним мала принести всім землю, хліб і достаток без важкої праці та труднощів. Схема така ж проста, як із Жовтневим переворотом 1917 року. Не дивує, що багато людей, втомлених Першою світовою і невизначеністю останніх років, швидко прийняли такий хід подій.

Енн Еплбаум пише, що «куркулі» не тільки стали ворогом для менш заможних селян, а й отримали роль «цапа відбувайла» для самих більшовиків. Розглянувши передумови, можна відслідкувати хід дій радянської влади. Посіяти недовіру одне до одного – досить дієвий диверсійний метод і засіб відвернення уваги. У той же час на селі з’являється комітет селянської бідноти, «комбід». Серед них були найменш успішні господарі, які мали б найбільш опортуністичні погляди й відуття «справедливості». Їх залучали червоноармійці та агітатори, що пересувалися від села до села. За колабораціонізм та допомогу в конфіскації землі, господарства та так званих надлишків зерна їм пропонували частину конфіскованого.

«Куркулям і релігійній громаді було заборонено проводити зібрання без відома ревкому, в селі відновили охорону та встановили негласне стеження за куркулями», – згадував Йосип Нижник. Він повернувся з фронту 1918 року й приєднався до одного з таких «комбідів», ставши його відданим членом. Як пише Енн Епплбаум, не всі із тих заходів передбачалися наказами згори. Але заяви Олександра Шліхтера, що від грабунку куркулів залежить добробут селян, розпалювало ворожнечу. Варта згадки така цитата, наведена авторкою: «Ви, товариші селяни, повинні знати, що тут у нас, на Україні дуже багато куркулів-багатіїв і вони дуже організовані, й коли в селах ми почнемо насаджувати свої комуни, ці куркулі чинитимуть величезний опір».

Всі ці дії та заходи не тільки породили класову ворожнечу між самими українцями, а й стали причиною першого голоду. Масові повстання, хаос та війни перетворили багатьох на біженців. Інфраструктуру міст та сіл було знищено. Більшовики фактично зруйнували економіку, націоналізували виробництво та промисловість і, по суті, заборонили торгівлю. Намагання використати примусову працю і провал колективізації також далися взнаки. Продовольства ледь вистачало, щоб прогодувати країну. Залізничний і річковий транспорт занепали, що робило неможливою дистрибуцію харчів. Кількість хворих та голодних невпинно росла. «Саме зараз потрібно провчити цю публіку так, щоб протягом кількох десятиліть вони не сміли навіть подумати про опір», – писав Лєнін в листі до Молотова.

Троцький активно закликав до мілітаризації економіки, проте ресурсу для такого переходу було геть недостатньо. Більшовики повернулися до використання воєнної риторики. До таких висловів, як «трудова армія» та «офіцери праці». Повернулися продрозверстка, примусова конфіскація продовольства, а також комнезами – комітети незаможних селян. За розповідями селян, ті, користуючись своїм становищем, просто грабували сусідів: «Хочуть – заберуть зерно. Хочуть – заарештують. Що хочуть, те й роблять».

Люди згадували безпринципність та жорстокість комітетів на місцях: вони не підлягали жодному контролю, або ж їх навіть заохочували до безкарності. Дебати про вплив реквізиції на населення вгавали на тому, що інтереси держави визнавали вищими за потреби населення. Більшість тих, хто відбирав хліб, були сусідами пограбованих. «1921 року, – згадував Матвій Гаврилюк, –  коли держава потребувала хліба, я був активним агентом продрозверстки й знаходив хліб у куркулів у нашому селі та в п’ятьох селах Ружинського району. Допомагав військовим із розташованих там продзагонів виловлювати куркулів, котрі приховували хліб і займалися бандитизмом. У цей важкий час куркулі погрожували мені і моїх родині. Але я був солідарний з усіма заходами, котрі вживала партія».

Зі слів сучасників тих подій, агітація та пропаганда мали на людей неймовірний вплив. Настільки сильний, що ті були готові «здавати» сусідів, яких знали десятиліттями. Результатом такої політики стало зниження інтересу селян до роботи та хлібозаготівлі. Видимою була й нестача робочої сили: багато чоловіків не повернулися з фронту після Першої світової війни.

