Ганну Ясельну, сімнадцятилітню студентку, війна не одразу вигнала з отчого дому. Вона була далеко від її рідного Подільська, що на Одещині, але з кожним днем напруга в місті наростала. Люди боялися обстрілів з моря і потроху роз’їжджалися. А Ганнина родина вагалася: їхати чи залишатися. Рішення увірвалося зі звуками вибуху десь коло міста. Глава родини залишився вдома, а Ганна з матір’ю поповнила 6-мільйонну армію українських біженців, які подалися закордон. «Нам пощастило, що моя мати мала зв’язки у Польщі, адже колись там працювала», – розповідає Ганна.

До Польщі добиралися дві доби. Набачилися всякого, але залишилося у душі найсвітліше – зустрічі з добрими людьми, готовими підтримати, допомогти, часом поділитися останнім. У Львові та на кордоні з Польщею невсипно трудилися волонтери, українські й зарубіжні. Їжа, транспорт, одяг, поміч з нічлігом – усе лягало на їхні плечі, і щирого подиву варте, як удавалося їм цей тагар виносити на собі, як уміло розв’язували вони найскладніші проблеми.

Саме тоді Ганна найбільше перейнялася повагою до волонтерів – спостерігаючи, як самовіддано і самозречено вони працюють. А потім, коли їх один із цих добровольців одвозив їх автівкою до місця розташування, довідалася цілі історії про цих людей, які ризикуючи собою вивозили наших з окупованих територій.

Приємно вразили Ганну і польські прикордонники – увагою, турботливістю, щирим бажанням допомогти.

У польському осідкові їх найперше обігріли та нагодували. Ганна бачила, як клопоталися волонтерки біля жінок з дітьми. Уже й сама бралася їм допомагати. Поспілкувалася з психологом, трохи довідалася про моральний стан людей, яких привезли з окупованих територій: усі пригнічені, розгублені, не знають як далі жити… Ними тут опікувалися. Волонтерські організації брали їх під своє «крило»: допомагали знайти мешкання, а пізніше пропонували посильні вакансії. Багато польських сімей зголосилися прийняти у свій дім українських матерів з маленькими дітьми. Втім, зізнавалася психологиня, така увага не всіх підтримувала. Були люди, яким од цього тепла ставало гірше: дошкуляла провина за свій комфорт і безпеку перед рідними та знайомими, що залишилися під окупацією. З ними працювали спеціальні дорослі і дитячі психологи, допомагали бороти депресію.

Тут, у Польщі Ганна переконалася, яка сила справжнього добросусідства і дружби народів. Поляки огорнули їх домашнім теплом, навіть жертвуючи своїм звичним благополуччям. У душі зріло щире почуття вдячності, бажання долучитися самій до цього великого добродійства. Кілька разів Ганна відвідувала благодійні виставки українських художників. Тоді вже працювала в цукерні, мала свій заробіток.

Якось до них по допомогу звернулися польські волонтери – замовили печиво у кольорах польського та українського прапорів на благодійний фестиваль дружби польського й українського народів. Ганна залюбки взялася до роботи. Раділа, що і з її рук те печиво потрапило на свято українсько-польської дружби і вдячності у Варшаву. І сама побувала на ньому. Свято розгорнулося у барвистий ярмарок, з розмаїттям мистецький витворів народних майстрів і зі смаколиками – творіннями вправних українських господинь. Зустріла там знайому майстриню з Луганщини – продавала своє вишиття бісером. Тетяна, так звуть знайому, сама втекла з дітьми: спершу в Дніпро, але після кількох ракетних ударів по місту виїхала до Польщі. ЇЇ чоловік військовий, захищає нашу Батьківшину. Від Тетяни Ганна довідалася, що це не перший благодійний фестиваль, що польська столиця активно підтримує Україну, зокрема й різними масовими заходами, а вся Польща ряхтить потужною мережею благодійних фондів допомоги Україні, ЗСУ та українцям, які постраждали від воєнних дій.

Звісно, ловила Ганна й інші погляди поляків, насторожені. Війна докотилася сюди з України не лише велетенською хвилею біженців, а й економічними негараздами, передусім збільшенням цін на продукти й товари першої необхідності. І хоча переважна більшість поляків добре розуміє причини, є й ті, що зазвичай легко скидають вину на тих, хто ближче.

Були, втім, і вагомі причини проявляти тут до декого із українських гостей вельми прохолодну гостинність. З болем читала Ганна польські публікації про негідну поведінку земляків: нехтування законами і правилами, зверхнє ставлення до інших, вимоги до господарів надати їм житло з басейном чи забезпечити працевлаштування з високою зарплатнею. Фіксували навіть агресивні випади окремих «українських гостей Польщі».

Втім поляки чудово розуміють, через який стрес довелося нашим людям пройти. І проявляють милосердя.

У Польщі Ганна неабияк збагатилася знайомствами. Земляками з усіх усюд України, а найбільше з тих місць, які стрясають ворожі вибухи та гусениці окупантів, нині залюднено польські міста і містечка. Stare Miasto Варшави гомонить українською, і Ганна, побувавши там, мимоволі ловила себе на думці, що вона десь у Львові. Та від того ще більше щеміло серце: рветься душа додому, в рідний Подільськ і у красень-Київ, у її студентський світ.

«Розумію, – каже Ганна, – що жити як раніше вже не вийде. Після нашої перемоги настануть часи відбудови і кожен українець має взятися за відновлення рідної землі, свого щастя і щастя своїх нащадків. Переможемо ворога і наше лихо здолаємо. Все буде Україна!».