Кожну історичну подію варто оцінювати в часовому просторі. Сьогодні з віддалі багатьох десятиліть усвідомлюємо, яку непроминущу роль в історії української політичної думки відіграла Українська революція. Вітчизняний історик і політичний діяч, активний учасник тих буремних подій Іван Кедрин згадував: «Постала просто нова українська людина, з новим підходом до справ рідного краю і зовнішнього світу, з новою психікою, новим розумінням того, що зветься нацією. І московські більшовики не творили б у Харкові «робітничо-селянський» уряд та не проголошували б УССР, коли б не побачили вже тієї зміни, яка заходила в умах і серцях українського народу».

Євген Неронович – одна з тих яскравих постатей, котрі всім серцем сприйняли Українську революцію. Народився 1888 року поблизу Пирятина, що на Полтавщині. Навчався в Полтавській, а за іншими свідченнями – в Київській гімназії. Про ті роки Євгена мало відомо, хоча залишилися спомини гімназійного товариша  Нероновича М. Єреміїва, котрий разом з ним та П. Чикаленком видавав «гімназіальний журнал». Видання починалося словами: «Українець, що то є?» І це в ті часи, коли сама назва «українець» була «ще якоюсь чужою та дивовижною, бо українська література її ніколи не вживала», – згадував М. Єреміїв. Скінчивши гімназію, Неронович вступив до Політехнічного інституту в Петербурзі. Тодішня столиця Російської імперії, як свідчив Сергій Жук, мала щонайменше стотисячне українське земляцтво, чимало українських громадських організацій, партійних осередків. Були такі об’єднання українців і у навчальних закладах Петербурга. Серед активу місцевого українства –  Хв. Вовк, О. Лотоцький, І. Житецький, Л. Чикаленко, С. Жук та багато інших. За твердженням О. Лотоцького, 1914 року, якраз перед Першою світовою війною, в Петербурзі було близько двадцяти українських легальних та нелегальних громад, до яких входило майже 300 активістів. У політехнічному інституті Євген Неронович зумів згуртувати чимало студентів. Ще з 1902 року воно було тут під сильним впливом першої активної політичної сили Наддніпрянщини – Революційної Української Партії (РУП), котра проголосила тезу Української державності. 1903 року в Петербурзі  засновано північний комітет РУП, а наступного року він розділився на соціал-демократів і прихильників соціал-демократичної робітничої течії, серед яких був і Євген Неронович. Утворилася Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП), ліве крило якої він і очолив.  Ще на початках організатори збагнули потребу утворити об’єднавчий орган, який би, дотримуючись єдиного плану, координував би діяльність численних громадських організацій. Першим кроком стало утворення у 1905 році Інформаційного Бюро, котре, як зазначав О. Лотоцький, «не лише технічно керувало тим життям, але разом впливало й на ідейні настрої студентства». Остаточно воно сформувалося перед Першою світовою війною. В цей час його фактичним головою був Євген Неронович. О. Лотоцький згадує: «Найбільш енергійним представником сеї – політичної – течії в настроях  студентства був Єв. Неронович. Людина сильної волі, – він зумів використати загальне тло тодішніх настроїв на Україні – перед війною – та знайшов широке співчуття своїм ідеям серед студентства». За ініціативи Є. Нероновича, О. Ковалевського, І. Косенка створюється Головна Рада Українського Студентства, яка мала на меті об’єднати студентський рух, проводити національну пропаганду, організовувати політичні демонстрації та мітинги. На установчих зборах Ради ухвалили резолюцію «в напрямі федерації та антимілітаризму». Прихильники Є. Нероновича стояли «на ґрунті самостійності та продовження війни – до розбиття Росії». Головна Українська Рада проіснувала аж до революції 1917 року – значною культурно-просвітницькою та політичною силою. 1913 року при Раді почали видавати часопис «Український Студент», редактором якого став Є. Неронович.

З початком Першої світової Є.Нероновича мобілізують до армії, там вони із В.Садовським створюють Солдатську організацію, до якої входили представники різних військових частин Петербурга. В перші дні Лютневої революції центр студентських організацій скликав збори, на яких утворили Український Революційний Комітет з О. Лотоцьким на чолі. Комітет організовував мітинги, а в аудиторіях Жіночого медичного інституту – курси для солдат, на яких, до речі, виступали з лекціями Лєнін, Коллонтай, Винниченко. Керівниками курсів були Є. Неронович, О. Ковалевський і П. Пилипчук. В квітні 1917 року створюється «Українська Військова Рада у Петрограді», яку очолюють Є. Неронович і Ф. Полонський. Згодом її перетворюють на «Український Революційний Штаб». Водночас виникає ідея створити у столиці громадський орган, який очолив би політичний рух українських національних сил. Так постає «Рада Українських Організацій у Петрограді», куди ввійшла більшість українських організацій, зокрема і «Український Революційний Штаб». Першим значним заходом Ради стала грандіозна демонстрація військових з ультиматумом до Тимчасового уряду дозволити формувати українські військові частини і визнати Українську Центральну Раду (УЦР). Саме ця жорстка позиція змусила Тимчасовий уряд того ж таки дня відрядити своїх міністрів (Керенського, Терещенка, Церетелі) для переговорів з Генеральним секретаріатом, а військовий міністр Якубович погодився на формування українських частин. Як відомо, УЦР цим не змогла скористатися. Ліва течія УСДРП на чолі з Є. Нероновичем стала на позиції беззастережної підтримки Жовтневого перевороту – за рівноправність України з Росією, але – і за створення незалежної від Росії Української радянської держави. В жовтні 1917 року Є. Неронович очолив оргкомітет для скликання ІІІ Всеукраїнського військового з’їзду, який відбувся 2-12 листопада 1917 року в Києві. «Робітнича газета» 26 жовтня 1917 року писала: «Через цей з’їзд мають партії поставити завдання української революційної демократії… Боротьба за основні домагання українського народу, до яких не можна залучити утворення української постійної армії… Одним із важливих завдань з’їзду буде намітити шляхи і способи переходу до міліцейської системи відбуття військової служби». Проти створення української армії виступав і Неронович. Як головуючий на з’їзді, робив усе, щоб не допустити створення українського війська. Делегати обрали Є. Нероновича до складу УЦР, а в листопаді 1917 року він увійшов від партії УСДРП до Малої Ради. Входив до групи тих, що підтримували народний секретаріат в Харкові і Раднарком в Петрограді, готували акцію за розпуск УЦР і передачу влади в Україні Радам солдатських, робітничих та селянських депутатів.