Чимало з тих, хто заперечує Голодомор, твердять, що його причиною був звичайний неврожай, а не запланована політика Сталіна та його оточення. Проте перший голод доказово підтверджує нежиттєздатність цієї аргументації. 1920 року засіви вже були меншими, ніж зазвичай, –  наслідок дій влади. Вони ж дали менший урожай через «дуже засушливу й спекотну весну». «Земля під час весняної сівби була суха та потріскана», – згадує очевидець. Енн Епплбаум пише, що того року від однієї п’ятої до чверті посівів пшениці всохли ще в стеблі.

Україна та й Росія і доти зазнавали періодичних неврожаїв. Та жоден з них не мав таких наслідків:  селяни переживали такі періоди завдяки запасам зерна. А того року їх не було – все одібрали. Голод охопив Поволжя, середню та нижню течії Волги, Урал і південь України. Селяни були вимушені їсти щурів, собак, котів, комах, сурогати, траву й листя. Були й випадки канібалізму.

Ось тогочасні свідчення біженців із Саратова: «Радянський уряд повідомляє, що селяни покидають своїх дітей. Це не так. Насправді деякі батьки підкидають своїх дітей державі, яка обіцяє піклуватися про них, але не робить сього. Інші кидають своїх дітей у Волгу, адже переконані, що краще їх утопити, ніж віддати на виховання у комуністичній вірі, яку вони вважають антихристиянським вченням».

Люди масово покидали села, гуртувалися у таборах біженців. Хвороби поширювалися неймовірними темпами.

З опису американського журналіста Ф. А. Маккензі вокзалу в Самарі: «Тут були хлопці високі, висохлі і настільки тоненькі, що люди на Заході не можуть собі навіть уявити, вкриті лахміттям і брудом. Старі жінки, деякі з них напівпритомні, сиділи на землі, пригнічені голодом, бідністю і лихом… Бліді матері намагалися пересохлими грудьми нагодувати дітей, котрі помирали на очах».

Проте голод 1921 року мав важливу відмінність від Голодомору – його не приховували. Режим прийняв іноземну продовольчу допомогу. Хоч і зі скрипом. Але ставлення влади до голоду в Україні та Росії значно різнилося. В обох країнах було створено комітети допомоги тим, хто голодує. Проте ситуацію в Україні, замість того щоб надіслати допомогу з північних регіонів до голодного півдня, весь «надлишок» зерна відправили до Росії. Співробітники доброчинної «Американської адміністрації допомоги» також помічали різницю у ставленні, про що нам відомо з їхніх записів та спогадів. Перші їхні запити до московської влади на дозвіл відвідати Україну було відхилено. Основний аргумент: Україна, мовляв, виробляє достатньо зерна, щоб і себе прогодувати, і допомагати бідним губерніям Росії. Так, у Миколаєві агітаційні плакати закликали допомогти росіянами Поволжя.

Співробітники західних допомогових організацій наражалися на постійні перешкоди: радянська влада панічно боялася впливу іноземців на «трудящих», закликів до націоналізму чи «дій, спрямованих на допомогу або шкоду тій чи іншій соціальній групі». Не менш важливим фактором був антисемітизм.

«Вислів «знищити куркулів як клас» передбачає страждання людей. Це звучить як формула соціальної інженерії, знеособлено та сталево холодно. Але для тих, хто бачив процес зблизька, цей вислів наповнений жахом»,  стверджував Юджин Лайонс у праці «Відрядження до утопії» 1937 року.

Коли йдеться про Голодомор, складно оминути історії окремих людей. Якщо розповідати про такі речі розмито, загально, не згадувати осіб, все має не такий вже й цинічний і жахітливий вигляд. Комусь це видається простою помилкою, декому – «невдалим роком», а хтось про такі події навіть не знає. Цю подію часто висвітлюють вибірково, тому, аби звернути увагу на конкретні періоди, історики, письменники та інші дослідники вдаються до персоналізації.

Енн Епплбаум – не виняток. Її оповідь про Голодомор починається з історії Мирона Долота, який проживав у селі на вісімсот дворів, де всі мали принаймні трохи землі, а присутність радянської влади відчувалася не так гостро.

