Що буде з фотожурналістикою завтра? Знайти відповідь на це питання спробуємо у спілкуванні з Олексієм Фурманом. Але розмову заводимо, як то кажуть, «здаля»: з чого почався його творчий шлях у фотографії…

– Батько мій фотографував, – пояснює Олексій. – Він був фотоаматором, йому подобалося знімати нашу родину. В нього ще була відеокамера, на яку він фільмував наші подорожі, відпустки. Це певним чином вплинуло на мене. Адже я з дитинства грався цими пристроями. А в дорослому житті  захопленню фотографією посприяло моє перше кохання до дівчини-фотографа. І дуже хотілося мати з нею більше спільного, бодай у захопленнях. Тоді на 16-річчя мені подарували дзеркальний фотоапарат, мою першу професійну камеру. Знімав концерти для відеоблогів, це було досить легко і це подобалось. Згодом – акцію протесту,  а там – знову концерт, але вже у Львові… Саме ці знімки запропонував УНІАН. Це були мої перші публікації, з них усе й почалося.

– Що із творчого набутку є для Вас найцінніше?

– Мабуть, документальна фотоісторія про ветеранів АТО. Їй присвятив 2 з половиною роки праці. Проводив багато часу з тяжко пораненими військовиками ЗСУ та добровольчих батальйонів. Звісно, їх і морально травмовано. І я фіксував на світлинах, як вони повертаються до мирного життя. Таку тему обрав сам. Як на мене, дуже важливу, бо це знак сьогодення. Увесь проект фінансував сам. Він переміг у декількох конкурсах, і це таким чином я зумів його продовжити ще на якийсь час. Власне, це і був мій магістерський проект для школи журналістики Міссурі в США. Мої роботи побачили в Україні і світі. Звісно, подібні проекти є, але таких, які послідовно фіксували б миті повернення до мирного життя і де є така інтимність, така близькість, мені здається, немає.

– Багато Ваших робіт присвячено темі війни. Це спричинено чимось іще, крім професійного обов’язку?

– Дуже багато часу проводив на Майдані, потім поїхав до анексованого Криму, також чимало працював на Сході. Це обов’язок і фотографа, і небайдужого громадянина. Іншими словами, моя зона відповідальності на виклики й проблеми – як фахівця і українця. Більшість моїх творів про Україну. Хоча знімав і в інших країнах, але, як на мене, дуже важлива інсайдерська перспектива, тобто перспектива людини, збагаченої знаннями про те, що відбувається довкола. Якщо не я розповім ці історії, то хто? Так, теоретично їх можуть оповісти закордонні фотографи, але у них немає знань та повноти розуміння всього, чим живе наша країна. Ще одна з причин чому я вирішив розповісти про ветеранів: суспільство втомлюється від фотографій, які демонструють страждання. Ми втомилися від цього і вже не так гостро сприймаємо події, які відбуваються в зоні АТО. Але про них треба розповідати. Не просто висвітлювати жахи, а вести мову про те, що війна робить з нашим суспільством.

– Ви впродовж двох з половиною років фотографували п’ять сімей. Проблем під час зйомок не виникали?

– Не сказав би, що виникали якісь великі проблеми. Але потрібно було відкрито пояснити людям, що я роблю, бо у них виникало запитання «А навіщо це? Кому це потрібно?» І я пояснював, що це не тридцятисекундний телесюжет, зйомка якого триває 10 хвилин, а велика оповідь у фотографіях. Щоб розказати всій Україні про їхнє життя та проблеми, з якими вони стикаються. І  задля цього мені потрібно провести з ними тривалий час. Перш за все я відкривався перед ними як людина, а вже потім як фотограф. Часто приходив до них без фотокамери, і ми просто сиділи вечорами –  спілкувалися з волонтерами, самими бійцями, їхніми сім’ями… З деякими й досі підтримую зв’язок. Тому це ніяка не проблема, а специфіка роботи фотожурналіста.

– Саме за цей проект Ви отримали гран-прі міжнародного фотоконкурсу IAFOR Documentary Photography Award. Як це вплинуло на кар’єру?

