Ніхто не знає, яким буде далеке чи зовсім близьке у часі наше Завтра, але якщо сьогодні пишуться пісні і вірші, то не можна гаяти жодної хвилі, жодної миті, адже саме вони потім – ті пісні і вірші – можуть бути єдиним виправданням усьому тому, що нас очікує через нашу легковажність, чи, може, через щось таке, що й від нас самих не залежить… Ми не говорили з ним про його життя і долю, ми навіть оминали поглядом і словом його житіє теперішнє, не кажучи вже про майбутнє, але вся наша бесіда, всі його уривчасті, скупі речення були сповнені – прямо, і опосередковано – саме того німого виправдання, на яке з великим надлишком заслуговують хоча б ті-таки його – без сумніву геніальні – «Очі волошкові»…

У помешканні Анатолія Драгомирецького на столичних Березняках не було вже на той час і натяку на жіночі руки. Там уже витав спартанський хаос воїна, меч якого давно лежав під ліжком. Але є деталь, котра засвідчує: поет за всіх обставин залишається поетом. У великій пластиковій пляшці, розрізаній навпіл, стояли білі, мов грудневий сніг, квіти – я таких ніколи і ніде не бачив – з великим зеленим листям, де квіти й листя неспівмірні, і взагалі неясно – то живе чи мертве.

З чемоданом яблук

Він народився на Львівщині, але батька призначили головним бухгалтером молокозаводу в Ужгороді. Там Анатолій закінчив школу та філологічний факультет університету. Після навчання направили на Буковину, в село Порубне. Рік викладав для сільських дітлахів німецьку мову. Якось на урок до нього прибігає завуч і каже, щоб увікнув радіо, там звучить його пісня. Драгомирецький робить голосніше «брехунець», а звідти звучить голосом Дмитра Гнатюка:

«Ой, ви очі волошкові,
Мов троянди пелюстки-вуста…»

Від хвилювання і втіхи йому тоді аж сльози на очі набігли.
– Ти розумієш, я можу будь-який вірш, про що завгодно зліпити, але справжню пісню написати – це як на небі зірку засвітити, і ніхто її не бачить, тільки ти. Вона горить, а ніхто її не бачить, тільки ти… Розумієш, про шо я тобі кажу?

– Анатолію Михайловичу, а як воно тоді вам засвітилося?
– Я, вчитель сільської школи, вклав у конверт і відправив у чернівецьку газету «Радянська Буковина» добірку своїх віршів. Там їх, на моє здивування, надрукували. Мені тоді було 22 роки. Але на мене чекало ще більше здивування, коли в те село Порубне на моє ім’я надходить раптом лист. На звороті чернівецька адреса і підпис: Степан Олексійович Сабадаш. А це прізвище тоді вже було відоме, принаймні на Буковині, хто хоч трохи цікавився українською піснею. В Чернівцях та й по всій Україні тоді лунала його з Михайлом Ткачем «Марічка», де «в’ється, наче змійка, неспокійна річка». І ось мені приносять лист від такого знаменитого чоловіка. А мені 22 роки. Я розриваю судомно конверт, а в мене руки тремтять. Великий Сабадаш мені пише: «Анатолію Михайловичу, як будете у Чернівцях, то знайдіть хвилинку і зайдіть на вулицю Суворова, 4 квартира 5…»

– Ви навіть досі пам’ятаєте адресу?
– Аякже, вона укарбувалася мені на все життя. Ти розумієш, з яким благоговінням я йшов до того чоловіка, який тоді написав таку пісню! Шо ти!!! Тоді ж пісні були – так то ж пісні, тоді всякий мотлох на люди не пропускали, і правильно робили. Ага. І то я до нього приходжу. Він же тоді вже Сабадаш (!), а я – ніхто, юний поет з віршиками в обласній газеті. І він мені каже: «Я оце почитав твої вірші і бачу, що в них щось єсть. У мене є музика. Спробуєш підібрати до неї слова?» Програв мені ту музику. Ну, музика як музика… Але я йому кажу, що музика інтересна, кажу: спробую написати підходящі вірші, Степане Олексійовичу…

Десь за два тижні їду знов з Порубного до Чернівців і везу йому два варіанти віршованого тексту. Він почитав раз, удруге. Покрутив папірець в один бік, в інший… Каже: «Не то».