«Ми були вільними, – згадує Мирон. – Ми їздили куди хотіли і вільно пересувались у пошуках роботи. Ми вирушали до великих міст і сусідніх містечок на весілля, на ринок або на похорон. Ніхто не вимагав у нас ніяких документів і не запитував, куди саме ми хочемо їхати».

Схожими спогадами ділилися жителі інших сіл. Їхні батьки зналися на ремеслах, могли вільно заробляти гроші, вести власне господарство й не зазнавали особливого втручання влади. Енн Епплбаум пише, що в селах, як і в минулому, панувало самоврядування. Ситуація змінилася, коли це перестало влаштовувати владу. Приватні господарства мали остаточно перетворитися на колективні, а  вся худоба – разом із землею мала «усуспільнитися» чи перейти до держави. Селян по суті примусили відмовитися від землеволодіння та власності. Рухомої й нерухомої. Всю сільськогосподарську техніку колективізували. Єдине, що могло лишитися у власності селян, – хати. Проте навіть їх згодом мали конфіскувати. Енн Епплбаум пише: «У власності більшості селян залишаться хати, хоча деякі згодом житимуть у колгоспних бараках і харчуватимуться у їдальні. У приватні власності не залишиться нічого істотного».

Ще однією важливою зміною стали трудодні, які замінили селянам живі гроші. Реакцію на такі зміни можна прослідкувати у народній творчості:

«Серп і молот – смерть і голод».
«В тридцять третьому году,
Мерли люди на ходу…
Їли кору, різні трави
Бересток і лободу».

«Трудодень, трудодень,
Трудоодиниця.
Батько ходить без штанів.
Мати – без спідниці».

Колективізацію називали «рухом, який охопив всю країну». Ніби селяни самі почали віддавати худобу й землю, радісно біжучи до колгоспів. А насправді накази й постанови про прискорення колективізації ішли від вищого керівництва. До сіл із міста направляли партійні кадри, що мали створювати колгоспи й переконувати селян туди вступати. Проте такі дії і заклики неминуче стрічали спротив самих селян. «Зовнішній вигляд прибульців, – згадує Мирон Долото, –   викликав у нас цікавість та подив. Бліді обличчя та одяг видавали чужаків. Навіть ходили вони обережно, щоб не натрусити снігу на своє поліроване взуття».

Енн Епплбаум пише, що багато з тих, кого відправляли до села, не мали навіть найменшого уявлення про сільське господарство. Вони ставилися до селян грубо й зверхньо. Причини для того, аби покидати міста й відправлятися на село, у всіх були різними: хтось вірив у те, що говорила пропаганда, інші боялися нестачі продовольства й були готові самі натиснути на селян, аби його отримати, а хтось вірив, що селяни навмисно саботують велику революцію.

Колективізація планувалася як добровільний процес. Селян мали переконати, а не грабувати й відбирати речі силою. Колгоспи мали підготувати до посівної. Скликали збори, агітатори ходили від хати до хати.

Архіви містять велику кількість доносів та скарг на сільські ради, бо ті буцімто затягують колективізацію або заважають працювати уповноваженим з міста. кадрів. А селяни часто характеризували активістів як недосвідчених, некомпетентних робітників, що не знали про село нічого, давали безглузді поради, або взагалі заважали роботі.  Більшість прибульців говорили російською. Часто їх ідентифікували як росіян або євреїв. Хоча велика кількість кадрів прибула саме з українських міст.

«Він агітував все, як то гарно жити при радянській владі. Але хто його слухав? Ніхто його не слухав. Так ходив брехун з кутка в куток, ніхто його не хотів навіть слухати, бо всі знали, що він робить», – пригадує Олександр Гончаренко, котрий за часів колективізації був ще підлітком.