Громадський діяч і публіцист Віктор Андрієвський згадував: «Навіть вже під час офіційної війни найзавзятіші українські соціалісти (Неронович і його компанія) не переставали вести енергійну пропаганду за порозуміння й уступки тоді вже явно московським, а не українським совєтам – своїм прямим ворогам». В січні 1918 року ліве крило УСДРП на чолі з Нероновичем перейшло на бік радянської влади. Член цієї групи О. Буценко писав у спогадах, що їх загалом було 250 осіб. Згодом Нероновича призначають секретарем військової справи в першому радянському уряді України. Його позиція була неординарною, він завжди відстоював свою думку. Після підписання УЦР Берестейського договору з центральними державами почався наступ німецьких військ. Упродовж квітня 1918 року вони разом з військами УЦР цілковито зайняли Україну. Перед тим як залишити Україну, 17-18 березня 1918 року, більшовики провели в Катеринославі «Другий всеукраїнський з’їзд Рад», за участі представників лівих українських соціал-демократів. Напередодні відбулося засідання Народного секретаріату України. Один із більшовицьких діячів Антонов-Овсієнко згадував: «…Я зробив доповідь про положення на фронтах. В дискусіях… виявилося різке розходження між членами народного секретаріату. Квірінг і Неронович договорилися до пропозиції відмовитися від воєнних операцій проти ЦР і піти на компроміс з нею. Більшість народного секретаріату спочатку прийняла рішення вступити в переговори з ЦР для припинення боротьби». Але з’їзд відкинув цю пропозицію. Делегат з’їзду Ісаак Мазепа, згодом визначний діяч УНР, залишив спогад про виступ Є. Нероновича: «Після Антонова несподівано для нас з промовою виступив народний секретар військових справ Є. Неронович… У протилежність до попередніх промовців, що говорили російською мовою, Неронович говорив по-українськи. В короткій промові він намалював жахливу картину відступу більшовицьких військ з-під Києва, назвавши їх майже бандами в порівненні з добре озброєними та боєздатними німецькими відділами. Промова Нероновича рішуче розходилася з тим, що про цей відступ писалося тоді в совітській пресі. Враження було таке, що промовець переживав якусь внутрішню кризу і не почував себе добре в компанії Антонових». Через розправу Муравйова над українцями в Києві Є. Неронович залишає більшовицький уряд. Після з’їзду І. Мазепа знову зустрівся з Нероновичем, якого знав здавна. «Вже з перших слів, – згадує І.Мазепа, – було видно, що він розчарувався в своїх нових «товаришах». Він називав більшовиків безоглядними централістами й ворогами всього,… признався, що вирішив порвати з більшовиками й виїхати за кордон».

Але, як виявилося пізніше, Є. Неронович переїздить у Великі Сорочинці, до дружини, дочки священика Павловського. При вступі в село військ УЦР його захопили «богданівці» і за наказом командира полку 25 березня 1918 року розстріляли – як «члена більшовицького уряду», яким він на той час уже не був. Український публіцист Кость Туркало наводить таку версію вбивства Є. Нероновича: «Він швидко розчарувався в більшовиках і хотів перейти до війська ЦР. У дорозі він натрапив на український патруль військової частини, якою командував полковник Шаповалів. Коли доповіли Шаповалові, що затримали Нероновича, той зразу дав наказ розстріляти, і тут-таки, за кілька кроків до штабу, розстріляли». Відомо також, що в квітні 1918 року член ЦК партії самостійників-соціалістів Іван Луценко виступив на засіданні Малої Ради з різким осудом розправи над Є. Нероновичем. О. Лотоцький в «Сторінках минулого» писав: «…В моїй уяві виразно стоїть блискуча, повна енергії і нестриманого устремління, та разом фатально-трагічна постать Євгена Нероновича. Се він був головним двигуном студентського руху, невичерпним джерелом ініціативи та громадської енергії. Але вже в студентські роки крилися в ньому ознаки тої гангрени духової… Нестриманий задержуючими центрами ні в поступуванню свойому, ні в своїх стремліннях, він найменше забезпечений був од цілком несподіваних, деструктивних кроків… Його виступи громадські, та зокрема в ЦР, були причиною поважних заворушень політичних. Врешті і зовсім потягло його до табору ворожого, що так пасував йому своїми далекосяглими гаслами. Коли піймано його в момент, як пробирався з більшовицького боку до української частини,.. був розстріляний на місці».

Так трагічно загинув український революційний діяч, якій в подальшій українській боротьбі напевно ще відіграв би значущу роль. 1925 року Великі Сорочинці було перейменовано на Нероновичі, але 1931 року більшовицька влада скасувала цю назву, вважаючи, що Неронович походив з течії українських «буржуазних націоналістів».