Ще через місяць повіз новий текст. Почитав Степан Олексійович і аж скривився. Каже: «Ні, Анатолію, не годиться».
Минуло ще три місяці.
А то якраз підоспіла гарна, мальована осінь, яка буває тільки в буковинських Карпатах. У Порубному на все село пахло яблуками. Я набрав їх цілий чемодан (схожий, як ото солдати з війни їхали), і знову до Сабадаша в Чернівці. Степан Олексійович прямо з порога питається: «А шо це ти за чемодан привіз?» Я йому: «Тут яблука для вас. Якийсь дивний, але дуже добрий, – кажу, – сорт».

Надкусив він яблуко та аж вигукнув: «Ого!» Яблука йому дуже сподобались. Не пам’ятаю вже, якогось молдавського старовинного сорту.

«Ну, а текст привіз?» – питається, смакуючи яблуком. «Привіз», – кажу. Сабадаш їсть яблуко, читає, а потім перестає жувати. «От тепер це воно!» – радісно вимовляє.

Ти розумієш, виходить, що ніби чамойдан тих яблук мені і допоміг… І через два місяці я вже почув «Очі волошкові» у виконанні Дмитра Михайловича Гнатюка.

А зі Степаном Олексійовичем ми дуже багато років товаришували. Але скажу тобі правду. Він був дуже жорстока людина. Я йому після «Очей волошкових» дав щось зо 400 пісенних текстів. Він з них жодного не вибрав…

– Так, може, треба було з чемоданом яблук приходити?
– Та ні, не в яблуках справа. Він просто був людина настрою. Я, мабуть, «не в ту хвилину» до нього заходив. Уже незадовго до смерті, на його творчому вечорі в палаці «Україна», ми з ним зустрілися, він мене обняв, поцілував, каже: «Толєчка, написав щось?» Кажу, написав пісню про наших матерів. І цитую йому одразу:

Знов осінь золото ронить
І павутиння снує,
Падає листя червоне,
падає серце твоє.
Ти не сумуй, моя мамо,
Із голубиних доріг
Прийде весна довгожданна,
Прийде весна на поріг.

Я йому не те, що вірші читав, я вже готову пісню співав, але то не було кому слухати. Так у нас на одній тій нашій пісні вся творчість і закінчилася. Але дружили ми справді до самої його смерті.

Горицвіт для Марії

– А як ви потрапили з Буковини до Києва?
– Ну, після такої пісні хтось там у ЦК комсомолу розпорядився, і мене запросили в їхню газету «Молодь України». Мене місяць перевіряли, хто я такий, шо воно за я, а потім Ігор Лубченко зателефонував і каже: їдь, будеш жити у столиці, беремо тебе кореспондентом.

«Молодь України» мене змінила. Так, я об’їхав усю Україну, але репортерська праця помалу-помалу убивала в мені поета. На вірші просто не лишалось часу, та й мій внутрішній світ з журналістикою став іншим. Я виходив увечері з редакції, а голова – як макітра. Там так потопталися люди, їхні проблеми, дзвінки, редакторські настанови, що залишки рим були втоптані та понівечені в тій трясовині…

– Був приємно здивований, коли раптом довідався, що пісня «Горицвіт» Миколи Мозгового, то теж на ваші вірші.
– Я був якось в Ужгороді. На обласному радіо була якась програма в прямому ефірі. А потім я вийшов з приміщення та і йду собі по набережній. Назустріч мені молода вродлива дівчина. Порівнялися і вона питає: ви є Анатолій Драгомирецький?
– Так.
– Щойно була пряма програма на радіо і я закохалася у вас…
Отако одразу мені сказала.
Питаю: то ж, а як це так заочно, усліпу ви закохалися? Я вас, каже, з голосу розпізнала, з ваших пісень. Я живу, говорить, за тридцять кілометрів звідси, в селі Ярок, і запрошую вас до себе в гості…

Ми поїхали до неї. Пішли в гори. Гарні там, високі гори. Розпалили з нею ватру. Вона каже: отут ростуть мої квіти, квіти мого дитинства. То й були ті квіти – горицвіт. Червона така, маленька квіточка. Едельвейс – той живе дуже високо в горах, а ця квітка трохи нижче. Але всеодно дуже гарна.