Варта уваги така персона як Паша Ангеліна, одна з перших трактористок у Радянському Союзі і відома стаханівка. Народилася вона на Донеччині 1912 року. Була завзятою активісткою, пізніше в мемуарах написала: «Тоді ми наступали на куркулів, які були сильними й безжальними в своїй ненависті до всього нового. Наша родина, як і багато інших, поколіннями на них працювала. Ми зрозуміли, що не можемо жити на одній землі із цими кровопивцями. На шляху до кращого життя стояли куркулі, й зрушити їх звідти не могли ніякі умовляння, обмеження чи додаткові податки. Знову ж таки, партія зрозуміла наші потреби й вказала нам шлях. Через товариша Сталіна партія сказала нам: «Від обмежень куркулів переходьте до їх ліквідації як класу…».

В її словах – ностальгія за тими часами й жодного докору сумління. Таких людей, що вірили в ідеї комунізму, було багато. Енн Епплбаум, цитуючи таємний звіт ДПУ в Україні 1930 років, пише: «маси бідняків та середняків збиралися під червоними прапорами, співаючи комуністичних пісень під час проведення колективізації». Вони ж проводили хлібозаготівлі десятиліттям раніше, доводячи свою відданість. Незважаючи на погрози, одразу включилися в роботу. Обшукували обійстя, хати, видавали людей, особисто приводили їх до органів. Хтось користався ситуацією, що склалася, аби нажити власні статки. Багато активістів самі були злочинними елементами, що прикривали свої діяння колективізацією.

В 1930-ті на селі знову стався розкол. Людей вкотре поділили на класи, одному з яких дали право знищити «ворогів» партії. І це змусило противників колективізації замовкнути. Водночас важко достеменно стверджувати, чим саме керувалися активісти, що так завзято шукали «зрадників». Багато хто піддався страху перед владою: бути заарештованими, голодними чи клейма «ворога народу». В особливому становищі перебували вчителі та вихователі: «Оточували село, доставляли їх на станцію пішки, жінок, дітей, старих, кого хочете, й відправляли в теплушках на Північ», – зі спогадів одного з учителів про колективізацію. «Усіх вчителів вважали учасниками соціального перетворення села, тому ми автоматично ставали активістами і повинні були переконати людей вступити в колгоспи», – розповідає інший педагог. Освітяни також відігравали свою роль. Їхнім завданням було випитувати в дітей, чи не ховають їхні батьки чого-небудь і де саме приховують. Але про це згодом.

Клеймо «куркуль» означало автоматично стати «ворогом народу», «кровопивцею», злодієм, контрреволюціонером. Не-громадянином. Будь-яке майно могли конфіскувати. Реманент, худобу, хату, цінності відбирали безкарно. Розкуркулення у суті своїй перетворилося на грабунок. «Куркульську» власність могли за безцінь продати на відкритих торгах.

 «Наче зараз бачу картину, що врізалась тоді в мою дитячу свідомість, –  свідчить очевидець:  – перед сільрадою дівка-комсомолка веде «торг». Візьме якусь кофтинку з купи майна, відібраного в розкуркулених, тріпне тою кофтиною і питає «Хто скільки за цю вещ дає?».

Часто людей просто викидали на вулицю посеред зими. Голих та босих. Читаємо в книжці Енн Епплбаум: «На Чернігівщині місцеві бригади викинули селянську родину на вулицю посеред зими. Роздягнених людей привели до холодної хати, у котрій вони мали відтепер жити. У Березнегуватському районі дванадцятирічну дівчину залишили в самій сорочці, з іншої дівчини, котра була в самій сорочці, зняли панталони. Одяг стягли навіть з немовляти та матері, яких викинули на вулицю. А коли жінка попросила в них хоча б рядно, їй відмовили».

Бувало, що процес затягувався на кілька місяців. Господаря могли почати обкладати податками на будь-який продукт. А коли платити було ні з чого, приходили просто забирати «остатки». І тоді родину так само роздягали й викидали на вулицю. Голова сім’ї опинявся у в’язниці, а його сім’ю прирікали на голодну смерть. Часом до колективізації могли залучати частини Червоної армії. «Переконування» селян колективізуватися насправді було катуванням, погрозами, залякуванням, переслідуванням.

«Син одного «куркуля» на Полтавщини пригадував, як його батька зачинили в холодній коморі, не давали три дні їсти та пити. Він ковтав сніг, що набивався крізь шпарини. На третій день погодився вступити до колгоспу».

