Не буть ніколи раю
У цім кривавім краю…
Павло Тичина

Схоже, уявлення про гідність та й саме явище не еволюціонує, хоч нам наполегливо нав’язують думку про те, що останні століття з їх гуманізацією суспільства істотно змінили суть цього поняття, поглибили його. Еволюціонує (або деградує) лише наша здатність приймати почуття гідності іншої особистості.

Згадаймо трактат «Напучення королеві польському Сигізмунду Августу» славетного українського латиномовного публіциста ХVI століття Станіслава Оріховського. Деякі цитати з цього твору варто б розвішати на стінах Верховної Ради – такі вони живі й сьогочасні.

Спробуємо систематизувати й осмислити окремі позиції трактату, прочитавши його «очима нашого часу»:

1. «Нещодавно, коли Скітія вдерлася до Русі і все тремтіло з ляку перед ворогом, я, спонуканий подіями, відкрито надіслав тобі книжечку, яку раніше видав анонімно». Тобто автор відкрито заявляє правителеві держави, яка підкорила українські території, про своє ставлення до ситуації, називаючи «напад» конкретно-емоційним словом «вдертися», не намагаючись дібрати евфемізмів та зробити зайві реверанси в бік агресора.
2. «Та доки живеш у Краківському замку, люд у Русі нещасливо гине. Та ще й як гине! Цього без сліз і розповісти неможливо: ніхто людей не захищає, ніхто не боронить; міста попалено, фортеці зруйновано; багатьох славних лицарів посічено або забрано в полон…». Звичайний громадянин держави, по суті, говорить своєму королю, що той мусить залишити свій палац та вірних підлеглих і перебувати постійно там, де зараз найгарячіше, оскільки тоді він буде бачити, що насправді відбувається в його державі та хто найбільше потребує допомоги.
3. Наступна порада Оріховського, звісно, звучить утопічно. Але якнайточніше розкриває відвічне уявлення про гідність правителя, котрий має бути кращим з кращих:  «Передусім знай, що не всяка людина здатна бути при владі, а лише така, що за природою своєю прагне до правди і справедливості. Але й цього недостатньо. Треба, щоб прагнула вона до науки, яка саму людину зробить і правдивою, і справедливою. Так само й природні здібності, хоч би якими були високими, але якщо людина знехтує наукою, нічого не зробить гідного похвали».

Можна було б продовжувати цитування, та чи є у цьому потреба, якщо кожен має можливість прочитати твір й уповні насолодитися роздумами автора про те, що закон важливіший за короля. І що не варто оточувати себе крадіями та підлабузниками, а слід кожним учинком запобігати поваги будь-якого жителя країни…

Чому про це пишу? Тому, що мені завдає болю визначення «Революція гідності». Власне, не саме визначення, а те блюзнірство, з яким можновладці маніпулюють цим поняттям. Я про тих, хто ціною крові й життя справді гідних дісталися до свого «палацу» чи, скоріше, до годівниці.

Гідність не еволюціонує, зате може еволюціонувати наша здатність її захищати, наша готовність віддавати життєвий комфорт та звичний спокій заради захисту почуття власної гідності. І ми відчуваємо, як ця здатність еволюціонує в народі –  у знакових для нації подіях.

Кожному можновладцеві варто пам’ятати, що він  тимчасовий працівник у суспільних наймах. І що терпіння народу не безмежне. А щодо рівня суспільного самоусвідомлення? Нехай би наші поводирі почитали Оріховського, щоб ясно й просто бачити, куди рухатися.

Звісно, я не вірю в утопічні теорії ідеального суспільства. Король Сигізмунд Август не зреагував на трактат свого підданого, як і наші можновладці не реагують на меседжі суспільства, котре бачать тільки у вікна мерседесів та ресторанів.

Але…

Але гідність – це те, що ніхто не може відібрати в мене і в моєї нації. Гідність дозволяє вижити в цьому страшному й абсурдному світі, повному брехні, маніпуляцій, дрібних вчинків та не менш дрібних інтересів.

Думаю, Революція гідності ще не відбулася.