Є така легенда, що коли гуцул хотів, аби його дівчина покохала, то він йшов для неї за квіткою, за тим горицвітом. А там були нявки, котрі своїм голосом зачаровували тих легінів, і дехто звідти не повертався.

Я сам ходив колись високо в гори за горицвітом. Зірвав і поніс його одній жінці. Вона була щаслива. Але тільки вона. Щастя на двох не вийшло. Але добре, що живий лишився.

– Що ви маєте на увазі?
– Бо то небезпечно. Не через нявок, звісно, а через гостре каміння, урвища, та й там багато ведмедів ходить.

– По великому часу, що минув, не буде секретом назвати ім’я тієї жінки? Жінки, для якої ви горицвіт знайшли.
– ЇЇ звали Марія.

– Була велика любов і ви з нею побралися?
– Ні. Любов була справді велика. Але я з нею не одружився. Я не встигав з усіма одружуватись…

– Таких шанувальниць вашої творчості, як Марія, було багато?
– Дуже багато. Та лиш для кількох я ходив за горицвітом…

– То як же ваші вірші про горицвіт потрапили до Миколи Мозгового?
– Кореспондентом «Молоді України» я ходив до нього по інтерв’ю. Він тоді був молодим співаком і композитором. Зробили інтерв’ю, потоваришували. Микола був тоді такий бичок накачаний. Він мене потім на своє весілля запросив. У них з Віолетою було комсомольське весілля. Свайбу гуляли в столичному Цирку на другому поверсі. Там я йому й кажу: «У мене є хороший текст» – «Давай», – каже.

А через два тижні телефонує і запрошує до себе додому. Він тоді жив у гуртожитку. Обняв мене. Каже: «Спасибі тобі, Толян, за горицвіт».

– Зналися ви і з уславленим Володимиром Івасюком?
– З Володею Івасюком познайомився у Чернівцях. Він запросив мене на репетицію у Вижницю. Там тоді перші кроки робила «Смерічка» з Левком Дутківським. Соня Ротару туди приїздила. Приходив молодий Назарко Яремчук, Василь Зінкевич. Після репетиції збирались у Василя. Потім Володимир став знаменитий на цілий світ. Коли у Вижниці він сідав за фортепіано – люди, яких багато збиралось на репетиції, мовкли.

– Після репериції у Василя Зінкевича по 50 грамів, напевно, пили?
– Нєт. Не по 50, а по 200, бо було, пам’ятаю, хороше домашнє вино.

– А як з’явилася ваша «Золотоволоска» з Володимиром Івасюком?
– Е! То інша історія. Моя юність пройшла в Рахові. Пішов я якось на турбазу на танці. Дивлюсь – дівчина із золотим волоссям. Красуня. Підійшов до неї.

Питаю: можна вас запросити до танцю? Можна. Потім після танців пішли з нею прогулятися. Закінчилось тим, що наважився попросити про поцілунок. «Поцілуй, – каже, – але один лише раз». Я її крепко покохав, може, вперше тоді так у житті. Тоді ж і написав той вірш. Довго він лежав. Я вже в Києві працював. Зателефонував якось Івасюкові у Чернівці. Кажу, є, мовляв, у мене текст.
– Ану ж, почитай.
Я йому у слухавку почитав. Через дві години перетелефоновує і награє мені музику готову. Отак ця пісня і з’явилася…

* * *

Ключі від вхідних дверей він почепив на мотузок, а мотузок той зав’язав собі на талію… Ключі, певно, губилися і йому знаходити їх ставало усе важче… Проводжаючи мене, Анатолій Драгомирецький спинився раптом перед старою шухлядою, відділеною від якоїсь пронумерованої і такої ж давньої шафи. Відкриває її. Там – потерті паперові коробки.

– Тут, – каже, – більше ста фонограм. Мене не буде, а мої пісні залишаться людям. І за секунду такий дивний раптом перехід:

– Ти їсти хочеш? Візьми, оно, на кухні щось. Візьми яблуко…
У помешкання із запахом мишей, у самотнього, забутого всіма поета тоді вже мало що з речей зосталося… Хіба ті білі квіти з неспівмірно великим зеленим листям… Вони були живі, але жити їм лишалося недовго…