Частими були випадки відвертих знущань: «В одному селі бригада спалила хату, в якій жили дві дівчинки, які щойно осиротіли. Старша дівчинка пішла працювати в колгосп, а звідтіля її не пустили доглядати за важко хворою сестрою. Ніхто не виявив жодного співчуття до сиріт. Натомість сусіди розібрали рештки хати на дрова й розтягли останні речі, які сестри змогли врятувати».

Такі випадки є яскравою ілюстрацією істинної вартості людського життя в Радянському Союзі. Як поступово згуртованість та людяність вмирали в громаді. Бо головним завданням ставало вижити. Втім, траплялися й прояви доброти та милосердя. «Через відсутність роз’яснювальної роботи серед мас деякі бідняки й середняки співчували куркулям або не виявляли ненависті, а в окремих випадках навіть жаліли, пропонуючи їм житло та матеріальну і фізичну допомогу», – визнавали в ОГПУ.

Зима 1933 року була убивчою для українського села. Голод став не тільки методом прогодувати Росію та утримати владу. Він став інструментом придушення, знищення культури й ідентичності. Ті, хто просторікують про «добровільність», про відсутність спротиву серед селянства, глибоко помиляються: були і спротив, і повстання. Але 1933 року повставати забракло фізичних сил. «Як же повстанеш, коли вже не було сили й з двору вийти?» – згадує цей рік Марія Дзюба з Полтавщини.

Спочатку в організмі знижується рівень глюкози. Потім з’являються гостре відчуття голоду та думки про їжу. Сей період триває до кількох днів. Організм починає користуватися власними запасами жиру, людина худне, слабне. На третій стадії організм поглинає власні білки, м’язи тканини, страждають внутрішні органи. Ментальна діяльність згасає. Будь-яка активність приводить до виснаження. Імунна система слабне, через що будь-яке захворювання може викликати смерть…

Ті, хто вижив, намагалися пригадати події того періоду, але просто не могли згадати нічого.

«Одна зі свідків голоду, на той час одинадцятирічна дівчинка, могла пригадати, що її засмучували або розчаровували напередодні голоду навіть такі, здавалось би, тривіальні речі, як загублена сережка. Але вона не має ніякої емоційної пам’яті про сам голод, ні жаху, ні смутку: «Напевно, почуття були атрофовані голодом».

Радянська влада, а після розпаду СРСР –  і російська нерідко спекулювали й тим, що українці були канібалами. В архівах збереглися справи людоїдства, в ДПУ повідомляли, що воно стало «звичкою». Проте такі явища навіть у ті страшні часи засуджувалися народом. Навіть ті, хто втратив людську подобу через голод, намагалися приховати цей злочин.  «У селі Заливанщині Вінницької області, –  пише Енн Епплбаум, – переповідали історію жінки, яка вбила власну дитину. Вона сама розповіла про це: «Я беру дитину на цеберчик, а воно питає: «Що ти будеш, мамо, робити?» – «Нічого, нічого». Але її сусід, через вікно побачив, що жінка щось смажила. Її засудили до трьох років позбавлення волі, але зрештою вона повернулася додому і вийшла заміж за чоловіка з іншого села. Коли ця жінка «призналася чоловікові, він не захотів її знати». Це тавро залишилося з нею на роки».

Показовим є те, що за канібалізм давали три роки, в той час коли закон «Про п’ять колосків» карав за «крадіжку державного майна» щонайменше десятьма роками ув’язнення з конфіскацією майна.

Так більшовицькі народовбивці винищили мільйони українців. Цей мартиролог і досі не остаточний. Та не лише Голодомор було використано для викорінення «української проблеми». Слідом за ним почалися репресії інтеліґенції. Вкупі цей великий терор спричинив завмирання і відтермінування на десятиліття розвитку української свідомості і державності. І досі ці національні травми даються взнаки разом з тими неписаними правилами виживання за часів радянщини.

Книга Енн Епплбаум примушує озирнутися назад, щоб остаточно розвіяти ностальгію по СРСР. Пустити прахом ідеалізацію та прикрашання. І нарешті збагнути причини й наслідки Голодомору 1932-33 років та природу мовчання кількох поколінь українців.