Часом прогулянки вранішньою безлюдною набережною можуть навіяти цікаві роздуми…

Ви колись помічали, як летить проти сильного вітру чайка, себто мартин? Здіймаючись з води, робить кілька одчайдушних помахів крилами, намагається піднятися вище. Наївно сподівається, що там вітровій слабший . Але згодом таки повертає за вітром. Чи знов сідає на воду: мовляв, так я й хотів, мені, мовляв, просто треба було розім’ятись, а летітиму пізніше. Самі ж потуги набрати висоту на вигляд доволі дивацькі – мов ухиляння від пострілу: змахи крил нервові, та й «косить» птаха час од часу то на лівий бік, а то на правий.

А як за такої ж погоди літає сіра ворона, бачили? Високо не забирається, надає перевагу ефективності, а не ефектності, дотримується щадної швидкості та інтенсивності помахів крил. І не заспокоюється, не пролетівши бодай кілька метрів у своєму напрямку. Після того, звісно, сяде, перепочине, однак і не подумає змінити маршрут.

Такі спостереження наштовхують на «подражаніє» Сковороді, а точніше, «силі» в його байках.

Мартин – се Україна. (А якщо посилити метафоричність поміченого і припустити, що одне крило  – влада, а друге – народ, то він виявиться ще й півторакрилим). Знімаючись з місця, чимдуж поривається вперед, до нових звершень, у височінь. І тільки-но з’являється відчуття, що все налагоджується, що здіймаємося вище новими звершеннями, якоїсь миті політ раптом стає невротичним, невпевненим, поступово згасає снага бороти вітер… Зостається жменька сил не впасти каменем з високості, не розбитися, опуститися на плесо.

Сіра ж Ворона – то кожен свідомий українець. Із засталеним духом, незламний, «одшліфований терпінням», а тому й готовий до останнього боронити своє, рухаючись не стрімко, проте безупинно.

Чому ж ворона і мартин не можуть крилом до крила долати стрічні потоки  вітрів-борвіїв? В урбанізованій природі це неможливо через умови найчастішого «дислокування» : мартин тяжіє до води, вороні ж до вподоби паркові місцини.

А у гомосапіенсному соціумі?

Вийшли мудрі Ворони на Майдан, і гримнули слово своє попри Вітер буйний, і знявся Мартин вище од хмар. Здавалося, ось вона, сила висоти, навіть жевріючий вогник привидівся у його дзьобі. Той помічний огень, аби подужати всі вітри, всі незгоди… Аж раптом, мовби наслідуючи свого природного брата, наш метафоричний Мартин береться дрожем, і здригаючись од кожного помаху неслухняних крил, спускається додолу.

Дякуючи мудрим Воронам, він ще й досі не вкляк на воді, він упирається цьому мимовільному приземленню, б’є  крилами, намагається осідлати Вітер…

Що ж йому заважає?  Може, як тільки Мартин злітає, хтось оголошує відкритим сезон полювання? На мартинів.

І ще запитання. Не риторичне. Здогадуєтеся, хто той Вітер, з яким так одчайдушно борються Ворони, і який так часто знесилює Мартина? Звідки він віє?