– Маю багато міжнародних премій і радий цьому, але це ніяк не вплинуло на мою кар’єру. Перемоги у конкурсах насамперед привернули увагу до проблеми. В мене взяли декілька інтерв’ю для міжнародної спільноти, запрошували на радіо, і я мав змогу продовжувати говорити про поранених бійців, яких вже близько 50 тисяч, про яких ми в жодному разі не мусимо забувати. Ми повинні інтегрувати їх в наше суспільство, бо повернувшись з війни, хтось має проблеми з пересуванням, хтось хворий ПТСМ тощо… Наприклад, для героїв моїх оповідей це була своєрідна терапія: ця робота показувала їм, що є журналісти, які щиро хочуть розповідати про них, показувати, що про них не забули. Для одного з героїв я надрукував фотовиставку, для музею в його селі. А хто ж це буде робити, як не я? Мій вклад дуже маленький, проте це краще ніж нічого.

– Ваш знаменитий знімок «Та, що пережила обстріл», дуже промовистий, але що саме хотіли донести ним до суспільства? Чому для знімка обрали саме цю жінку?

– Тоді працював для «Вести. Репортёр» з головною редакторкою Іриною Золотухіною. Їздили зоною АТО і висвітлювали все, що відбувалося. Це був один з днів, коли звільнили Миколаївку, – маленьке селище біля Слов’янська. Побачили страшне: завалився цілий будинок, де загинуло декілька людей. Ця жінка також постраждала, ми зустріли її в шпиталі, де не було світла. Записали інтерв’ю і я просто зробив до нього знімок. Тоді не до кінця розумів силу цієї фотографії, але згодом збагнув: це обличчя уособлює горе війни. Це можливість розповісти про війну по-новому: показати відображення війни на жіночому обличчі.

– Попри воєнну тематику, у Вас достатньо робіт про мирне повсякдення.  Те ж таки фото жінки, яка живе у двохкімнатній квартирі з десятками котів. У якому жанрі фотографії більше подобається працювати?

– Це, до речі, одна з моїх найулюбленіших робіт. Нас було декілька, ми були молодими фотографами-початківцями і мріяли висвітлювати війну. Ми дивилися фільми про це, нам здавалося все це романтичним і дуже класним, але це неправда. Адже війна – це не романтично,  а страшно. Це жах плюндрування і передчасно обірваного життя… Коли почав знімати війну, зрозумів, що я не військовий фотокореспондент. Мені не страшно, я можу знімати дуже небезпечні речі, але це не моя тема. Я б залюбки знімав історії про людей.

– Тобто Ви більше схиляєтеся до художньої фотожурналістики?

– Не те щоб до художньої… Волів би знімати історії про повсякденне життя людей. Мені дуже імпонує історія про Наталю (героїня історії з кішками), я її дуже люблю. Нещодавно їздив до неї в гості і дізнався, що вона переїхала в заміський будинок, де є достатньо простору. Питання, що мені подобається більше – складне, я навіть не знаю, як відповісти…

– Можливо, Ви просто стомилися від війни?

– Втомився. Це правда. Хоча до проекту, який ми робимо зараз, взяв «найтравматичніший» день свого життя. Хочу фотографувати історії людей, проте продовжую знімати тему конфліктів. Я знаю, що для реалізації всіх задумів точно не вистачить мого життя, бо ж великі проекти потребують багато часу.

– На Вашу думку, що чекає фотожурналістику найближчими десятиліттями?

– Вона дуже сильно зміниться. Є багато тверджень, що фотожурналістика помре, але я так не вважаю. Скоріш за все, фотожурналісти будуть розповідати історії новими візуальними мовами. На жаль, фотографія втрачає свою унікальність. Адже всі практично зрівнялися за технічними можливостями. Ніби кулінарні шедеври високої кухні впереміш з домашньою кашею, і ми споживаємо їх разом. А відтак робота фотографа певною мірою знецінюється, тому нам треба вчитися доносити історії по-новому, треба вміти зацікавити глядача. Фотографія разом з рештою медіа покликана створювати для глядача різні типи контенту, які працюватимуть на історію.